Про стосунки з Мандзюк, скандал з Алхім і російську музику: відверте інтерв'ю з Олександром Тереном

Попри багаторічну війну з Росією, в Україні досі залишаються люди, які відстоюють російську мову, ходять на концерти до проросійських виконавців та обурюються встановленням пандусів для маломобільних груп. Ветеран Олександр Терен, який дістав на фронті важке поранення, переконує, що такий шлях ніколи не приведе нас до перемоги.

В ексклюзивній розмові з 24 Каналомвін поділився своїми думками про мовне питання, адаптацію військових до цивільного життя та реакцію суспільства на них. А також розповів про дружбу з Оленою Мандзюк, чому виник скандал з блогеркою Алхім та з якими проблемами найчастіше стикаються ветерани.

"Ми ведемося на це": про мовне питання

Росіяни хочуть зробити свою мову другою державною в Україні. Також вони вимагають, щоб у нас працювала російська церква. Що ви думаєте про цю вимогу? Чому Кремлю так важливо, щоб російська мова була в Україні на рівні офіційної?

Звісно, що це має бути наша "червона лінія". Думаю, ні для кого не секрет, якою є моя позиція щодо української мови як єдиної мови, якою мають користуватися громадяни України. Звісно, вони можуть знати багато інших мов – це класно. Але загалом спілкуватися – саме українською.

Очевидно, що мова – ідентифікатор нації, ідентифікатор тебе як людини з певного суспільства: французька говорить, що ти з суспільства Франції, українська – України, російська – зрозуміло, що це Росія.

Хто б що не казав на захист російської, мовляв, нас так виховували, це мова наших батьків, але ніхто з цих людей не ставить собі питання, чому ця мова стала мовою їхніх батьків. Напевно тому, що когось вивезли з домівок у табори в Сибір чи Алтай, а сюди заселили людей з Росії. І так ця мова прийшла, прикочувала сюди, і стала мовою еліт.

Росія давно це робить – якщо ти хотів чогось досягти, то мусив знати російську мову. Так розмивали кордони нас як народу, тому що дійсно було, ніби "одна мова, одна віра, один народ" – саме так любить казати Володимир Путін. Очевидно, що це добре працює і точно працювало до повномасштабного вторгнення. Люди говорили, мовляв, "яка різниця", ми ж "братські народи" й так далі.

Усе це було для нас шкідливою риторикою, яка призвела до того, що ми зараз сидимо без світла, що Росія бомбить міста, вбиває наших людей. Я гадаю, мова є однією з причин, чому ця війна настала та чому вона продовжується. Звісно, я не кажу, що мова – головний критерій, але точно один із яскравих, потужних каналів пропаганди, яким користується Росія. А ми на це ведемося.

Повне інтерв'ю з Олександром Тереном: дивіться відео

Один з результатів зросійщення – це те, що в столиці, на жаль, майже третина вчителів під час уроків і 40% вчителів під час перерв не спілкуються українською. Ці показники майже вдвічі вищі, ніж по всій країні. Однозначно діти братимуть приклад від вчителя. Чому так відбувається та як це можна змінити?

Це глобальне та широке питання. Навіть якби вчителі розмовляли російською, я все-таки вважаю, що все йде з сім'ї, з родини. Тобто, коли батьки розмовляють зі своєю трирічною дитиною російською, а я це теж доволі часто чую, то очевидно, що потім вона так само спілкуватиметься і на уроках, і на перерві. А вчителі своїм прикладом тільки підкріплюватимуть цей ефект, коли на перервах переходять на російську.

Нещодавно я бачив відеоролик, на якому вчителька обізвала учня, коли він запитав її, чому вона не розмовляє українською мовою. Як на мене, це тягне на звільнення, тому що така людина точно не навчить дітей нічого хорошого.

Ці люди виховують українських громадян, які потім будуватимуть державу, вкладатимуть у неї свій час, ресурси. Вони мають формувати любов до країни, своїх земляків для того, щоб робити це суспільство кращим. Але враховуючи, що частину цих людей виховують російською мовою, то вони навіть не бажаючи цього, будуть схильні до російських наративів.

Для мене мова цілком формує людину. Навіть семантика слів, значення які вони мають. Наприклад, "работать" – від слова "раби". Українське "працювати" має зовсім інший відтінок. Тому для мене це про формування людини. І дуже прикро, що вчителі, люди, які виховують дітей – цього не розуміють.

У яких стосунках з Оленою Мандзюк?

Чи має бути більш радикальна, категорична позиція, як була, наприклад, в Олени Мандзюк? Вона якось написала, що її діти можуть і побити дитину, якщо та говорить мовою терористів. За це на неї відкрили кримінальне провадження. На вашу думку, чи варто бути аж настільки радикальними?

Звісно, будь-який радикалізм завжди призводить до протиставлення, до антидії, люди навпаки починають чинити опір. Тому тут потрібно діяти правильно – не м'яко, але і не зовсім радикально.

Якщо говорити про Олену, то, звісно, багато цитат вирвали з контексту. Вона мала на увазі, що її діти відчувають небезпеку від російської мови. Власне вони у такий спосіб можуть себе захистити. А кримінальне провадження від кого? Від Олексія Гончаренка – проросійської людини з ніг до голови. Ну це смішно.

Тому доки такі люди будуть при владі, і їх не викинуть з країни та не позбавлять всіх прав – доти залишатимуться вчителі, які дозволяють собі говорити з дітьми російською.

Ви зараз спілкуєтеся з Оленою, чи ні?

Зараз не спілкуємося. Так сталося. Вона хороша, яскрава, сильна жінка. Я вдячний їй за вклад в армію. До речі, вона дуже багато допомагає. Я також досить близько знайомий з її дітьми, тому трохи сумую за ними. А так, все гаразд.

Олександр Терен і Олена Мандзюк / Фото з інстаграму Олени Мандзюк

Скандал з блогеркою Алхім та хейт від її прихильників

Ви зверталися в СБУ, щоб відкрили провадження, або хоча б перевірили блогерку Алхім щодо її неоднозначних висловлювань про Росію та Путіна. Після цього на вас накинулися її прихильники. Про що говорить ця ситуація? Чому взагалі є люди, які поділяють позицію Алхім навіть після того, коли вона втекла з країни, відвідує концерти російських співаків?

Власне, це питання не стільки мови як загалом культури сприйняття. У контексті Алхім зрозуміло, які цінності вона має. Вона виїхала з країни, ходить на концерти проросійських артистів. Тому такі люди її й підтримують.

Очевидно, що серед українців, у неї також є велика кількість прихильників. Є люди, які поділяють її позицію, погляди, тому що "чесно", тому що "харизма". Тут не стільки про мову, як про внутрішню революційність, яка направлена абсолютно не в той бік.

Я знаю, що з нею були спроби зав'язати діалог. Навіть виходило налаштувати її на "правильний шлях", допомогти покращити суспільство та свій статус у ньому. Але її вистачило дуже на трошки. Вона зрозуміла, що, мабуть, краще їхати в Дубай і слухати російську музику.

Дуже прикро, що у багатьох людей така низька культура. Очевидно, це залежить від школи: як навчали дітей, яке суспільство формували. Я теж застав часи, коли в нас було все тотально російське, але мені вистачило внутрішньої сили, мотивації та розуміння перейти на український контент, цілковито відмовитися від російського й жити чистим, свіжим життям.

Є люди, які цього не хочуть робити, а Алхім – їхній провідник, ідеал всього, чого можна не робити.

Чи мають блогери відповідати за думки, які публікують?

На вашу думку, блогери мають нести відповідальність за слова, за те, що вони можуть поширити думку, яка суперечить державним інтересам?

Безумовно, я вважаю, що це не тільки про блогерів, але й взагалі про всіх дописувачів соцмереж. Нехай їх ідентифікують, реєструють за паспортом, бо те, що робиться зараз, ці ботоферми – ми бачимо, наскільки Росія вкладається в це і робить все задля нашого внутрішнього розколу.

Я вважаю, що було б добре запровадити якусь ідентифікацію. Тоді люди менше писатимуть гидоти один одному і напруга в суспільстві трішки спаде. Це точно.

Ну а якщо ми говоримо в контексті інфлюєнсерів, лідерів думок, то очевидно, що я б регулював це на законодавчому рівні. Можливо, прирівняв їх до засобів масової інформації, бо дійсно є дуже багато моментів, коли ми не розуміємо певної інформації від блогера.

Хтось її приймає як правдиву, а тоді стається так, що сотні тисяч людей розносять фейки, бо блогер не захотів їх перевіряти. Або йому заплатили, щоб він це опублікував. Тому і блогерів, і інтернет-видання я б притягувався до відповідальності.

Сторінка Алхім в інстаграмі досі функціонує. Навіть після того, як вона виїхала в Дубай, ходить на концерти виконавців, які підтримують Путіна – залишаються люди, яким це імпонує. Що робити, аби таких випадків було менше? Державі потрібно блокувати таких користувачів? Чи все-таки має бути вільний доступ до різних позицій і сторін?

Доступ до різних сторін точно потрібен, тому що ми мусимо розуміти настрої суспільства, бо інакше ми просто звузимось до якоїсь маленької бульбашки, будемо думати, що у нас все класно, всі розмовляють українською мовою, а скоро вже перемога.

Але завдяки таким як Алхім зрозуміло, що перемога так скоро не настане і її потрібно виборювати абсолютно всюди: на фронті, у цивільному секторі, бо є люди, які підривають національну безпеку.

Можливо, блогери мають тісніше співпрацювати з нашими спецслужбами? Російським блогерам за це платять колосальні гроші, вони працюють для російської пропаганди. Але у нас демократична держава, у нас все по-іншому. Як тоді працювати з молоддю?

Однозначно потрібно працювати з блогерами. Я про це багато комунікую, зокрема із державними органами. Я не кажу, що треба працювати у сфері пропаганди, як це робить Росія, але у культурній сфері нам точно потрібно залучати блогерів. Діти, підлітки слідкують за ними, тим, що вони транслюють.

Якщо будуть додаткові бенефіти для блогерів, можливо, навіть фінансові або податкові, то вони більш охоче ділитимуться з аудиторією, наприклад, державними програмами. В Україні зараз існують безліч державних програм для ветеранського бізнесу, грантів різного типу, культурних проєктів.

Але до цього всього немає такого широкого доступу, бо немає ресурсу, зацікавленості. Тому однозначно потрібно працювати з блогерами, залучати їх до культурних напрямів від держави.

А щодо якихось глибших питань, то це вже вибір кожного блогера, тому що працювати зі спеціальними службами – це зовсім інша відповідальність та зовсім інший рівень.

Про концерт російського виконавця Jah Khalib в Україні

З'явилася інформація, що в Україні може виступити казахський російськомовний репер Jah Khalib. У перші дні вторгнення він перебував у Києві, бачив все на власні очі, але зрештою виїхав до Росії та продовжує там працювати. І раптом на січень 2026 року в Україні почали планувати його концерти. На щастя, їх скасували, але як взагалі така новина могла з'явитися?

Мені дуже прикро це бачити й читати. Я вже казав, що є низька культурна освіченість.

Це у людей така коротка пам'ять, чи вони просто не розділяють, що це все російськомовне?

Я думаю, це про те, що музика нібито "поза політикою". Це те, що транслює Алхім, мовляв, я слухаю музику, яку хочу, бо "мені подобаються настрій, емоції" та всі інші відмазки для "хороших росіян".

Друга причина полягає в тому, що молодь, яка сформувалася після 2010 року, уже слухала цю музику як свою, молодіжну. Зараз через певні обставини та низьку культурну освіченість, вона ніяк не зіставляє всі ці факти. Мені дуже прикро розуміти, що багато людей не бачать причинно-наслідкових зв'язків і потім ходять на такі концерти.

Зверніть увагу! У перші дні вторгненнярепер Jah Khalib писав, що "не просто любить, а захоплюється українцями". Він дякував їм за порятунок його родини. Втім згодом змінив свою думку та виїхав до Росії. Пізніше музикант написав, що "завжди з радістю приїжджає до Росії" та має хороше ставлення до "всіх її народів".

Є безліч інших прикладів, окрім концертів, коли у Києві, Одесі чи в інших містах, люди збираються у клубах, де лунає російська музика. І всім все добре. Ці клуби "забиті".

Звісно, всі втомилися, всі хочуть відпочити – це теж можна розуміти. Але є прекрасна, неймовірна, чарівна музика українських виконавців, західних співаків. Дуже шкода, що люди дійсно не зіставляють фактів і знову заходять у те російське коло, з якого ми намагаємося вийти.

Чому українські міста досі не доступні для людей з інвалідністю?

Хочу з вами обговорити проблеми військових, ветеранів. Днями мене шокувало, що жителі Івано-Франківська були проти встановлення пандуса у їхньому під'їзді. Поруч з ними проживає дитина з інвалідністю, але жителям цей пандус "псував естетику". Як ви можете таке прокоментувати? Тому що це не перший подібний випадок.

Чесно, це просто якийсь сюр. Я не розумію, що в головах цих людей. Це навіть не сусід, який повернувся з пораненням. Це дитина, яка просто хоче жити, хоче, щоб її постійно не носили на руках, а вона могла сама давати собі раду. Це просто дико… Я справді не знаю, чим керуються ці люди.

Для мене це той типаж людей, котрі обзивають військових "алкашами", розповідають, що у них були сусіди, які пили й тепер пішли на війну. Але цікаво, що коли ця людина гине, то вони починають плакати, казати, що він Герой, що він загинув заради нас. Це люди, які абсолютно не перебувають в орбіті України й не мають розуміння того, що відбувається у нашій державі.

Якщо ми повертаємось до законодавства та питання, як це врегулювати, то дійсно є державні будівельні норми, яких, на жаль, майже ніхто не дотримується. Очевидно, що їх не можуть застосувати зі зворотною силою до тих будинків, які вже побудовані. Їх зводили в часи СРСР без жодних умов доступності.

Але, напевно, можна ухвалити закон і зробити так, щоб у всіх житлових будинках встановили пандуси, навіть не дивлячись на те, чи є там людина з інвалідністю, чи ні. Бо мовиться загалом про маломобільне населення, про зручність. Адже коли ми несемо велосипед у під'їзд, то зручніше його везти пандусом, ніж нести у руках.

Коли я несу важкі сумки чи йде бабуся з "кравчучкою" – очевидно, що їй буде зручніше скористатися пандусом. Таких прикладів можна навести безліч. Мені прикро, що люди не розуміють цього і ніхто не ставить себе на місце іншого.

Зараз такий час, що будь-хто і будь-де може постраждати. Це нам вкотре показав приклад з обстрілом у Тернополі. Ми ніде не захищені й мусимо це розуміти. Тому пандуси – це про зручність та доступність,

Доступність – це зручність для всіх. Це не лише для мене, як для людини з інвалідністю, а для всіх. Доступність має регламентуватися законодавством України та бути впровадженою усюди.

І ще хочу нагадати випадок зі станцією метро "Університет" у Києві. Там пішохідний перехід мав дублювати підземний перехід, на який просто нереально заїхати на кріслі колісному через різкий спуск.

Але державні органи та поліція це саботують й не роблять такого переходу. Причин ніхто не розуміє. Перехід обіцяли ще декілька років тому, але його досі немає. Активісти вже самі малюють перехід, але приїжджають служби й все замальовують.

Тож для мене дивно, як у державі ми декларуємо, що інклюзивність є для нас пріоритетом, але водночас кажемо, що це "не естетично" й ми не хочемо цього робити.

Але завдяки вашій просвітницькій роботі, програмам люди стали більш освічені. Уже не так багато українців паркуються на місцях для людей з інвалідністю, запрацювали штрафи за паркування на таких місцях. Чи задоволені ви тим, що маємо зараз, чи все-таки є значно більше моментів, над якими потрібно працювати?

Безперечно, я задоволений тим, що є, бо якщо ми порівняємо з тим, що було, наприклад, 5 років тому – це взагалі небо й земля. Тобто зроблено дуже багато. Просто в масштабах цілої держави й різних секторів – це не надто великий обсяг роботи. Але ми до цього йдемо.

Також я розумію, що це не робиться за декілька років. Навіть законодавчо це досить складно, тому що потрібно все ухвалити на державному рівні, потім "спустити" на міста, уповноважити когось, знайти різних підрядників. Паралельно ще треба все моніторити, стежити за приватним бізнесом, щоб він теж дотримувався цих норм. Тобто все дуже складно зробити, але це все робиться.

Справді завдяки проєкту "Відвал ніг" багато людей почали звертати увагу і якось "приміряти" цю ситуацію на себе, думати, як би їм було, розуміти, що доступність у нашій державі потрібна.

Жаль, що цей проєкт не так масово дивляться, як би хотілося. Проте, напевно, кількість активних людей, яка зараз є, все ж таки подивилася його. І, звісно, з відгуків знаю, що люди на своїх місцях теж намагаються щось змінювати.

Мені здається, що сварку з жінкою, яка стала на паркувальне місце для людей з інвалідністю, побачила більшість людей в країні. Вона після цього намагалася перепросити? І чи після цієї історії, побільшало людей, які не хочуть встрявати у подібні конфлікти?

Ні, та жінка не перепросила. Навпаки всі відео з нею були видалені. Я не знаю, як вона це зробила, але відео видалилися з усіх платформ. Ми їх перезапустили, заблюрили обличчя, щоб не було видно, хто це, але вона не просила вибачення.

Випуск програми видалили через скаргу героїні / Фото з інстаграму Олександра Терена

Насправді це було дуже "помічне" відео для нашого суспільства, бо багато хто побачив у ньому себе й не захотів бути на місці цієї жінки. Навіть зараз багато хто каже мені, що тепер згадують це відео і ніколи не паркуються на місцях для людей з інвалідністю. І каже іншим цього не робити. Тому все-таки це працює.

Про ПТСР у ветеранів та боротьбу із залежностями

Коли я записувала інтерв'ю з військовим психологом, він сказав, що у ветеранів є величезна проблема з залежностями від алкоголю, наркотиків. Це є наслідком ПТСР, пережитого на війні. Що з цим робити? Чи вистачає реабілітаційних центрів, профілактичних бесід? І взагалі, чи є у вас знайомі ветерани з подібними залежностями? Як вони це переживають?

Чесно кажучи, я вважаю, що це негативна стигматизація. Я не знаю, хто цей психолог, не хочу когось образити, але говорити, що всі ветерани, військові чи їхня більшість є залежні від алкоголю, наркотиків, страждають на ПТСР – це дійсно негативна стигматизація.

Це те, з чим я і коло військових і ветеранів, з якими я спілкуюсь, намагаємося боротися, показуючи своїми справами, вчинками, своїм життям, що це неправда. Люди абсолютно спокійно повертаються після війни, навіть з пораненням.

Бувають складні моменти, складно переживати, особливо, якщо це важкі поранення, але я б не сказав, що це більшість. Можливо, це вибірка з мого оточення, але я ще не бачив військових і ветеранів із залежностями.

Можливо, вони дуже добре маскуються, але всі люди навколо мене дуже активні. Вони "включаються" у життя, в різні проєкти. Для ветеранів сьогодні зроблено дуже багато як з боку держави, так і від приватних ініціатив. Абсолютно будь-який вид спорту, психологічна допомога, різні гуртки, макраме, в'язання, дартс – ти можеш робити все, що хочеш.

Так, є випадки, коли люди повертаються з війни й починають пити. Але, напевно, вони й до цього були залежними. Потрібно розуміти, що армія – це зріз суспільства.

Ба більше, зараз не всі люди, які туди потрапляють, є мотивовані, хочуть воювати, відстояти нашу незалежність, свободу. Є ті, які просто потрапили в армію, бо так трапилось. Якщо людина до цього пила чи вживала наркотики, то в армії також нічого не зміниться.

Я одразу уточню, що моє основне питання про те, чи комфортно військовим повертатися до цивільного життя. Можливо, від цивільних лунає щось недоречне й від цього вони починають усамітнюватися, з'являється відчуття, що вони сам на сам зі своїми проблемами. Через це у військових виникають залежності? Чи зараз у наш соціум простіше адаптуватися?

Точно є зрушення. Вони позитивні у сприйнятті людей, які повертаються з війни. Але є багато моментів, які хотілося б змінити. Звісно, на це теж підуть роки.

Є багато людей у котрих ніхто ніде не служить. Очевидно для них ця тема далека, вони не розуміють переживань родин, ветеранів, військових, які повернулися у цивільне життя. Тому у людей виникає основний конфлікт – нерозуміння один одного, чому так чи інакше хтось поводиться, чому цей пандус зараз потрібен, якщо раніше його не треба було.

Точно є напруга між військовими, які повернулися, і між цивільними. Але, мені здається, зараз вона більш-менш контрольована. Тобто люди направляють один одного в правильний напрямок, у сенсі комунікації. Бо зараз справді є дуже багато різних ініціатив, програм від фондів, від держави про комунікацію, про те як треба себе поводити – і військовим, і цивільним.