Помаранчева битва за вибір: як фальсифікації 2004 року народили нову Україну

У цей день, 3 грудня 2004 року Верховний суд України оголосив: результати другого туру президентських виборів мають бути визнані сфальсифікованими. Рішення стало безпрецедентним — не лише з юридичної точки зору, а й з точки зору політичної зрілості суспільства. "Справа Ющенка проти ЦВК" стала символом того, що держава перестає бути декорацією, а громадянин — статистом. У цей момент українці вперше за багато років відчули: їхнє право на вибір — не умовність, а реальний механізм впливу.

Але шлях до цього рішення був прокладений тисячами людей на Майдані Незалежності. Площа, що перетворилася на столицю вільної України, стала не просто місцем протесту — а школою громадянства. Саме тут почалося формування того, що ми сьогодні називаємо політичною нацією.

Вибори, що запустили Майдан: Ющенко проти Януковича

Президентська кампанія 2004 року формально виглядала як черговий виборчий цикл, але насправді стала референдумом: "Україна як частина пострадянської імперії" чи "Україна як європейська держава".

У фіналі зійшлися два символи цих векторів. Віктор Ющенко — колишній прем'єр, лідер опозиційного блоку "Наша Україна", який говорив про інтеграцію в ЄС і НАТО. І Віктор Янукович — тодішній прем'єр, кандидат від влади Леоніда Кучми, відкрито підтриманий Кремлем. Саме навколо цієї дуелі й розгорнулася криза, що переросла у Помаранчеву революцію.

Перший тур 31 жовтня пройшов з уже помітним адміністративним тиском і порушеннями, але ще без тотального скандалу. Міжнародні спостерігачі тоді констатували, що вибори загалом просунулися у бік демократичних стандартів, але з "серйозними недоліками" — передусім у доступі опозиції до медіа, роботі виборчих комісій та зловживанні адмінресурсом на користь кандидата влади.

Критичною стала друга частина кампанії — перед другим туром 21 листопада. Саме тоді машина фальсифікацій запрацювала на повну. Соціологи й спостерігачі фіксували системний тиск на членів ДВК, масове "надомне голосування", маніпуляції з відкріплювальними талонами та "каруселі".

У дослідженні соціолога Володимира Паніотто детально описано, як псувалися списки виборців у "помаранчевих" регіонах, створювалися "мертві душі" та голосування одних і тих самих людей у кількох дільницях.

Розрив між результатами екзитполів і даними, які почала оголошувати ЦВК, став точкою кипіння. Опитування на виході з дільниць — насамперед "Національний екзитпол", до якого долучалися КМІС, Центр Разумкова й Фонд "Демократичні ініціативи" — показували впевнену перемогу Ющенка. Натомість ЦВК задокументувала перевагу Януковича.

Міжнародні місії не залишили сумнівів у тому, що другий тур не відповідав базовим демократичним стандартам. У спільній заяві Міжнародної місії спостереження, до якої входили OSCE/ODIHR, ПАРЄ, Європарламент та інші структури, йдеться, що вибори "не відповідали низці зобов'язань ОБСЄ та стандартам Ради Європи". Окрема оцінка повтора другого туру 26 грудня у документі "Presidential Election (Repeat Second Round), Ukraine, 26 December 2004" підкреслює різкий контраст: реванш системи фальсифікацій у листопаді та значно чесніший процес у грудні під тиском суспільства та міжнародної уваги.

Особистою драмою цієї кампанії стало отруєння Віктора Ющенка дioxином восени 2004 року. Його понівечене обличчя стало візуальним символом боротьби не лише з корупцією та авторитаризмом, а й із буквально смертельними методами політичної боротьби.

Коли в ніч після другого туру ЦВК оголосила переможцем Януковича, опозиція фактично вийшла з юридичної площини й перейшла в площину масової мобілізації. Уже вранці 22 листопада люди з усієї країни почали з'їжджатися до Києва.

Важливу роль відіграли й місцеві ради. Кілька обласних центрів — Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль — ухвалили рішення не визнавати офіційні результати й фактично підпорядкувалися "штабу на Майдані". Київрада також виступила проти оголошених ЦВК даних. Ющенко склав символічну "присягу президента" в залі парламенту, де були присутні тільки депутати опозиційних фракцій, — цей крок не мав юридичної сили, але став політичним сигналом, що поразки він не визнає.

Паралельно йшла юридична війна. Юристи Ющенка оскаржили результати у Верховному Суді, посилаючись на масові порушення: від "каруселей" до тиску на спостерігачів. 3 грудня 2004 року колегія з цивільних справ Верховного Суду оголосила рішення, яке стало історичним прецедентом. Суд визнав неможливим установити результати голосування 21 листопада і скасував протокол ЦВК, ухваливши провести повторне голосування другого туру.

26 грудня відбувся повторний другий тур — уже під пильною увагою внутрішніх і зовнішніх спостерігачів. За даними фінального звіту OSCE/ODIHR та підсумків міжнародних місій, голосування тоді значно ближче відповідало демократичним стандартам, а масштаби порушень суттєво зменшилися. Ющенко здобув близько 52–53% голосів, Янукович — 44–45%. Після безуспішних спроб юридично оскаржити реванш, Янукович зрештою визнав поразку.

Помилки революції: романтизм, який дорого коштував

Помаранчева революція стала зразком мирного спротиву, але вона зробила й низку критичних помилок, які Україна сьогодні розуміє ретроспективно. Найбільша — ілюзія, що перемога над фальсифікаціями автоматично означає перемогу над системою. Революція перемогла без єдиного пострілу, але програла в політичних кулуарах. Лідери, які ще вчора разом стояли на сцені Майдану, уже за рік перетворилися на опонентів. Ющенко і Тимошенко — союз, що мав би стати двигуном реформ, — став джерелом нескінченних конфліктів.

Другою помилкою стало недооцінювання російського впливу. Кремль зазнав поразки у боротьбі за Януковича у 2004 році, але не відмовився від реваншу. Україна тоді ще не сприймала втручання РФ як екзистенційну загрозу — і саме це дозволило Росії за наступні роки відновити позиції, що врешті призвело до подій 2010-го і подальшої деградації державних інститутів.

І третє — невміння оформити революцію в системні зміни. Конституційна реформа 2004 року була поспішною і компромісною, створивши гібридну модель влади, яка стала джерелом конфліктів між Президентом і прем'єром на довгі роки.

Правильні рішення: досвід, що врятував країну у 2014 і після 2022 року

Попри помилки, Помаранчева революція дала Україні те, без чого країна могла не вистояти у війні з Росією десятиліття потому. Перше і головне — закріплення в суспільстві ідеї, що влада — це договір, а не наказ. Саме ця ідея створила культуру протесту, яка у 2013–2014 роках перетворилася на Євромайдан. І саме ця культура сьогодні підтримує стійкість країни під час повномасштабного вторгнення.

Друге — зміна політичної ментальності. 2004-й показав суспільству, що бути українцем означає бути суб'єктом, а не об'єктом. У 2022-му цей досвід трансформувався у тотальний спротив: від ЗСУ до волонтерського руху.

Третє — медіа та громадянське суспільство, які народилися на Майдані й стали незалежними гравцями. Саме вони створили систему контролю над владою, яка не дозволила Україні скотитися до авторитаризму ще до початку війни.

І нарешті — Помаранчева революція зламала міф про "одноманітність" українського суспільства. Вона показала, що Україна може бути різною, але солідарною, і ця солідарність стає ключовою у моменти загрози.

Після Помаранчевої була Революція гідності

Сьогодні, коли Україна переживає найбільшу війну з часів Другої світової, важливо чесно оцінювати спадок Помаранчевої революції. Її головний урок — свобода потребує не лише емоції, а й інституційної роботи. Помаранчева революція змогла зупинити фальсифікацію, але не змогла перебудувати державу. Це зробив Євромайдан — на крові та втраті ілюзій. Проте без 2004-го не було б 2014-го. А без 2014-го Україна не зустріла б 2022-й так, як зустріла — з армією, громадянським суспільством, політично зрілим поколінням.

Помаранчева революція стала першим великим ударом по імперській політиці Кремля — ударом, який Москва пам'ятає досі. І саме тому нинішня війна — не лише за територію, а й за вибір, зроблений того грудня 2004-го.

Її спадок — не в політичних прізвищах, а в культурі відповідальності, що сформувала український спротив. І в усвідомленні: свобода — це процес, а не подія.