JULIK – про життя після DZIDZIO, репертуар на концертах, співпрацю з артистами та родину

Сьогодні у нас в гостях – співак, продюсер, композитор JULIK (справжнє ім’я Назарій Гук). У 2017-му році артист покинув гурт DZIDZIO, де виступав як клавішник, бек-вокаліст і саундпродюсер, і розпочав сольну кар’єру.

В інтерв’ю Коротко про JULIK розповів, як згадує часи в гурті, наскільки складно було розпочати сольну кар’єру музиканта, про благодійні концерти, на одному з яких навіть продав за донат своє взуття, співпрацю з Павлом Зібровим та іншими артистами, захоплення сина, стосунки з дружиною Катериною, з якою разом вже 17 років, та свої мрії.

DZIDZIO - така сторінка мого життя, про яку й не хочеться забувати

- Назарій чи Юлік? Як вас звуть друзі?

- Хто як. Назаром кличуть найближчі. Почнемо з того, що не кожен знає, що я Назар, а не Юлік. Тому більшість все-таки, напевно, кличуть Юлік.

- А вам що ближче?

- Чесно, мені все рівно. Немає такого, що Назар – а не Юлік, чи навпаки. Як кличуть, так і кличуть. Звісно ж, на роботі, на концертах, правильніше, напевно, Юліком називати, бо не всі розуміють, хто такий Назар. А в побуті не має значення. Я вже звик за стільки років.

- Про вас до сих пір пишуть ексучасник гурту DZIDZIO. Це вам заважає у житті?

- Та ні, я би так не сказав. DZIDZIO - така сторінка мого життя, про яку й не хочеться забувати. Це тільки приємні і хороші спогади. А з приводу того, що пишуть ексучасник гурту DZIDZIO… Напевно, добре запам'ятався, добре себе там проявив, що ще до сих пір пишуть, охарактеризовують і поєднують з DZIDZIO.

- А у вас буває ностальгія за тими часами?

- Це завжди хороші спогади. Все-таки п'ять років я там провів, це була друга родина. Я хлопців бачив більше, ніж свою дружину, якщо брати загальну кількість днів, проведених разом.

Але не скажу, що я жалкую, що пішов. Ні. Я скучаю за хлопцями, за друзями своїми. А робота – це вже інша справа. Є одна робота, потім - інша робота. Тому жалкування немає. А спогади іноді нахлинають, є що згадати, якісь приємні моменти.

- Ви кажете, що в ті часи частіше бачили хлопців, ніж дружину. А як Катя з цим мирилася? Гадаю, це важко для жінки.

- Звісно ж, важко. Коли я починав співпрацю з DZIDZIO, ми з Катею вже були разом. Та і в принципі вона розуміла, за кого виходить заміж, яка в мене робота (сміється). Кожне свято, вихідні, коли нормальні люди відпочивають, артист, відповідно, працює. Напевно, вона вже просто звикла за стільки років до такого ритму життя.

- Наскільки вам важко було відмежуватися від гурту, розпочати сольну кар’єру, фактично все з нуля?

- Звісно ж, не без труднощів було, бо починати будь-що з нуля - це завжди нові випробування. Ти багато вчишся по-новому дивитися на якісь речі, на які ти не так дивився до того. Але це й робить нас сильнішими. Тому в цьому не можна не бачити й позитиву.

- Виглядає, що ви оптиміст по життю.

- Намагаюся, наскільки це можливо. Тим більше, зараз така ситуація в країні, що треба все-таки позитивно думати. Якщо не думати позитивно, потрібно просто сісти вдома, закрити двері на ключ і плакати.

Вважаю, ще не знайшов свого хіта

- Бували моменти, що опускалися руки? Адже людина звикає до популярності, а тут треба було заново знаходити свого слухача.

- Ні. Завдяки людям, завдяки фанатам, які до сих пір мене пам'ятають. Були недавно на концертах у Великій Британії, і в Манчестері посеред дороги мене зустрічає англомовний, як я вже потім зрозумів, українець. Він там народився. І каже мені: You are singer. You are famous Ukrainian singer. Думаю: «Боженько, як ти мене знаєш? Як ти мене побачив в Манчестері?» І це приємно. Такі люди не дають сумувати, не дають відчути себе непотрібним, скажімо так.

- Ви говорили в інтерв’ю Славі Дьоміну рік тому, що для популярності потрібен хіт. Яку пісню ви вважаєте своїм хітом? Ваші «Квіти», наприклад, які вийшли минулого року, мають 44 млн переглядів лише у тіктоці.

- «Квіти», напевно, найбільш впізнавана з моїх пісень. Але, вважаю, ще не знайшов того хіта. Коли знайду цей хіт, ви обов'язково це помітите.

Хіт з’являється неждано-негадано, коли ти найменше очікуєш. Тому потрібно працювати, працювати і ще раз працювати. І колись та й з'явиться той хіт.

- Але на сьогодні ви задоволені тим, що у вас виходить, ким ви є?

- Зважаючи на ситуацію в країні, так. Зараз українцям не завжди до шоу-бізнесу, не завжди до музики. Тому приємно, що людям відгукується моя творчість, приємно, що люди ходять на концерти, що їм подобається. А що ще треба?

Звісно ж, хотілося би, щоб мирно було в Україні, щоб можна було їздити з гарними концертами, не перейматися за нічні атаки, бо після жахіть іноді буває не до концертів. Буває, готуєшся до концерту місяць, потім – атака, і, звісно, вже нікому не до концерту. Тому хочеться спокою, хочеться, щоб війна нарешті закінчилась, і тоді вже робити такі концерти, як вони мають бути, святкувати нашу Перемогу і тішитися зі всіма українцями разом.

Я з самого початку сказав, що мої концерти – це благодійні виступи

- Ви казали, що зараз виступи не приносять доходу, бо вони всі благодійні. Вони абсолютно благодійні?

- Так. Я з самого початку сказав, що мої концерти – це благодійні виступи. Відповідно, ми їздимо з благодійними концертами для того, щоб передавати зароблені кошти хлопцям. Ми настільки скоротили витрати, що їздимо без звукорежисерів. Дякувати Богу, я в цій сфері вже не перший рік, маю свою студію звукозапису, то ж можу сам себе налаштувати, сам собі бути звукорежисером.

Коли їздимо з Андрієм Заліском, живемо не в готелях, як мало би бути, а знімаємо одну квартиру на всіх. Все для того, аби передати якомога більше хлопцям, аби не розтрачати зібраних коштів на витрати.

- І собі нічого не лишаєте?

- Абсолютно. Я від самого початку сказав: якщо я буду їздити на благодійні концерти, вони мають бути дійсно благодійними.

Звісно ж, запрошують на весілля, корпоративи, тоді це вже заробіток. Але коли стається така ситуація, що треба вибирати між благодійним концертом і корпоративом, то часто обираю саме благодійний концерт.

- Я перепитала, бо деякі артисти пишуть на афіші «благодійний концерт», але лишають собі частину гонорару. Тоді б чесно було писати, що частина коштів з концерту піде на те чи на те, що концерт не стовідсотково благодійний.

- Я також так вважаю. Тому ми маркуємо на афішах, що всі зібрані кошти ідуть хлопцям. Ми не маємо гонорарів з цих виступів.

Іноді бувають випадки, коли організатори хочуть мати якийсь відсоток. Або ж організатори самі нас запрошують, і тоді вже трішки по-іншому ведеться розмова. Якщо я їду виступати, маю передавати допомогу своїм хлопцям, з якими я дружу. Те, що організатори передають своїм бригадам, це класно, звісно ж, це дуже тішить. Але все ж таки тоді розмова йде по-іншому, бо я також хочу передавати і зі своєї сторони.

- При цьому я абсолютно не маю якихось претензій до артистів, їм теж треба за щось жити, особливо, якщо вони не мають додаткових джерел доходу. Це нормально – теж заробляти. Просто казати чесно.

- Власне, ви ці слова якраз зняли мені з язика, бо, дійсно, є артисти, які тільки цим заробляють. Я, наприклад, окрім того, що виступаю, співаю, маю інші види діяльності, з яких можу заробити і прогодувати сім'ю. Думаю, якби в мене цього не було, я би також був змушений брати якусь частину коштів собі на зарплату.

Пісні, наприклад, також потрібно за щось випускати. Це не безкоштовно. Потрібно сім'ю за щось годувати. Тому я розумію тих артистів, які беруть собі гонорар, платять щось своїй команді.

Продовжив виступ без шкарпеток

- Нещодавно у вас були концерти в Італії, Великій Британії. Виїжджаєте без проблем?

- Це завжди свого роду лотерея, бо коли подаєш документи, ніколи не знаєш, чи вчасно відкриють виїзд, чи невчасно, чи щось не зміниться. Зараз така ситуація, що потрібно пробувати. Іноді виходить легко, іноді - важче, але, дякувати Богу, поки виходить.

- Під час виступу у Португалії ви навіть продали своє концертне взуття за донат в 500 євро, в якому були на сцені. Як це сталося?

- Було таке. Один чоловік купував благодійні лоти, а потім каже: «Слухай, в тебе таке гарне взуття. Який розмір?» Коли сказав йому свій розмір, він відповів, що йому є кому його подарувати. Я назвав ціну, він купив - і вийшов гарний донат.

- Ви самі в чому пішли? В шкарпетках?

- Продовжив виступ навіть без шкарпеток, бо шкарпетки також зняв (сміється). Я в шкарпетках не люблю ходити по підлозі. Якщо вже ходжу без взуття, то, як кажуть, на босу ногу. А потім вже перевзувся у своє повсякденне взуття.

- Який репертуар більше хочуть чути – веселий чи патріотичний?

- Є люди, які приходять на концерт і потім кажуть своє «фе», бо думають, що буде все плаксиве, патріотичне, і тільки так. Є люди, які хочуть іншого настрою.

У нас в медіапросторі і так багато новин про війну, про обстріли, про інші наші біди. Тому, на мою думку, людина хоче чути на концерті щось позитивне, веселе. Звісно ж, не танцювати, як то кажуть, на трупах. Завжди на кожному концерті я згадую військових, які нас захищають. Заради них це і робиться, по суті.

Ми часто виступаємо для військових, які приїжджають на ротації, на відпочинок, я в них запитую, які пісні вони хочуть чути. І всі в один голос кажуть, що хочуть слухати щось веселе, бо сумного і так вистачає. Вони хочуть на ту годину концерту перенестися в світ без війни. Тому, вважаю, потрібно хоча б на годинку давати людям атмосферу без війни.

З іншого боку, до прикладу, я приїжджаю в якесь місто за кордоном. На ці концерти приходять українці, які вже багато років живуть в Манчестері, Римі чи деінде. Так, вони українці, але зв’язок з Україною у них вже невеликий, вони просто приходять підтримати, хочуть згадати український колорит, знову відчути себе українцями. І якщо я буду на концертах співати тільки серйозні, сумні пісні, наступного разу вони просто не прийдуть. А значить – і не задонатять.

Тому я завжди пояснюю, що люди також хочуть якогось свята. Я не можу їм нав'язувати сумні пісні, що всі вони мають сумувати. Якщо людина живе 35 років в Німеччині, наприклад, вона вже більше позиціонує себе як німця. За кордоном люди просто хочуть згадати Україну з позитивної точки зору, а не сидіти і плакати, якщо їх вже нічого з Україною особливо не пов'язує.

- Та навіть у нас, переживаючи щодня страшні події, люди йдуть подивитися комедію, стендап, щоб посміятися, вони хочуть прийти на концерт і послухати різну музику.

- Концерти якраз і потрібні для того, аби той настрій підняти. Як казав колись Дзідзьо, зарядити розряджені батарейки. Не може концерт складатися лише з сумних чи серйозних пісень. Потрібно і посміятися, і потанцювати. Буває, коли і поплакати можна, але це мають бути сльози радості, на мою думку. Сльози майбутнього щастя, скажімо так.

Співпраця з Павлом Зібровим переросла в дружбу, не побоюсь цього слова

- Ви сказали, що у вас є інші джерела доходу, окрім концертів. Чим ви можете більше заробити – аранжуванням, написанням пісень на продаж, корпоративами?

- Все йде хвилями. Бувають моменти, коли приносить більше студійна робота. Бувають моменти, коли корпоративи приносять більше. В мене ще третій вид діяльності є, і це теж приносить дохід, - це піар-агенція і здавання нерухомості в оренду. Напевно, треба вміти все поєднувати і тішитися, просто дякувати Богу за те, що він дає.

- Ви як автор - дорогий? У вас є стандартна ціна чи можете писати по дружбі? Наприклад, авторка пісень Bazhana розповідала, що її дружба з Олею Поляковою не впливає на ділові моменти - є дружба, а є робота.

- Я не вважаю себе дорогим автором. Буває, що можу якусь знижку зробити. Але на відміну від благодійних концертів, тут я благодійністю вже не займаюся, бо мені потрібно годувати сім'ю. У цьому разі вже беру кошти за свою роботу, як за аранжування, так і за написання пісень. Моїй родині потрібно за щось жити. Коли я йду в магазин, мені ніхто безкоштовно нічого не віддає.

- Ви співпрацюєте з багатьма артистами. Наприклад, пісня «Мертві бджоли» - це ваша спільна з Павлом Зібровим робота. За що ви тут відповідали?

- Якось їхав у таксі і почув пісню Павла Миколайовича. Це був 2018 рік. Я тоді ще робив ремікси. І кажу своєму менеджеру: «Було би класно зробити якусь спільну роботу з Павлом Миколайовичем. Можливо, якусь його пісню переробити в більш сучасному стилі і звучанні». Сказав і - забув. А на другий день мені менеджер каже, що домовився про зустріч з Павлом Миколайовичем. Я йому запропонував зробити ремікс або на «Мертві бджоли», або на «Хрещатик». Він мені записав два своїх лід-вокали на ці пісні, і я вибрав зробити ремікс на пісню «Мертві бджоли». Досить непогано вона зайшла.

Мені дуже сподобалася співпраця з Павлом Миколайовичем. Ми вже неодноразово співпрацювали. Це така співпраця, яка переросла в дружбу, не побоюсь цього слова.

- А щодо авторських прав, вас скрізь вказують як автора музики, слів, аранжування? Чи це залежить від умов контракту?

- Я здебільшого працюю так, що мусять вказувати, бо це сатисфакція. На мою думку, в Україні і так з авторським правом не все гладко, як би хотілося. Тому мінімум, що може зробити артист, щоб проявити свою повагу - вказати автора. Автор на те і є автор, щоб хоча би його ім'я вказували. Можна продати частину роялті, але право на те, щоб вказували автора, не продається. Бувають, звісно, варіанти, коли просять: «Ой, а я би хотів подати все так, ніби це я написав». Але я на таке не завжди погоджуюсь.

За кордоном навіть вказують, хто автор аранжування, хто робив міксинг, хто мастеринг, хто бек-вокали писав. У нас чомусь артисти не мають такого правила.

Наприклад, скільки було проєктів, де саме я робив аранжування артистам, але вони не вказали. Іноді, буває, йдеш на якісь спеціальні умови, спеціальні тарифи, а той артист просто забуває вказати авторство. Виходить така ситуація: і грошей недобрав, і люди не знають, хто саме це зробив.

- Що у вас зараз більше замовляють? Пісні, аранжування? Можливо, переклади пісень?

- Перекладами якраз мало займаюся. Не люблю перекладати. Я більше про написання музики чи тексту. Тут теж все не регулярно. Іноді те замовляють, іноді те, іноді просто аранжування. Іноді й ремікси замовляють.

- А якщо артист купив пісню, він має право її переробляти? Можна ж так переробити текст, що і не впізнаєш, були такі історії.

- Це відбувається зі згоди автора. Якщо хтось хоче щось міняти, варто радитися з автором. Є автор, це його ідея. Хоча в мене були випадки, коли так наміняли, що потім стидно було казати, що це я писав. Але зазвичай все відбувається за двосторонньою згодою.

- Є у вас близькі друзі серед артистів?

- Є багато друзів, багато знайомих. Товаришую, звісно ж, з Михайлом Хомою. З Андрієм Заліском вже стільки концертів об'їздили, що вже маємо навіть спільні жарти. З Павлом Миколайовичем Зібровим принагідно завжди приємно зустрітися, поспілкуватися.

Добре спілкуюся зі всіма. З кимось більше спільних інтересів, з кимось менше.

- Зараз багато дуетів і колаборацій. Ви би з кимось хотіли заспівати дуетом? Є у вас така мрія?

- Не скажу, що це прям мрія, але я завжди відкритий до нового, до цікавої співпраці. Дует - це не так легко. Має бути ідея, спільне бажання. Головне - це ідея насправді. Дует створюється не тільки тому, що я захотів з кимось заспівати, бо мені вигідно. Я більше за ідейність, коли двом цікаво це зробити. Цікаво зі всіма насправді.

- Звісно, що це має бути бажання двох людей, бо інакше робота не матиме смислу.

- Зараз багато випадків, коли комусь цікаво з погляду фінансів, комусь - задля піару. Я більше за взаємну творчість. А якщо це ще й допоможе обмінятися аудиторіями, дасть цікавий поштовх обом, це тільки плюс.

Єдине правило в сім’ї - не говорити про роботу

- Ви ділилися, що через щільний графік виступів мало проводите часу з сином. Денис, йому нині 9 років, розуміє, що у тата є інші важливі справи?

- Звісно, розуміє. Він неодноразово бував у мене на концертах. Він знає, як це відбувається, що це нелегко. Денис вже достатньо дорослий, щоби це розуміти.

У мене є єдина традиція – де б я не був на Новий рік, бо це робочий час, сім'я має бути зі мною. Тому намагаюся завжди їх брати з собою, щоб в новорічну ніч ми всі були разом.

- Син пишається, що в нього тато - артист?

- Чесно, я в нього не запитував. Знаю, що йому приємно, коли навіть хтось із його друзів про це дізнається. Але він у мене не вимахується цим.

Якщо хтось знає про це, йому приємно, але сам він не буде казати: «Ой, а ти знаєш, в мене тато - артист!» Він такого не робить. І я тішуся цьому.

- Це ви з ним говорили, щоби не задирав носа, не вихвалявся? Бо, буває, діти люблять користуватися популярністю своїх батьків, вести себе так, наче це вони добилися слави, а не їхні батьки.

- У нас таких розмов не було. Напевно, в нього трішки мій характер, бо я також не люблю показувати себе забагато. Я завжди притримуюсь думки: людина сама має тебе цінувати за щось.

Можливо, це іноді й мінус, але я скромна людина. Відповідно, Денис, напевно, якимось чином від мене це перейняв. Він сам розуміє, що з ним мають дружити не через те, що він син Юліка, а через те, що він Денис, що він хороший друг.

- Чим він цікавиться? Музика йому цікава?

- У нього багато інтересів. І музикою цікавиться. Якщо в нього у школі якісь заходи, він завжди співає. Ходив на карате, здобував перші місця. Зараз, коли друзі запрошують на футбол, він зацікавився футболом. У нього інтереси змінюються. Це такий вік, коли, на мою думку, дитина має спробувати все, щоб потім не жаліти, що щось не попробувала. І ми з дружиною завжди відкриті до його експериментів.

- Вас просив повчити музиці?

- Він любить приходити до мене на студію звукозапису, любить поспівати. Здається, йому тоді було 5 років, він записувався в пісні гурту DZIDZIO «Зимова казка». Йому це подобається.

- Можливо, теж музикант росте.

- Чесно, я не нав'язую. Але якщо він захоче цим займатися, буду тільки радий. Власне, я нічого примусового не хочу робити.

- Ми рідко чуємо щось про вашу дружину. Колись ми запитували Сергія Жадана, чому він рідко говорить про свою дружину, на що він відповів - просто рідко запитують, зазвичай запитують про політиків чи президентів. Чим Катя займається? Можливо, це її умова – не бути публічною.

- Вона не прагне якоїсь публічності чи зірковості. Але ми її не приховуємо. Дружина займається піаром. Їй подобається її робота. Вона навіть розуміє краще деякі речі стосовно моєї діяльності. Дійсно, правильно сказав Сергій. Я говорю про те, про що мене запитують. І не нав'язую якісь розповіді чи історії про дружину.

- А дослухаєтеся, коли вона вам щось радить по роботі?

- Важливі рішення ми завжди приймаємо командою. Є декілька друзів, дружина, мій менеджер, який, по суті, найбільше часу зі мною проводить, бо він організовує ще й всі концерти.

- Зараз у всіх нас бувають різні стани. Як ви з дружиною бережете стосунки, душевну рівновагу, щоб триматися одне одного?

- Коли ми перед одруженням, перед вінчанням ходили на свого роду церковні навчання, дуже класні слова нам тоді сказав священник: «У подружньому житті іноді потрібно вміти йти назустріч й іноді потрібно вміти відступати, дати місце другій половинці щось сказати». Не завжди чоловік може розуміти все так само, як думає дружина, чи навпаки. Тому іноді потрібно дати час на роздуми, дати можливість виговоритися. Якось, дякувати Богу, це все в нас виходить. Єдине правило - не говорити про роботу. Бо можуть бути сварки (сміється).

- Сварки з приводу чого?

- Іноді, мимоволі, просто хочеш щось підказати. А дружина не любить слухати чоловіка, який їй щось розказує по її ж роботі. І я взяв собі за правило: «Краще не буду роботу обговорювати». Вдома - це домашні справи. Кожен робить те, що він вміє, тому краще в чужі справи не пхатися.

- Про що ви сьогодні мрієте? Бо хтось перестав мріяти і живе одним днем. Звісно, всі ми, адекватні українці, бо, на жаль, зрадників вистачає, мріємо про перемогу і живемо заради цього. А як ви?

- Хочеться не жити, як ви сказали, сьогоднішнім днем. Я - людина, яка любить планувати, любить мріяти. Я в принципі без планів, без творчих планів, без якихось ідей на майбутнє, мені здається, просто вигорів би. Це, навпаки, паливо, яке мені допомагає рухатись вперед. Хочеться вільно планувати, щоб потім ці плани доходили до якогось логічного завершення чи мати з цих планів якусь сатисфакцію. Хочеться вже того спокою.

Звісно ж, це все залежить від нашої перемоги. І кожна нормальна, здорова, розумна людина мріє про перемогу. Адже після перемоги нарешті можна буде спокійно виступати, організовувати, планувати концерти, спілкуватися зі своєю аудиторією, зі своїми фанатами. А не жити від сьогодні до завтра.

Зараз не завжди є змога думати про щось банальне, як, наприклад, поїхати відпочити з сім'єю. Зараз потрібно думати про те, як допомогти хлопцям, як зробити благодійний концерт, як паралельно ще випустити пісню, бо артист без пісень - це не артист. Як зробити щось хороше, приємне військовим, які нас захищають. Тому хочеться просто душевного спокою, хочеться про щось просте і звичайне подумати. Хочеться свободи для думок, свободи для мрій.