Пройшов через справжнє пекло: загинув сержант розвідки "Кінг"

Російські окупанти вбили головного сержанта розвідки Руслана Харюка з позивним "Кінг". Він особисто брав участь у звільненні Харківщини та боях на Донбасі. Про його життєвий та бойовий досвід Главреду розповіла кохана воїна Анна.

Що відомо про Руслана Харюка

Руслан народився 23 грудня 1994 року у селі Плоска Чернівецької області. Ще з дитинства він любив свою країну та виростав справжнім патріотом.

"Руслан був дуже патріотичною людиною, справжнім сином своєї країни, цвітом нації. Він був доброю людиною, щирим, відвертим. У ньому поєднувалися людяність, сила і загострене почуття справедливості. Завжди допомагав іншим, не міг пройти повз, якщо комусь було важко. Як син, він був дуже турботливим. При знайомстві казав, що мама - це як ікона, і що, ким він став у житті, завдячує саме їй. Говорив про неї з великою любов’ю і повагою", - розповідає Анна.

Руслан служив у Нацгвардії. Після цього він почав працювати в охоронній фірмі, де добре зарекомендував себе.

Початок війни

Коли російські окупанти прийшли в Україну з повномасштабною війною, Руслан навіть не роздумував, він залишив все і пішов захищати рідну землю від ворога. З перших днів вторгнення він приєднався до Сил спеціальних операцій.

Він бра участь у звільненні населених пунктів Харківської області: Руські Тишки, Борщова, Куп’янськ. Але продовжити він не зміг, бо отримав поранення.

У 2022 році Руслан проходив реабілітацію та займався волонтерством. Згодом він поїхав на навчання у Великобританію. Тривалий час він працював інструктором та навчав побратимів не по методичках, а розповідав, що їм справді може знадобитися у бою.

Позивний "King"

У Руслана Харюка був позивний "King". Це не просто слово, воно мало величезне значення і пройшло з Русланом повз усе його життя.

"Ще змалечку, коли він допомагав мамі, стояв і казав, що коли виросте, хоче бути королем. Напевно, це в нього ще з дитинства, така внутрішня сила й впевненість. І навіть його ім’я – Руслан – має дуже глибоке значення. У перекладі воно означає "лев", "сильний, хоробрий, як лев". І це про нього. У ньому справді була ця левова відвага, гідність і сила духу", - каже Анна.

У чоловіка навіть на шиї було татуювання з короною, тому він і обрав собі символічний позивний, який був родом ще з дитинства.

Останні бої

У червні 2025 року Руслан приєднався до 47-ї окремої механізованої бригади "Маґура", де став командиром розвідки. Він робив усе можливе, щоб звільнити рідну землю від ворога.

Руслан мріяв про перемогу, Він хотів створити власну родину та жити у вільній Україні під мирним небом.

Навіть попри біль, який нагадував про важке поранення, Руслан не відмовився від служби. Він постійно думав про побратимів та своїх найрідніших.

"Руслан ніколи не жалівся, не розповідав детально про поранення чи втрати. Багато його побратимів загинуло. Якось я запитала про історію прапора ССО, який висів у нього вдома, весь у підписах. Він сказав: "Історія дуже важка… Багатьох хлопців уже немає. Колись я тобі все розкажу …" Але більшість історій він так і не встиг розповісти … Був дуже турботливий. Сам на злагодженнях в +40 жару, а хвилюється про мій настрій. Якщо чув мою стурбованість по телефону, розмовляв поки я не починала сміятись і трошки заспокоювалась, хоча в нього там пекло було, групи виходили і постійно "300", "200", ніхто цілим не виходив", - пригадує кохана воїна.

25 червня 2024 року Руслан виконував бойові завдання у селі Сокіл Покровського району на Донеччині. Там було справжнє пекло і чоловік був дуже тривожний.

"На 4-5 наших захисників було 30 окупантів. Він був командиром. Він готував штурми і вів побратимів … Він не знав, що вони підуть 26 червня на штурм. О 18:44 він подзвонив мені, ми поговорили і продовжили переписуватись. Він казав, що вони вже відпочивають і готують в 20:18. А вже о 20:46 він надіслав голосове повідомлення, що вони йдеть на завдання і з ним точно не буде зв’язку два дні, бо телефон він із собою не бере",- пригадує Анна.

Тоді дівчина не знала, що його останнім повідомленням стануть слова "Люблю, цілую, молися".

Загибель Руслана Харюка

З вечора 26 червня Руслан так і не вийшов на зв’язок. Кохана не полишала надії та щодня намагалася зв’язатися з ним.

"Я писала до 2 числа щодня. Якщо я щось десь відчувала, я відганяла всі погані думки. Все, що я думала, що він отримав поранення, що він десь у лікарні. Він мені снився щодня. У ті короткі часи, коли я засинала, він завжди був ніжний, спокійний, усміхнений", - зізнається дівчина.

29 червня Анна була настільки виснажена через всі переживання, що навіть не могла заспокоїтись. Тоді Руслан прийшов до неї уві сні та залишив коротке і дивне послання.

"Коли я заснула, він наснився мені і сказав: "4 дні". В мене навіть досі в телефоні це записано в нотатках – просто "4 дні". Через чотири дні я дізналася, що його більше немає", - пригадує Анна.

27 червня 2024 року Руслан загинув.

"Був танковий постріл. Побратим сказав, що осколок з чоловічий кулак прилетів йому прямо в шию. Там не було шансів вижити, смерть була миттєвою. Він йшов трохи позаду і біля нього був приліт. Загинув тільки він.

Незадовго після смерті Руслана росіяни все ж окупували населений пункт Сокіл, у якому загинув чоловік.

Нагороди Руслана Харюка

Руслан Харюк був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня за героїзм та відвагу.

Рідні створили петицію про посмертне присвоєння Руслану звання Героя України. Ця петиція набрала необхідну кількість голосів і вже перебуває на розгляді у президента.

Інші новини про загиблих

Раніше Главред розповідав про те, що на Дніпропетровщині загинув рятувальник, який приїхав рятувати людей на місці ворожих ударів. Це сталося у Синельниківському районі Дніпропетровської області. Майстер-сержант був водієм 37-ї державної пожежно-рятувальної частини. Єгоричев отримав тяжкі поранення та загинув.

Також відомо, що ракета вбила брата відомого журналіста. Внаслідок ракетного удару по плацу у глибокому тилу загинув 43-річний Володимир "Знахар" Святненко. Чоловік воював на "гарячих" точках, а потім став пілотом дронів.

3 листопада стало відомо, що на фронті загинув відомий український фотограф. Костянтин Гузенко захищав Україну з 2024 року у складі Морської піхоти ЗСУ.