Україна між Гітлером та Маннергеймом: тріумф волі чи тріумф розуму?

Довго міркував, чи варто писати цей провокаційний допис. Чи змусить він когось замислитись, а чи традиційно породить лише збурення та спалах хайпу. Але місія доктора – ставити правильний діагноз. Незалежно від того, як відреагує на нього пацієнт. А діагноз наразі невтішний...

Культ Степана Бандери та українського інтегрального націоналізму зразку 1930-х років зіграв з нами злий жарт. Він виховав покоління героїчних борців за незалежність України, вольові якості яких значно переважають когнитивні. Це й не дивно, бо будь-який націоналізм в Європі 1930-х орієнтувався на націоналізм німецький, як свій взірець.

Не даремно один з найвидатніших кіношедеврів а Лені Ріфеншталь, що оспівував НСДАП, називався Triumph des Willens – "Тріюмф волі". В день початку Другої світової Гітлер, виступаючи у Рейхстазі, задекларував: "Якщо наша воля настільки сильна що ніякі труднощі і страждання не можуть зламати її, тоді наша воля і наша Німеччина будуть понад усе!"

"Україна понад усе!" – дослівний переклад Deutschland uber alles, в якому замість "Німеччина" поміняли на "Україна". Тому не дивно, що українські праві (яким ми багато в чому зобовʼязані, що Україна вистояла у найважчі часи) мимоволі продовжують традицію, в якій воля значно важливіша за розум. Перша заповідь українського націоналіста "Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї" не передбачає жодних розумових рефлексій – лише віру у святість своєї боротьби.

Тому правим так і подобався Зеленський з його небажанням йти на будь-які компроміси з кремлівським агресором. Гадаю (нехай як це крамольно звучить) їм би ще більше сподобалося ставлення Гітлера до Сталіна. Жодних компромісів з "більшовицьким злом". Німці мають або перемогти совєти або загинути, як нація, недостойна існувати (і мати свою державу). Гітлер ніколи навіть не розглядав можливість миру зі сталінським СРСР: ані в часи свого найбільшого тріюмфу, коли танки Гудеріана стояли під Москвою, ані в часи свого найбільшого фіаско, коли танки Жукова стояли під Берліном. "Перемога або смерть" – Гітлер дотримався цієї максими особисто й буквально. Коли він зрозумів, що остаточно програв, то не втік, а завершив життя суїцидом (я не вірю в конспірологічні теорії)...

Але на щастя для світу ірраціональна воля фюрера програла раціональній арифметиці союзників. Щойно бліцкриг зазнав фіаско, стало зрозумілим, що падіння Третього Райху – лише питання часу та ціни, яку за це прийдеться заплатити. Ціна виявилась жахливою, а час – довгим. Але це ніяк не змінило результат ІІ Світової...

В той самий час в Європі був приклад іншого – раціонально-стратегічного підходу до завершення війни. Його уособлював фельдмаршал Карл Густав Маннергейм, батько та рятівник фінської державності. Знаючи всю безжальність, варвартсво та брутальність совєтів, він завжди залишався прихильником компромісу з Москвою. Несправедливого, важкого, принизливого, але компромісу. Бо як людина твереза та раціональна розумів, що обмежений суверенітет кращий за радянську окупацію. Я багато і не раз писав про те, як Фінляндія майстерно вийшла з ІІ Світової, втративши багато, але зберігши шанс на майбутнє. Сьогодні – це одна з найзаможніших, найщасливіших та найосвіченіших націй світу. Саме завдяки тому, що обрала шлях Маннергейма, а не шлях Гітлера...

Україна сьогодні стоїть на роздоріжжі. Гонор та біль втрат спонукають нас воювати до переможного кінця. "Перемога або смерть!". "Краще померти стоячи, аніж жити на колінах!". "Жодних компромісів з агресором!" Звучить шляхетно, але недалекоглядно. Особливо з вуст тих, хто сам не воює. Чиї діти не воюють. Чиї друзі і близькі сидять дома, а не в мокрих холодних шанцях...

Мудрість та раціо спонукають шукати спосіб завершити цю війну якомога скоріше. Бо щоб виграти її ми мали б мобілізувати всі ресурси, справедливо розподілити тягар війни між усіма громадянами, запровадити смертну кару (а не санкції РНБОУ) для мародері та поставити на чолі армії головкома, який не має в своїй голові жуківського ДНК, яке ставиться до людей, як до невичерпного ресурсу.

За цієї влади такі реформи апріорі неможливі. Бо якщо б були можливі, хто заважав провести їх за майже 4 роки "екзистенційної війни"? Отже, треба пожертвувати землями та гонором, аби зберегти шанс на майбутнє.

Бо можливо український народ, заплативши таку страшну ціну за збереження держави, нарешті запідозрить, що демократія – це насамперед відповідальність за свою країну, а не пошук чергового "месії" чи голосування "по приколу". Можливо смеретельно хвора нація нарешті обере на головну посаду досвідченого лікаря, а не чергового Кашпіровського. Можливо, українці нарешті захочуть бути не лише героями, готовими вмирати та вбивати (москалів), а й щасливими, заможними людьми? Як фіни, приміром...

Але для цього, нам насамперед прийдеться трохи відкорегувати наш історичний пантеон. І зрозуміти, що справжнім героєм 1930-х був Митрополит Андрій Шептицький, а не Степан Бандера. Бо тріумф волі призвів Німеччину до поразки, руїн та злиднів. А тріумф розуму – до процвітання, заможності та поваги...