Режисер Тарас Томенко: М@скалі кричать, що Україна оголосила їм нову війну – тепер за князя Ігоря

Його проєкт – мегаамбітний. Зняти фільм за мотивами епосу «Слово про Ігорів похід». Зі шкільної програми ми знаємо цей твір під іншою, зросійщеною, назвою – «Слово о полку Ігоревім». Режисер Тарас Томенко переконаний: настав час повертати собі своє. Зокрема, й «Слово», на яке давно наклали лапу росіяни. Промовистий факт: у 1930-ті в радянській Україні вивчення епосу українськими фахівцями було заборонено. Публікувати дозволялося розвідки російських істориків та літературознавців. А сам твір був присвоєний Росією, хоча на момент його написання – а це 1187 рік – Московії не існувало в принципі.

Блокбастер з потужним бюджетом та яскравим акторським складом міг би поставити крапку у надуманій дискусії щодо спадщини київських князів. Але грошей на таке починання треба чимало. Просити їх у держави Томенко не збирається – розраховує знайти інвестиції самотужки. Для цього його команда випустила ролик, котрий, на думку авторів, має зацікавити потенційних спонсорів. Це тизер навпаки – він передає короткий зміст ще не знятого фільму. Промо фільму створено за допомогою штучного інтелекту, і тепер – хід за тими, хто готовий вкластися у зйомки.

Та чи пощастить Томенку зібрати кошти, чи його задум так і залишиться мрією? Останні дві роботи режисера – «Сентиментальна подорож до планети Параджанова» та «Будинок «Слово» – були дуже обговорюваними. Але при реалізації цих проєктів йшлося про не співставні з нинішніми потребами суми. Особливо прикро те, каже Томенко, що росіяни точно знайдуть фінанси і з великою ймовірністю «вистрелять» темою «Слова» першими. Але нам, як казав класик, «своє робить». Тож на старті важливого проєкту «Главком» зробив з Тарасом Томенком інтерв’ю.

«Уявляю собі голлівудський бюджет»

Пане Тарасе, на якому етапі зараз ваш проєкт?

Ми виграли грант у УКФ (Українського культурного фонду – «Главком») на написання сценарію та створення презентаційних матеріалів. Сценарій ми написали у дуже стислі строки, буквально за три місяці. Це перший драфт, і він ще буде дороблятися. Плюс ми створили тизер, хоча це не дуже коректна назва в даному випадку.

Правильніше сказати, що вийшов аніматик (візуальний прототип продукту – «Главком») до майбутнього фільму, який нам допоможе із пошуком коштів. Тобто майбутні інвестори вже наочно бачитимуть, на що ми збираємо гроші, про яку епоху йдеться, про яких героїв, яку стилістику ми пропонуємо.

Ваш аніматик створений штучним інтелектом. А фільм?

Фільм буде цілком собі традиційним. Коні, люди, батальні сцени, каскадери – все буде «живе», «натуральне». А от аніматик дійсно створив ШІ – із тим невеликим бюджетом, який ми мали, інакше нічого не вийшло би. Бо тоді треба було б десь брати масовку, вдягати у костюми, планувати повноцінні знімальні дні. Ми собі не могли такого дозволити.

Але обличчя героїв фільму – Ігоря, Ярославни – створені ШІ у цьому тизері, вони рандомні?

Не зовсім. Ми їх підганяли під бажані типажі. Такий прийом називається dream cast, тобто ми б хотіли бачити певних акторів, і генерували зображення «під них». Це будуть українські автори.

А хто саме? Хоч натякніть.

Не випитуйте, бо все одно не скажу (сміється).

Гаразд, актори будуть українські, а виробництво?

Буде кооперація. Звісно, будемо шукати партнерів в Європі та Америці. Але і про це завчасно говорити – зараз ведуться перемовини. І поки немає залізобетонних підтверджень, не хотілось би нічого анонсувати. Просто не хочу налякати удачу.

Від партнерів потрібні лише кошти?

Не тільки. Нам в кадрі потрібні дві армії – руська і половецька. А нам бракує і людей, і коней. Багато хто з акторів на фронті.

А коні в еміграції?

Дарма іронізуєте. Так, коней вивезли за кордон, це правда. На Харківщині були великі конезаводи – їх евакуювали. А нам потрібні не десятки коней, а цілі армії.

Ви знаєте, що таке каскадерський кінь? Потрібні спеціальні породи, режисер же не поставить в кадр коня, який десь у селі картоплю возить. Плюс потрібно відповідати, так би мовити, історичній правді. Половці, приміром, їздили на породі «бахмат» – це невисокі такі коники з довгою гривою. Знайти таких непросто, тож коні, як, власне, і будь-які тварини, задіяні в зйомках, проходять свій кастинг.

А загалом трюкових коней на всю Україну і в кращі часи було кілька десятків. А зараз їх просто нема.

Ще питання про кошторис. Яким ви бодай приблизно – дуже приблизно! – уявляєте собі бюджет фільму?

Якщо зовсім приблизно, то я уявляю собі голлівудський бюджет. На зйомки «Титаніку», приміром, було витрачено $200 млн.

То ви на «Титанік» замахнулися?

Питання про бюджет – це не до режисера. Це радше до продюсера, бо його завдання полягає в тому, що займатися фінансовою стороною питання. А загалом бюджет залежить від багатьох обставин. Приміром, від місця зйомок. Той таки «Титанік» знімали у Мексиці, під нього спеціально вирили гігантський котлован, який потім зображував Атлантичний океан – там корабель і «потопили».

Гонорар зірки – це окреме питання. Якщо та зірка, на яку ми розраховуємо, погодиться, то це буде одна стратегія у пошуку коштів. Якщо ні – інша.

Ви так заінтригували з тією зіркою, що дуже хочеться дізнатися ім’я. Це хоча б чоловічий персонаж, тобто князь Ігор?

Так.

А актриса, яка гратиме дружину Ігоря Ярославну?

Теж не назву ім’я, але скажу, що тут переговори йдуть простіше.

Кошторис «Будинку «Слово» складав 30 млн грн, ці кошти надало Держкіно, бо ви перемогли на конкурсному відборі. Зараз не намагалися подаватися на конкурс?

Ні, по-перше, ми не хочемо зараз просити грошей у держави, і це принципова позиція. А по-друге, 30 млн грн – це краплина в морі. Такі кошти нічого не вирішують. Ми бачимо наш фільм як блокбастер, як великий міжнародний проєкт, котрий ми будемо втілювати досить довго, і покажемо вже після перемоги. Поки що ми пройшли підготовчо-сценарний етап і зараз шукаємо інвестиції.

А інвестиції, як ви самі сказали, це – робота продюсера. У вас в команді два продюсери – Світлана Яцинич (вона знімала стрічки «Я.Ніна» та «Як там Катя?») та Максим Асадчий («Поводир» і «Довбуш»). З ними ви раніше не працювали, чому вирішили залучити саме їх?

Тут Максима вартує згадати першим, і я поясню, чому… Ні, я не працював ані з ним, ані зі Світланою, але, як ви справедливо зазначили, Максим робив із Олесем Саніним «Довбуша». І його досвід участі у масштабних проєктах був вирішальним. 

«Побоююсь, який-небудь Бондарчук вже запускає на «Мосфільмі» серіал за мотивами «Слова»

Ваш перехід від доби Розстріляного Відродження і часів Параджанова до ХІІ століття – несподіваний віраж. Чому ви вирішили взятися за «Слово про Ігорів похід»?

Абсолютно не несподіваний, і я це зараз доведу. Але почнемо з того, що у ХХ столітті було три спроби поставити «Слово». Коли у 1924-му вийшов німий фільм Фріца Ланґа за мотивами германського епосу «Пісня про Нібелунгів» – а він був дуже гучний! – це й українців підштовхнуло до пошуків свого коріння.

І ось тоді ж, у 1924-му, поет Дмитро Загул робить український переклад «Слова» і обстоює ідею екранізації цього епосу. Але в Україні ця робота не пішла, тому її спробували перенести на московську студію. Але і там нічого не вийшло, а самого Загула радянська влада згодом знищила на Колимі. От вам і зв'язок з Розстріляним Відродженням.

Тепер щодо Сергія Параджанова. Тут історія довша, і я її почну з Гната Хоткевича (письменник та театральний діяч, жив у 1877-1938 роках – «Главком»). Він ще у 1908 році написав сценарій «Слова». Перед тим його арештували за антиросійські, антицарські виступи у Харкові. З-під арешту Хоткевич утік і переховувався у Карпатах, у Криворівні…

Де Параджанов знімав «Тіні забутих предків»…

Саме так. У Криворівні Хоткевич написав п’єсу за мотивами «Слова» і, власне, сценарій до фільму. Ба навіть більше, він організував там гуцульський театр, який і поставив його п’єсу. У цей час Хоткевич підтримував стосунки з Михайлом Коцюбинським, котрий, як ви знаєте, написав «Тіні забутих предків».

Про їхню дружбу Параджавнов дізнався від дружини Хоткевича Платоніди Володимирівни, яка також була репресована. А серед тих, хто писав доноси на подружжя Хоткевичів, були мешканці харківського будинку «Слово». У справі є їхні доноси, але я не хочу називати прізвища тих, хто це робив.

Ось так Розстріляне Відродження та Параджанов і пов’язані зі «Словом».

Отож, про сценарій можливого фільму думали у 1908 та 1924 році. А третя спроба?

А третя спроба – це вже сам Параджанов. Він буквально загорівся цією ідеєю ще під час роботи над «Тінями». Тоді він познайомився з Платонідою Володимирівною, яка працювала в музеї Івана Франка у Криворівні. Поспілкувавшись з нею, взявся за сценарій «Слова про Ігорів похід», і написав його спільно з Юрієм Іллєнком. У моїй стрічці «Сентиментальна подорож до планети Параджанова» використано фрагмент запису, де Параджанов сам переказує свій сценарій.

І як він вам?

Геніальний. Шкода, що йому не дали реалізувати цю ідею. Це був би шедевр. Але будь-які спроби зняти фільм за «Словом про Ігорів похід» у радянській Україні закінчувалися трагічно.

А ви не думали зробити фільм за його сценарієм?

Ну що ви. Звісно, ні. За сценарієм Параджанова міг знімати винятково сам Параджанов, і більше ніхто.

Була ще четверта спроба. У 1972 році Ніна Василенко зробила анімаційний фільм «Сказання про Ігор похід». Вона знімала і «Микиту Кожум’яку», і «Марусю Богуславку», і «Пригоди козака Енея». Тобто робила якісний український контент – її «Сказання про Ігорів похід» отримало у Швейцарії спеціальний приз Міжнародного кінофестивалю документальних фільмів. Навіть незрозуміло, як тодішня брежнєвська влада взагалі допустила таке?

Можливо, справа була в тому, що Росія не заперечувала проти популяризації «Слова», підкреслюючи при цьому, що це її пам’ятник давньої літератури, її скарб… Ніна Василенко зробила озвучку українською та російською мовами, але українську копію, природно, майже всю винищили. Такою вже була політична «мода» того часу. «Довженко-Центр» лише у 2025-му отримав одну українську копію і оцифрував її. Це так само, як колись у Маріуполі абсолютно випадково у кінобудці знайшли дивом збережений примірник фільму «За двома зайцями» з українським дубляжем.

Розповім ще таку історію, дуже знакову. Як тільки ми опублікували свій ролик, та й загалом інформацію про те, що розпочинаємо роботу над екранізацією «Слова», російські медіа моментально відреагували. Написали, що Україна оголосила Росії ще одну війну – тепер вже за «Слово про Ігорів похід». Публікацій на цю тему було море. І я побоююсь, що який-небудь Бондарчук вже запускає на «Мосфільмі» серіал за мотивами «Слова».

«Слово про Ігорів похід» – це твір, власне, про військову поразку. Ігор іде у похід на половців, але ті розбивають його військо, а самого князя беруть у полон. І хоча він звідти звільняється, гепі енду, по суті, немає. А про що для вас ця поема?

Я би почав з того, що трохи змістив акценти. Епос, про який ми говоримо, це наша «Іліада», наша «Одіссея». І це художній твір. Тож я пропоную не стільки вдаватися в історичний контекст, скільки розглянути його як неймовірний, унікальний зразок нашої давньої літератури.

Ще раз: це твір української літератури. З її лексичними та морфологічними особливостями, з кличним відмінком, який властивий українській мові. А ще – зі згадками персонажів української міфології, з відсиланнями до традицій язичництва. У «Слові» діють наші предки – сонцепоклонники, які розмовляють зі стихіями, з вітрами, з силами природи.

Звісно, все це неможливо – рядок на рядком – взяти й перенести на екран. Тому наш фільм матиме власну драматургію, свої конфлікти, свій розвиток. Це не буде прямим віддзеркаленням того, про що йдеться у «Слові». Але основні події – такі, як підготовка Ігоря до битви, затемнення як знак поразки, сама битва, його полон тощо – ми, звісно, збережемо. Але все це буде дещо в іншому порядку – не в тому, до якого звик читач.

Підсумовуючи: ми поставилися до «Слова» як до художнього твору і на його основі створили інший художній твір.

До речі, про порядок подій. Тизер вашого фільму починається з того, що Ігор тікає з полону. Хоча поема саме цим завершується. Яким ви тоді бачите фінал?

Я не можу це зараз спойлерити, але фінал буде такий, що люди, які вийдуть з кінотеатру, будуть переповнені емоціями та вірою в перемогу.

…Знаєте, а маршрут походу Ігоря нагадує нинішню лінію розмежування. Ось він іде на Дон – «край поля половецького», щоб «шоломом Дону зачерпнути». А з ним – його брат Всеволод, який веде «курян – воїнів умілих», і каже Ігорю, що його війська вже чекають під Курськом… Це все наша земля, наша територія. Ігор йде на половців, щоб відкинути їх від своїх кордонів…

Виходить пріквел до курської операції 2024 року. Вже подобається. А Ігор для вас – це позитивний персонаж?

Безумовно, він позитивний. Але цей його похід був, звісно, імпульсивним рішенням – він рушає на половців, не маючи підкріплення та допомоги від інших князів. Ігор – відчайдух та зірвиголова, який, втім, ближче до фіналу набуває мудрості та державницької позиції. Розуміє, що протистояти Степу, тобто кочовим ворожим племенам, можна тільки разом, а перемогти можливо лише у єдності. Власне, це мораль і самого літературного тексту.

Справжній – історичний – Ігор не такий симпатичний, як ви про нього розповідаєте. Він разом з іншими північними князями ходив на столицю Русі і брав Київ «за три дні». Палив місто, вбивав містян…

Якщо чесно, я не знаю, що вам на це відповісти. Княжі міжусобні війни були звичною річчю для того часу. Князі укладали ситуативні союзи, дружили «проти когось», і так, дійсно – вони убивали суперників з конкуруючих родів, міста грабували, передавали їх з рук в руки. Така вже наша історія…

Але тут важливо те, щоб це була саме наша історія – з усіма її негативними і позитивними персонажами. Бо м@скалі забрали у нас все, абсолютно все. Знімають про наших князів фільми, танцюють балети… Навіть нашого Володимира Великого і того собі присвоїли. Експлуатують київську історію на повну котушку. А ми тільки на це дивимося і нічого не робимо. А мусимо повертати своє і маркувати його як питомо українське.

«Міжнародні кінофестивалі кажуть, що втомилися від наших стрічок про війну»

Зараз у шортлисті Європейської кіноакадемії, членом якої ви є, присутні три українські стрічки – «Мілітантропос», «Пісні землі, що повільно горить» та «Татова подряпинка». Всі вони про війну. Ви не боїтеся з вашим «Ігоревим походом» випасти з загального тренду, коли всі знімають винятково про війну?

Зараз я спостерігаю зовсім іншу ситуацію. Так, щодо кіноакадемії ви все правильно кажете, але інші світові фестивалі класу «А» відмовляються брати до розгляду українські фільми про війну. Кажуть: «Друзі, ми розуміємо, що вам це болить, але нам вже нецікаво. Вибачте, але за чотири роки ми цього всього достатньо надивилися». Приміром, 41-й Варшавський міжнародний кінофестиваль наші стрічки про війну не взяв. Тому Україну там представляє «Вічник» за романом Мирослава Дочинця.

Я вам більше скажу: навіть на документальні кіноподії з нашими стрічками стало складно пробитися. Бо нам прямим текстом говорять, що все це – надто однотипне, монотонне… А вони, мовляв, стомилися і хочуть чогось іншого. І це жахливо насправді. Хоча це не означає, що нам не треба знімати фільми про війну.

Наостанок про особисте. Ви є сином поета Миколи Томенка, який видав 25 збірок поезії та прози, написав 60 пісень, які були покладені на музику Ігоря Шамо, Олександра Білаша та інших і які виконували Раїса Кириченко, тріо Мареничів, Віталій Білоножко, Микола Гнатюк, Ауріка Ротару. Чи не плануєте ви стрічку про його життя і про його видатних колег?

Дякую за це питання, бо якраз зараз і займаюсь такою стрічкою. Записую інтерв’ю, збираю матеріал і вже потроху переходжу до монтажу…

Знаєте, я народився та виріс під стукіт батькової друкарської машинки. Батько працював редактором, а у вільний час – часто це бувало вночі – писав вірші. Дружив він і з Василем Симоненком, і з Миколою Вінграновським, і з Володимиром Забаштанським, і з Дмитром Білоусом, і з Григором Тютюнником…

Ви все вірно кажете про його збірки творів, але я хотів би окремо відзначити, що вже за Незалежності у нього був цикл передач на радіо про Голодомор 1933 року. І після кожного такого ефіру батько отримував мішки листів від читачів – такий мала резонанс та відгук його передача.

Ваша родина постраждала від Голодомору?

Моя бабуся по маминій лінії – з заходу України, з Тернопільщини. Тож була своя історія знущань з боку радянської влади. Приходили енкаведисти, перекопували все довкола хати, кидали бабцю за ґрати, бо вони з дідом допомагали «хлопцям з лісу» – партизанам УПА.

А мама мого батька – Марфа – працювала у колгоспі, виконувала там всі норми і зрештою померла від тих норм. Батько знайшов її трудову книжку, де стояли так звані «палички», тобто позначки про відроблені трудодні. Грошей за них не давали, давали якусь їжу, але і її ще треба було «заслужити». Наприклад, там було зазначено «збирала гній, накидала 12 возів» чи «сапала буряки», а навпроти позначка – лише половина трудодня.

Батько описав це у своїй неймовірній поемі «Трудова книга матері» – почитайте обов’язково. Ось де наша страшна історія про колгоспне рабство…

Але й про «Слово про Ігорів похід» не треба забувати. Це наш героїчний епос, де українці – не жертви, а воїни.  

Наталія Лебідь, для «Главкома»