Ігор Луценко: Жодні мінімально вигідні «мирні» рішення нам зараз не світять

Українська держава досі не вибудувала справедливої та зрозумілої системи мобілізації, ротацій і грошового забезпечення. На фронті це відчувають найгостріше. У війську накопичується виснаження, зростає кількість СЗЧ (самовільне залишення частини), а замість індексації зарплат військовослужбовців уряд вкладає мільярди в популістичні програми та проєкти, що не мають нічого спільного з потребами оборони. Саме на цьому контрасті тривають дискусії довкола державного бюджету-2026.

Військовослужбовець, аеророзвідник і народний депутат VIII скликання Ігор Луценко в інтерв’ю «Главкому» розповів, що відбувається з боєздатністю армії; чому не працюють механізми ротації; як держава втратила контроль над частиною процесів у війську і як це вплине на подальший перебіг війни.

«Важлива не стільки різниця між зарплатами депутатів і військових, скільки сам підхід»

3 грудня Верховна Рада ухвалила державний бюджет на 2026 рік. Очікуваного підвищення зарплат для військовослужбовців не відбулося. Натомість депутати підняли собі виплати. Як це сприймають на фронті?

Підвищення депутатам виглядає дуже некрасиво, аморально, але це копійки на фоні витрат бюджету. Справжня проблема – в інших статтях.

Я дивлюся на цифри. Нагадаю, на всіх бійців ЗСУ на 2026 рік виділено грошове забезпечення у розмірі приблизно 1,27 трлн грн. Є, наприклад, дорога на курорт Буковель, яку хочуть побудувати за 6,6 млрд грн. На виплату тисячі гривень громадянам у 2025-му році в бюджеті передбачили 11 млрд грн. Для Національного кешбеку уряд виділив 2,4 млрд грн. Все це не найнеобхідніші речі. Якщо провести аудит бюджету, то можна буде побачити суму, яка принаймні дозволить проіндексувати базове грошове забезпечення, відповідно до інфляції!

Ми пам’ятаємо: у попередні періоди перед виборами так само роздавали «плюшки». Але тоді не було війни. Тоді не було такої ситуації з морально-психологічним станом армії.

Додам: якщо б це був мирний час, я розказав би, що депутатам взагалі треба чимало платити, як це прийнято у розвинених країнах, їхня функція дуже важлива.

Ви були народним депутатом VIII скликання. Як би ви пояснили військовим логіку нинішнього парламенту? Взагалі вона існує?

Хто такі депутати зараз? Це «нулі без паличок». Бюджетну політику фактично формує і здійснює уряд. Міністерство фінансів завжди грало центральну роль у формуванні бюджету, а зараз – тим більше.

Урядовці просто вдало сховалися за спинами депутатів від інформаційної хвилі. Звісно, депутати теж відповідальні, але вони тут нічого по суті не вирішували – просто натиснули кнопки. Ми ж бачили: довго «немає більшості», а потім – бац! – усі проголосували. Це означає, що просто кому треба подзвонили, питання закрили. Тому це передусім позиція уряду.

Чи не підриває така різниця в підходах до зарплат моральний стан військових?

Підриває. Коли люди в окопах бачать, що в тилу роздають «плюшки» за мільярди, а про їхні базові потреби говорять у кращому разі на словах, це створює відчуття глибокої несправедливості.

І тут важлива не стільки різниця між зарплатами депутатів і військових, скільки сам підхід: держава вкидає величезні суми в популізм, замість того щоб інвестувати в те, що реально тримає фронт – людей, техніку, оснащення. На цьому фоні морально-психологічний стан армії тільки погіршується.

Який, на вашу думку, вигляд мала б мати справедлива модель зарплат у війську?

Це дуже непросте питання. Один із ключових елементів справедливості – компенсація ризиків у бойових діях. Тобто основною компонентою диференціації винагороди має бути ступінь ризику, якого зазнає військовослужбовець.

Плюс важлива кваліфікація, плюс реальний внесок. Обсяг виконаної роботи можна виміряти, кваліфікацію – теж (навчання, досвід тощо). А от ризик – це найпроблемніша і водночас найважливіша складова. Люди відмовляються йти в піхоту саме через ризик; люди загалом бояться армії через ризики.

Що б я зробив точно – це збільшив би базове грошове забезпечення. Воно реально ніяке (мінімальний розмір грошового забезпечення у ЗСУ – те, що отримує кожен військовий, незалежно від умов та місця служби – становить 20 100 грн. А далі все залежить від певних чинників: звання, посади, вислуги тощо – «Главком»). Воно вже часто не покриває навіть базових індивідуальних потреб солдата. Навіть якщо йому видають форму й харчування, цього часто замало.

Паралельно, я вважаю, що величезну кількість військовослужбовців з армії треба було б звільнити. Є багато людей, які просто займають місця. За рахунок цього вже можна було б компенсувати хоча б частину інфляції, яка накопичилася.

І друге: я увів би елемент винагороди у вигляді, скажімо, щоквартальної виплати. От ти служиш черговий квартал у ЗСУ, не пішов у СЗЧ – тримай премію. Чи раз на пів року. Це була б спроба «загасити» імпульсивні рішення, коли людина йде в СЗЧ через певну «останню краплю».

Дуже часто так і трапляється: накопичилося-накопичилося – й людина рве і йде. Якби був механізм, який змушує бодай трохи подумати: «Окей, у мене скоро виплата, може варто дочекатися».

Чи очікуєте ви, що парламент під тиском суспільства все-таки перегляне питання зарплат у 2026 році? Чи реалістично це?

Це залежить від того, чи з’явиться в політичного керівництва розуміння, що ми живемо у війні на роки, а не в кампанії до наступних виборів. Поки підхід такий: роздати «тисячу», погратися з кешбеками, сховатися за спини депутатів. Очікувати системних рішень важко.

Якщо суспільство й союзники почнуть тиснути й прямо вимагати зміни підходів, тоді, можливо, питання грошового забезпечення військових стане реальним пріоритетом. Але само собою цього не станеться.

«Політичне керівництво досі живе вірою, що війна скоро закінчиться»

Наприкінці 2023 року тодішній головнокомандувач Валерій Залужний заявив про потребу мобілізувати близько 500 тис. українців. Президент і парламент цей план не підтримали. На вашу думку, чому політичне керівництво тоді відмовилося виконувати вимогу військових?

Тоді у політичного керівництва було бачення (та, по суті, й зараз лишається), що війна от-от закінчиться. Пріоритет – гарантувати собі переобрання. Подібні лозунги про масову мобілізацію для них токсичні.

Я би на місці Залужного тоді сформулював це інакше. Не «нам потрібно мобілізувати 500 тисяч», а: «нам потрібні ці 500 тис., щоб забезпечити ротаційну модель військової служби». Щоб пів мільйона воювали протягом, скажімо, року, а інші українці у цей момент жили цивільним життям: виховували дітей, підтримували економіку, відновлювали країну. Це теж важка робота, а не «відпочинок». А далі мінялися місцями з тими, хто відвоював рік.

Тобто треба було пояснити, для чого ці 500 тисяч. Натомість ця заява була сприйнята у владній верхівці «в штики». Вони стабільні в своєму переконанні, що «от-от якось домовимося, війна стане не нашою проблемою, а проблемою вже наступної влади».

Що було б сьогодні на фронті, якби той план Залужного реалізували? Ми б мали іншу лінію зіткнення, інші втрати, інший темп наступальних/оборонних дій?

Якщо просто одномоментно мобілізувати пів мільйона – це теж не рішення. Це може перевантажити систему й піти в нікуди. Потрібен план, потрібні потужності.

Треба спочатку визначитися, яку армію будуємо. Зараз, наприклад, дуже активно розширяються Сили безпілотних систем. Вони заявили про потребу в кількох десятках тисяч бійців. Для навчальних центрів це вже шок – треба різко збільшувати можливості підготовки.

Тобто просто «загнати» купу людей – не означає щось змінити. Їх треба організувати в структуру. А з цим біда. Створюють нові бригади, всього вже налічується 160. Для чого ці нові бригади, я особисто не розумію. Натомість треба було б вливати людей у те, що вже працює добре: посилювати ті частини, що показують ефективність.

Якби ми весь час проводили саме таку політику – посилювали сильні підрозділи, розчиняючи слабкі у сильних, – могли би воювати стільки, скільки потрібно. Проблема в тому, що два роки тому все робилося інерційно, механічно, без осмислення.

Якщо не запустити новий етап мобілізації (власне, яким він має бути, на вашу думку), то що буде зі станом української армії до літа 2026 року?

Ми й далі будемо воювати з перемінним успіхом. Якщо ворог матиме просування, воно навряд чи стане критичним – я тут обережно оптимістичний. Але це буде дуже дорого коштувати тим, хто зараз воює.

Поглиблюватиметься морально-психологічна криза в армії. До якихось шокуючих проривів, сподіваюся, не дійде, але зміни самі собою не настануть. Або буде серйозний тиск суспільства і союзників, які почнуть вимагати від нашої влади конкретних змін, або ми так і залишимося в цій напівкомі.

Яким ви бачите справедливий принцип мобілізації?

Якби я був Зеленським і раптом по-справжньому занепокоївся мобілізацією, почав би зі змін принципів мобілізації. Увів би лотерейну систему – максимально чесну й зрозумілу для всіх.

Зараз маємо дискреційні повноваження ТЦК та СП: вони можуть дотягнутися до того, до кого легше дістатися, тобто простих людей на вулиці. Це породжує корупцію й відчуття дикої несправедливості.

Я зробив би так: повістки публічно отримували найбільш знакові фігури – в бізнесі, політиці, громадському житті. Щоб суспільство побачило: еліта теж мобілізована, бо їй довіряють найскладніші завдання. Це дуже змінило б ставлення до мобілізації. Тоді би сама еліта, загнана в окопи, дуже швидко б змінила армію зсередини.

«СЗЧ росте тому, що держава робить вигляд, що проблеми не існує»

Сьогодні багато військових говорять про різкий ріст СЗЧ. Ви служите та бачите ситуацію наживо – наскільки великою є проблема самовільного залишення частини?

Я вважаю, що це найбільша проблема. Це зворотний бік нинішньої політики мобілізації. І це не суто військова проблема. Це загальнодержавна військово-цивільна проблема. Вона потребує залучення всієї потужності держави. А держава просто не підключається.

Які найтиповіші причини СЗЧ: виснаження, відсутність ротацій, токсичні командири, відсутність належного забезпечення, щось інше?

Я б виділив три основні блоки. Перший – це люди, яких схопили раптово, без усвідомленого рішення служити. Вони з першого дня шукають спосіб «відкрутитися», у тому числі через СЗЧ.

Другий – військові, які давно служать. Ті, хто справді багато зробив, має заслуги, нагороди чи просто великий бойовий досвід. Конфлікти з командирами, відчуття безвиході, відсутність нормальних ротацій – усе це підштовхує до того, щоб «вирватися».

Третій – це бюрократія й зламані механізми переведення. Частину людей фактично «переводять через СЗЧ»: вони йдуть «у самоволку» на пів року, а потім повертаються вже в іншу бригаду, яка їм більше підходить. Вони таким чином поєднують «відпочинок» і переведення, бо законно цей процес може тривати пів року й більше.

З усіма цими категоріями треба працювати. Повторюся: можна придумати фінансові запобіжники, можна вигадати інші інструменти, щоб утримувати людей. Але, на жаль, як практично в усіх сферах нашого державного життя, цією проблемою ніхто системно не займається. Ніхто не бере на себе відповідальність за те, як із цим боротися і хто взагалі відповідає.

Чи можна говорити, що СЗЧ часто стає єдиним способом для людей «врятуватися», бо система ротацій не працює? Чи це більше втома від чотирирічної війни?

Так, для дуже багатьох СЗЧ – це, по суті, єдиний зрозумілий спосіб щось змінити. Маршрути типу «попросити переведення» чи «дочекатися ротації» виглядають або нереальними, або такими, що розтягуються на пів року й більше.

Восени 2024 року ввели низку хороших реформ:

• призначення людей на посади без формальної офіцерської освіти;
• механізм переводу з небойових частин у бойові.

Армійська бюрократія за якийсь час просто знайшла спосіб усе це звести до нуля. У результаті СЗЧ стало найпопулярнішим способом вирішити будь-яку свою проблему в армії.

• Хочеш перевестися – йдеш у СЗЧ.
• Не подобається командир – СЗЧ.
• Боїшся воювати, мало платять – СЗЧ.

Пішов у СЗЧ, сидиш у тилу і працюєш айтішником на кілька тисяч доларів у європейській чи українській компанії. Це реальність.

«Єдина нормальна ротація: рік воюєш – рік живеш цивільним життям»

Чи реально зменшити кількість СЗЧ?

Звісно, реально. Хоча б почати робити бодай якісь реформи й показати, що держава взагалі бачить цю проблему.

Зараз – повна безнадія. Ми кричимо про СЗЧ, а у відповідь – тупий ігнор, ніби проблеми не існує. Рядовий солдат бачить, що держава займається якимись іншими речами, якимись «міндічгейтами» у тилу. Порядок денний зовсім інший. Ніхто СЗЧ не займається. У такій ситуації логіка проста: «Треба тікати. Що чекати?».

Перші кроки елементарні. Президент уже десь там почув оце «гавкання» знизу, воно відбилося луною, і він виступив із тезою, що потрібно забезпечити більш справедливе  забезпечення бригад мобілізованими. Ми чотири роки воювали з несправедливим розподілом рекрутів – тільки зараз дійшли до того, що він має бути справедливим.

Є чітка статистика щодо СЗЧ у Генштабу. Точно є дані по бригадах, по корпусах. Можна запровадити просте правило:  віддавати новоприбулих мобілізованих тим командирам, у яких краща статистика стосовно СЗЧ, від яких люди менше тікають. Це елементарно.

Після цього відсоток СЗЧ помітно впаде – я в цьому впевнений. Далі необхідно розібрався, хто конкретно приймав рішення направляти людей у ті бригади, де тисячами йдуть у «самоволку». Варто карати винних. Без персональної відповідальності система не запрацює.

Якщо хоча б кілька людей із прізвищами опиняться в СІЗО за службову халатність – за те, що в результаті їхніх рішень ми отримали масові СЗЧ, інші дуже серйозно задумаються.

Якою ви бачите реалістичну модель ротацій? Чому держава досі не здатна її забезпечити?

Єдина нормальна ротація, яку бачу: рік/півтора/два воюєш і приблизно стільки ж живеш у тилу як цивільна людина. Іншого варіанту, який би справді працював, не бачу.

Ту «ротацію», яку часто спостерігаємо зараз, краще б уже й не мати. Це коли тебе, умовно,  загнали в ліс під Житомиром й ти маєш сидіти там два-три місяці «в ротації». Ти деградуєш: алкоголь, наркотики, повна відсутність сенсу. Чесно, краще вже повернутися на фронт, де хоч розумієш, навіщо ти там.

Інститут справжньої ротації потрібен. Людей треба відпускати, а не тримати як курей у загоні. Держава неспроможна зайнятися їх розвитком у цей «ротаційний» період, дати їм нормальний відпочинок, а не імітацію військової діяльності у тилу.

Математично мобілізаційний ресурс у тилу є. Якби його нормально мобілізували, можна було б забезпечити модель: півтора року воюєш – півтора року цивільне життя: працюєш, виховуєш дітей, тримаєшся за свою кар’єру. Ми ж не знаємо, скільки триватиме війна: 5, 10, 15, 20, 50 років. Як в Ізраїлю – десятиліттями. Без ротаційної моделі це шлях до повного виснаження людей на фронті й поступового розвалу держави.

Замість цього влада традиційно ховає голову в пісок і робить вигляд, що проблеми немає.

Як військові сприймають нинішні «мирні переговори» на міжнародному рівні? Це деморалізує, злить чи навпаки дає відчуття, що світ шукає вихід?

Військові дуже добре відчувають, у якому стані наш ворог, які в нього наміри й можливості. І будь-який притомний військовий розуміє: жодних мирних рішень, які були б бодай мінімально вигідні Україні, нам зараз не світить.

Нам світить або повна, або часткова капітуляція – формально ніби не капітуляція, а по суті – так. Росія налаштована воювати, вона відчуває, що має ресурс – людський і матеріальний. РФ бачить, як слабшає Захід, і це додає їй оптимізму.

«Нам світить або повна, або часткова капітуляція»

Що є найбільшим страхом на фронті: що переговори «заморозять» війну, чи що будуть узаконені російські завоювання?

Найбільший страх у тому, що цей російський каток не зупиниться. Росія поставила собі дуже високу планку. Їхній «глибинний народ» розуміє лише одне: якщо ти замахнувся – треба бити. Вони замахнулися й розуміють, що мають добивати. Ніхто з них не збирається зупинятися.

Питання легітимності захоплених територій для них – другорядне. Головне, що каток поки що не планує зупинятися.

Ви щодня спілкуєтеся з військовими. Яке ставлення там до ідей «компромісного миру»? Чи може політичний компроміс реально зупинити бойові дії?

Компроміс можливий між живими людьми. А коли тобі готують смерть, і це мінімальна ціль ворога – який може бути компроміс?

Росіяни досить відверто говорять, що Україна має бути ліквідована як держава. У такій конструкції говорити про «компромісний мир» – це або самообман, або завуальована капітуляція.

Нещодавно Валерій Залужний опублікував статтю, де він розмірковує про завершення війни. І говорить: перемога для України означає розпад Російської імперії, а поразка – повну окупацію України та її розпад. «Все решта – це просто продовження війни». Ви згодні з такою постановкою питання?

Статтю я повністю не читав, але тезу знаю. У такому формулюванні це доволі смілива річ для Залужного, який все-таки дипломат. Але це серйозна істина, яку нам треба усвідомити.

Наш конфлікт найбільше схожий на протистояння Ізраїлю й арабського світу. Це надовго. Не хочу казати «назавжди», але на дуже тривалий період.

Є два базові сценарії. Або один із нас буде знищений – і росіяни цього навіть не приховують, вони прямо говорять, що Україна має бути ліквідована. Або ми виходимо на модель, де Росія завжди буде агресивною, але слабшою, а ми – сильнішими.

Нам не обов’язково мати симетричні «геноцидні» плани щодо росіян. Нам треба дійти до ситуації, де будуть періодичні загострення, будуть «ракети-катюші» від умовного «хамаса» на нашому кордоні, але ми будемо мати сильну армію, яка стримує це все й тримає втрати на прийнятному для мирного життя рівні.

Наша ціль – слабка, але все ще агресивна Росія і водночас сильна Україна. Оце співвідношення сил, до якого нам реально прагнути.

Як служба змінила ваше бачення української політики? Чи можете після цього повернутися в політичну роботу – і за яких умов?

Політика віддалилася у класичному розумінні – фактично зникла. Усі спроби займатися «старою політикою» – роздачею грошей, спекуляціями навколо виїзду 18–22-річних за кордон – виглядають жалюгідно й нічого не дають.

Є нова політика – політика польових командирів, нове покоління військових, які мають відносини з політичним керівництвом і реально несуть легітимність. 

Старі політики виглядають жалюгідно, бо найчастіше просто усунулися від проблем фронту. Реальні проблеми країни – проблеми фронту. А вони або мовчать, або роблять вигляд, що це не їхня тема. Натомість нові воєнні лідери, нехай обережно, але говорять про це. Для мене саме вони й стали справжніми політиками.

Питання повернення до «старої» політики в такій реальності для мене не виглядає актуальним.

«Ми свого часу були законодавцями моди, а зараз росіяни нас наздоганяють»

Росія налагодила масове виробництво дронів, зокрема «шахедів» з ракетами. Які найактуальніші загрози в цій галузі ви бачите?

Бачу. Я бачу загрозу в тому, що росіяни отримують умови, за яких їхні таланти починають проявлятися. Російська армія «дубова», але системна. І там, де система дає технічному таланту можливість розвернутися, ми бачимо неприємні речі – той же Покровськ, Гуляйполе, Куп’янськ, інші напрямки.

Наша війна – постіндустріальна, інформаційно-технологічна. Старі підходи – масова мобілізація й величезна індустрія – вже не працюють. Вирішують компактні підрозділи з висококваліфікованими технарями, із прямим зв’язком із виробниками, яких підтримують тилові інженери.

Ми свого часу були законодавцями моди: ставили вибухівку на човни, застосовували ФПВ масово. А зараз бачимо, що за деякими напрямами росіяни нас уже наздоганяють або обходять – у тій же роботі з «шахедами», з оптоволокном. Це дуже небезпечно.

Що в нас змінилося в технологіях за останній рік у дроновій війні?

По-перше, я сподіваюся, що ми доживемо до того моменту, коли будемо істотно переважати росіян за ударними можливостями. І це буде заслуга не держави, а пулу відповідальних виробників, які не проїдають свій фінансовий ресурс, а інвестують його в завтрашній день.

По-друге, за останній рік-півтора ми фактично вийшли на паритет із росіянами щодо далекобійних ударів. Є компанії, які зробили «далекобійку» більш масовою й доступною. Ми маємо достатньо серйозну кількість уражень зараз.

Усе ще відстаємо за розвідувальними БпЛА, але і випереджаємо у бомберах. Росіяни нас доганяють у зенітних дронах, у засобах боротьби з нашими БпЛА, особливо на лінії фронту. Треба розуміти, що у цих технологічних перегонах нема постійних здобутків. Треба постійно працювати в напрузі.

Кароліна Терещенко, «Главком»