Ярослав Юрчишин про Росію: Як історик я переконаний, що будь-яка імперія розвалюється. Це питання часу

Формат Тимчасової спеціальної комісії з питань розробки державної політики щодо поневолених народів Російської Федерації, яка створена понад два роки тому у Верховній Раді, за словами першого голови, а зараз заступника голови ТСК Ярослава Юрчишина, — найоптимальніший у нинішніх умовах. «Ми можемо працювати й із представниками поневолених народів, і з органами виконавчої влади, і формувати певний порядок денний», — розповів він «Детектору медіа». Комісія разом з експертним середовищем підготувала проєкт відповідних змін №11402 до Закону «Про основні засади державної політики України щодо взаємодії з національними рухами колоніальних народів Російської Федерації». Цей проєкт отримав позитивний висновок Міністерства закордонних справ і профільних структур, але поки що його не включають у порядок денний парламенту.

Члени комісії співпрацюють із представниками поневолених народів як в Україні, так і на міжнародних майданчиках. Засудження імперіалістичної політики Росії, право поневолених народів на самовизначення, на суверенітет уже неодноразово звучали в резолюціях і парламентських асамблей Ради Європи, ОБСЄ, НАТО. Робота ведеться в міжпарламентському середовищі.

На думку Ярослава, робота ТСК — це не панацея, це одномоментно не розв’яже питання війни чи питання демократизації Росії. «Нам треба будувати довгострокову стратегію зміни Росії, і посилення поневолених народів, посилення етнічних регіонів — це те, що може дати нам більш тривалий, більш стабільний мир на перспективу», — каже він, додаючи, що вірить у розвал Росії.

— Ярославе, у серпні 2023 року було створено Тимчасову спеціальну комісію (ТСК) з питань розробки державної політики щодо поневолених народів Росії. Хто був ініціатором її створення?

— Робота з визнання поневолених народів і формування політики стосовно них насправді почалася ще в попередньому скликанні парламенту, й однією з головних ініціаторок була Ганна Гопко як керівниця профільного комітету з питань закордонної політики. Але депутати минулого скликання не спромоглися створити механізм просування інтересів поневолених народів.

До мене з ініціативою порушити це питання в порядку денному звернулися Валерій Пекар, Михайло Басараб, Павло Подобєд, ще низка представників громадянського суспільства, які на той час уже мали ефективну співпрацю з представниками поневолених народів, Лігою вільних націй, саме тими, які активно працювали в Україні.

Формат тимчасової спеціальної комісії, яка мала підготувати українське бачення питання поневолених народів Російською так званою федерацією, насправді імперією, виглядав найбільш оптимальним. Тобто ми можемо працювати й із представниками поневолених народів, і з органами виконавчої влади, і формувати певний порядок денний.

Тому я виступив ініціатором разом із народними депутатами Марією Мезенцевою-Федоренко, Микитою Потураєвим, Євгенією Кравчук, Ігорем Гузем, Володимиром В’ятровичем, тобто представниками переважної більшості депутатських фракцій і груп.

— Від початку ви були головою комісії, а Марія Мезенцева-Федоренко — заступницею. Чому зараз навпаки? Скільки до комісії входить народних депутатів? Як часто ви збираєтеся?

— Коли в грудні 2023 року мене було призначено головою комітету з питань свободи слова, згідно з регламентом я вже не міг виконувати обов’язки голови цієї комісії, тому її очолила представниця більшості й очільниця української делегації Парламентської асамблеї Ради Європи Марія Мезенцева-Федоренко. Було дуже важливо внести це питання не лише в український порядок денний, а й у міжнародний.

До комісії входить 11 народних депутатів. Збираємося за потребою, щодо цього немає якоїсь регламентної вимоги. Цього року було офіційних п’ять-шість засідань із голосуванням, порядком денним, затвердженням різноманітних рішень. Так само представники комісії були запрошені до засідання профільного комітету з питань закордонної політики, коли розглядався законопроєкт, який підготувала комісія разом з експертним середовищем. Також у нас була робоча зустріч із міністром закордонних справ за участі Служби безпеки, Міністерства культури, Мін’юсту. Власне всіх органів, які залучені до питання формування політики щодо поневолених народів. Це були робочі зустрічі.

Так само відбулися зустрічі з досить великим колом представників національних спільнот: черкесами, адигами, інгушами, чеченцями. Тому офіційно засідань було п’ять-шість упродовж року, більше не було потреби, але заходів відбулося набагато більше.

Наразі комісія підготувала звіт, який скоро буде розміщений на сайті Верховної Ради, тобто діяльність ведеться досить активно, як в Україні, так і за її межами.

— Головна мета Комісії — налагодити зв’язки та розробити політику для підтримки народів, які перебувають під російським пануванням, шляхом взаємодії з представниками народів Кавказу, Сибіру, Бурятії, Тиви тощо. Чи вдалося вже реалізувати цю мету?

— Частково, бо насправді комісія розробила проєкт відповідних змін №11402 до Закону «Про основні засади державної політики України щодо взаємодії з національними рухами колоніальних народів Російської Федерації». Цей проєкт отримав позитивний висновок Міністерства закордонних справ і профільних структур, але поки що його не включають у порядок денний.

Зараз ведеться комунікація з міжнародними спільнотами, передусім зі Сполученими Штатами для того, щоб узгодити цей крок. Ми розуміємо, що в Адміністрації Трампа зараз досить дивна позиція замирення та врахування позиції Росії. Власне, зараз намагаємося отримати зворотний зв’язок від США, де, до речі, існує Тиждень поневолених народів. Тобто в них існує певний прототип політики щодо поневолених народів, як Росії, так і Китаю. Але дуже важливо зараз збалансувати ці напрями: сформувати позиції України як країни, яка готова вести мирні переговори, не провокувати агресора, і водночас відстоювати свої інтереси. Сполучені Штати намагаються скоріше знайти порозуміння з Росією, хоча я переконаний, що їм це не вдасться. Останні переговори чітко показали, що Росія розуміє тільки позицію сили.

У цій ситуації відстоювання інтересів поневолених народів з точки зору прав людини, прав нації на самовизначення, тобто базових документів Організації Об’єднаних Націй насправді посилило би позицію й України, й Заходу в переговорному процесі.

— Законопроєкт, який ви підготували, саме про політику для підтримки народів, які перебувають під російським пануванням?

— Так. Це саме визнання поневолених народів, заходи, які мають бути здійснені, щоби Україна почала комунікувати з ними. Це і формування об’єднавчих комітетів, які можуть представляти інтереси значної частини поневоленого народу. Це і формування бачення їх взаємодії з Україною, Росією, міжнародною спільнотою.

Є певні документи з боку поневолених народів, є і Ліга вільних націй, і Форум вільних народів постРосії. Вони фактично підтвердили готовність ядерного роззброєння у разі врахування їхніх позицій, бачень мирної взаємодії різних суб’єктів Росії, і базовий елемент — засудження агресії Росії, визнання права України на репарації, на встановлення справедливого миру.

Насправді, з боку поневолених народів, принаймні її частини, ця політика вже навіть починає втілюватися. І нам треба було би проявляти більшу активність у цьому напрямі, хоча одразу хочу зазначити, що Україна зараз фактично єдина країна, яка визнала Чеченську Республіку Ічкерія окупованою Росією, а відповідно такою, що має право на державний суверенітет.

У відповідь пленум парламенту Чеченської Республіки Ічкерія у вигнанні прийняв рішення про перейменування центрального майдану в місті Джохар (колишній Грозний), на Майдан Верховної Ради. Звісно, це поки символічний обмін люб’язністю, але такі кроки є.

Так само Верховна Рада визнала геноцидні дії Росії щодо інгуського народу, власне, засудила геноцид Росії щодо черкесів Адигеї. На позиції таких політичних кроків ми вже зробили досить великий рух уперед.

Зараз працюємо з нашими сусідами, які розуміють потребу, хай на цьому етапі символічного, але засудження Росії за геноцидну практику, а саме те, що Росія робить з українськими цивільними на окупованих територіях, в Криму. В принципі, це продовження її традиційної політики, яку вона здійснювала і проти чеченців, і кримських, і казанських татар, і проти всіх народів, які потрапляли, на жаль, до неї під окупацію.

Певні кроки вже робляться, плюс окремим напрямом роботи комісії, особисто членів є представлення поневолених народів на міжнародних платформах. Тому засудження імперіалістичної політики Росії, право поневолених народів на самовизначення, на суверенітет уже неодноразово звучали в резолюціях і Парламентської асамблеї Ради Європи, і Парламентської асамблеї ОБСЄ, Парламентської асамблеї НАТО. Робота ведеться в міжпарламентському середовищі. Це ще один напрям роботи.

— Як відбувається взаємодія з представниками народів, які вважають себе поневоленими Росією, з метою підтримки їхніх національних прагнень? Представники яких народів найактивніші? Вони наразі живуть не в Росії?

— Найактивнішими є чеченці, їхня активність проявляється у кількох батальйонах у лавах Збройних сил України. Так само воюють представники якутів, інгушів, черкесів у Збройних силах України, а дехто — в Іноземному легіоні. І це найлогічніша демонстрація можливості взаємодії з поневоленими народами.

Переважна більшість структур, наприклад, Комітет Інгуської незалежності, чи уряд Чеченської республіки Ічкерія в екзилі, перебувають за кордоном, але при тому переважна більшість із них має контакти не лише з тими, хто зараз в Україні, але і на своїй землі, тобто в Росії.

Звісно, контакти, які ми маємо в Росії, не публічні. Зрозуміло, якщо людина каже, що не підтримує російську агресію чи закличе зірвати мобілізацію, для неї це великий ризик. Але представники поневолених народів перед цим не зупиняються, тому величезна кількість політв’язнів у Росії, які засуджені за дискредитацію так званого СВО, — це представники поневолених народів. Є цілий список таких людей. Серед них досить багато цивільних, журналістів, блогерів, які закликають протидіяти російській мобілізації, російській агресії. Тому контакти на землі переважно тримаються в таємниці.

І ще ми співпрацюємо з українськими спецслужбами. Розуміємо, що в середовище представників поневолених народів ФСБ намагається максимально інкорпорувати своїх людей, щоб отримувати інформацію. Тому в нас є ціла процедура, як ми верифікуємо тих, із ким можемо і готові працювати.

— Розробку яких ще проєктів законів і постанов ініціювала Комісія? Можливо, вже подала до Верховної Ради якісь проєкти документів?

— Уже прийнята низка резолюцій, які я називав. Комісія до їх розробки та прийняття докладала максимум зусиль. Коли ухвалять закон, для його імплементації потрібні будуть документи з боку уряду. Зараз ми на етапі до першого читання, тому поки ця робота не ведеться. Так само комісія, згідно з регламентом, підготувала вже другий звіт. На основі звіту приймається рішення про перезапуск комісії на наступний рік. Так само комісія долучилася до розробки низки міжнародних резолюцій, які стосуються народів Росії.

— У пресі була інформація, що  Комісія підписала меморандум про співпрацю з представниками Ліги вільних народів (об’єднання національних рухів), що є важливим документом, який формалізує взаємодію та спільні зобов’язання. Наскільки, на вашу думку, це важливий документ?

— Меморандум — це завжди протокол про наміри, але наміри дуже важливі. Тобто це чітко зафіксувало і дало розуміння зокрема і нашим міжнародним партнерам, що в Росії є певні суб’єкти, певні гравці, які готові говорити про ядерне роззброєння, про фактично дефедералізацію Росії, тобто відновлення прав націй і регіонів, про засудження війни, підтримку репарацій і санкцій.

І ця позиція кардинально відрізняється від позиції так званих «хороших русскіх», Навальної, Кара-Мурзи, які на всіх майданчиках кричать, що потрібно зупинити санкції, бо вони б’ють не по Путіну, а по народу Росії, який війну нібито не підтримує. Але чомусь мільйонами преться на нашу землю. Тому в цьому плані це надзвичайно важливий змістовний рівень. Тобто ми світу показуємо, що є альтернативні позиції, їх треба враховувати. Зрештою дуже дивна ситуація з тими «хорошими русскіми» в Європі. Бо фактично саме європейці визнають лідерами опозиції Навальну, Кара-Мурзу. Для мене завжди було дивно, чому на міжнародні майданчики навіть із якимись мотиваційними промовами запрошують Навальну й не запрошують удову Джохара Дудаєва Аллу. Чоловіки обох були вбиті російським режимом. У принципі єдина перевага Навальної, що вона представляє московську і петербурзьку еліти, й більше нікого.

Знову ж таки Європа працює за принципом інклюзивності. А навіть за офіційними даними Росстату, хоча йому вірити, звісно, не можна, у Росії понад 30% громадян мають неросійське етнічне походження. Так де на цих усіх міжнародних конференціях, зустрічах представники чеченців, інгушів, бурятів, калмиків, тих, хто представляє третину населення так званої Російської Федерації?

Тому дуже важливий момент — і зміна поглядів світу, щоб поневолені народи теж були побачені, були почуті. Бо ми, українці, маємо досвід, коли замість нас, без нас вирішували нашу долю, коли після Другої світової війни руками Сталіна СРСР створив маріонеткову українську делегацію, яка отримала позицію в ООН. Але тільки для того, щоб у Сталіна був не один, а фактично три голоси: наш, російський і білоруський.

Тому це кропітка робота, але вона потроху ведеться. Якісь країни розуміють нас швидше, наприклад, нордичні, скандинавські, балтійські країни, Польща, Чехія. Вони навіть мають певних консулів Чеченської республіки чи інших суб’єктів Росії. Але, звісно, всі бояться. Бояться, що Росія це розцінить як втручання в нібито внутрішні справи. Хоча де-факто ми розуміємо, що це відносини метрополії, центру імперії та окупованої периферії. Тому Захід дуже-дуже обережно в цьому напрямі рухається, але ми працюємо над тим, щоб змінити позицію.

— На основі засідань та обговорень ТСК готує рекомендації для органів державної влади України та звернення до міжнародних організацій (таких як ООН), спрямовані на підтримку прав корінних народів і засудження російської імперської політики. Були вже ухвалені такі звернення чи рекомендації?

— Періодично, при тому як загальні, так і персоніфіковані. Наприклад, у нас була історія, коли доньку одного з лідерів бурятського протестного руху у Фінляндії ледь не депортували за запитом Росії. Її обвинувачували в якихось абсурдних історіях, у тероризмі, й ми зверталися комісією до фінського суду. Хоча нам говорили, що суд неохоче приймає рекомендації з боку органів влади, але ми не впливали на рішення, ми просто просили звернути увагу, що вони прирікають не тільки доньку, але й самих лідерів поневолених народів, що Росія буде їм викручувати руки. А для молодої дівчини, студентки, це взагалі може бути загроза смерті. Наше звернення було взято до уваги, відповідно, дівчина залишилася вчитися. Всі звинувачення з неї були зняті, червона картка Інтерполу теж була знята. Але таких ситуацій, які потребують як українського, так і міжнародного регулювання, досить багато по всьому світу. Тому комунікація ведеться дуже активно.

Ще хотів би відзначити надзвичайно ефективну і позитивну комунікацію з Міністерством закордонних справ. І можна сказати про проблемну комунікацію з Міграційною службою. Бо і далі немає розрізнення для Міграційної служби, чи це представник поневоленого народу, який готовий боротися разом із нами, чи це представник Росії, який просто намагається перетнути кордон. Тут складніше, бо насправді українське законодавство не робить різниці; паспорт громадянина Росії — це паспорт країни-агресорки. Тому робота складна, але вона ведеться.

— Також Комісія працює над систематизацією й аналізом інформації про порушення прав людини та політики русифікації на територіях Росії, що лягає в основу майбутніх звітів і спеціальних доповідей. Ви публікуєте ці аналітичні матеріали та звіти? Співпрацюєте з цього питання з правозахисними громадськими організаціями?

— Після початку роботи комісії була створена громадська організація «Деколонізація», ініціатори якої Валерій Пекар, Тарас Бик й інші громадські активісти. Ми маємо дуже професійну велику експертну раду. Зараз матеріали переважно друкуються на ресурсах ГО «Деколонізація», бо поки не запущено профільного закону, наш аналіз не є офіційною позицією.

Плюс наші спеціальні служби й правозахисники дуже часто просять нас по мінімуму заглиблюватися в конкретні випадки, оскільки досить часто ця інформація може використовуватися країною-агресоркою, щоб тиснути на людей.

Ми мали випадок з башкирським активістом Русланом Габбасовим, брата якого заарештували в Росії без будь-яких підстав. Це досить чутлива тема, і ми намагаємося нею займатися обережно. Але ми маємо контакти з усіма правозахисними структурами по всьому світу на рівні ОБСЄ, Червоного Хреста, спецпредставника ООН. І ділимося цією інформацією. Повторюся, публічна офіційна частина розміщена переважно на сайті та інших ресурсах ГО «Деколонізація».

Антиімперський блок народів підготував і організував виставку «Справжні в’язні Кремля» про правозахисників, журналістів, громадських активістів, екоактивістів, представників поневолених народів, яких путінський режим арештував і утримує. Матеріали були надані й Міжнародному товариству «Меморіал». Виставка проїхала вже більш як 10 країн, була в Канаді, Сполучених Штатах, скандинавських, нордичних країнах, Європарламенті. Намагаємося актуалізувати це питання і таким чином. Звісно, комісія — це більше політична структура, це частина парламенту.

Глибший аналіз є в наших спеціальних служб, Міністерства закордонних справ. У разі прийняття законопроєкту в Міністерстві закордонних справ може бути призначений спецпредставник із питань поневолених народів, тоді ця робота ще більше активізується. Так, як свого часу у нас було створено Представництво президента в Криму. Робота суттєво активізувалася, зокрема була ініційована «Кримська платформа» і низка інших ініціатив. Тобто рухаємося в цьому напрямі. Щоб отримувати актуальну інформацію, дуже раджу підписатися і стежити за матеріалами «Деколонізації».

— Читала також про ініціативи щодо громадянства, а саме про розробку законопроєкту про спрощене надання українського громадянства іноземцям та особам без громадянства, які воюють у лавах Сил оборони України, зокрема представникам поневолених народів. 9 жовтня 2025 року уряд спростив процедуру набуття громадянства для іноземців, які захищають Україну, нові правила набудуть чинності з 2026 року. А що із законопроєктом?

— Насправді спростити набуття громадянства можна з прийняттям умов закону про множинне українство. Умовно кажучи, українська діаспора може набувати українське громадянство, не втрачаючи інше. І є полегшена процедура для наших країн-партнерів, але Росія, звісно, в цей перелік не входить. Тому нам усе одно треба буде приймати окреме рішення щодо представників поневолених народів. І це окремий трек, який не може бути декларативним. Така процедура можлива в профільному законі, але треба буде міняти міграційне законодавство, і це, на мою думку, найскладніший процес. Бо з одного боку, нам треба захистити себе від впливу російських агентів. А з іншого, ми розуміємо, що люди, які чітко зробили свідомий вибір воювати за Україну, і їхні родичі можуть бути під загрозою в Росії, тому мають від нас отримати певне сприяння.

І ця робота, власне, ведеться. Але етапність така: нам спочатку треба базовий закон, яким визначити, а хто ж є представником поневоленого народу. А тоді вже можна говорити про наступний крок, хоча цей крок буде надзвичайно складним, попри консервативні підходи Міністерства внутрішніх справ і Міграційної служби, які опікуються цим питанням.

— Чи зверталися до вас щодо надання українського громадянства інші категорії росіян, які не на фронті? Приміром, хтось із подружжя, хто має російське громадянство?

— Так, їм складно отримати документи в Україні, бо по факту вони в нашому розумінні є представники країни-агресорки. Були, є і будуть ці питання переважно дуже різного плану. Є ті, хто публічно виступав проти війни та зазнавав цькування, атак навіть у соціальних мережах, зокрема й за волонтерство. І тут дещо легше розв’язати це питання. З іншого боку, є такі, хто жодної активності не проявляв, і тут справді складно досліджувати ці історії. Тому тут питання скоріше персоніфіковані, й робота ведеться в першу чергу іншими соціальними службами, щоб справді верифікувати, чи існує загроза, чи ця загроза виникла у зв’язку з активною позицією протидії російській агресії.

Тут складніший момент, бо насправді ми розуміємо, що спрощення процедури набуття громадянства одразу створить умови для країни-агресорки, щоб інфільтрувати своїх агентів впливу, а ми знаємо, наскільки якісно з цим працює Росія. Бачимо, яка кількість навіть в Україні вербується для різних терактів, інформаційно-психологічних операцій. Тому тут не варто поспішати. Ми розуміємо, якщо є загрози, то ми маємо дати захист тим людям, які свідомо підтримували нас. Робота ведеться. Не скажу, що це легко, але є трек співпраці з нашими спеціальними службами, працюємо в кожному випадку індивідуально.

— Чи зможуть такі закони та взаємодія комісії з поневоленими народами пришвидшити процес демонтажу російської імперії? Ви з ними спілкуєтеся, вони самі вірять у розвал Росії?

— Ті, з якими ми працюємо, звісно, вірять. Питання, наскільки це зараз поширене явище. Ми розуміємо, скільки Росія інвестувала зусиль, щоби промити мізки й знайти тих, на кого серед поневолених народів можна спиратися. Бо чеченський народ — це з одного боку Джохар Дудаєв, а з іншого боку — Кадиров. Тобто тут зрозуміло, що це не буде легкий процес. Звісно, ми не захоплюємося своєю місією і не вважаємо, що підтримка поневолених народів тут і зараз призведе до розвалу Російської фейкової федерації.

Але ми розуміємо що це довгострокові інвестиції. Бо розуміння української перемоги — це не лише повернення на кордони 1991 року, а це довгостроковий, справедливий мир у регіоні, коли Росія не має ресурсів для того, щоб відновити свої агресивні дії не лише в Україні, а й Грузії, Молдові, Білорусі, будь-де. А чи не єдиний варіант — це реальна децентралізація Росії, коли ті регіони, які зараз Росія використовує як ресурс у війні, як гарматне м’ясо, як регіони, звідки беруться корисні копалини, регіони, де розміщені ракети, літаки чи підприємства наступальної промисловості. Тобто ми розуміємо, що це інвестиції у довгостроковий мир. У те, що вийшовши на кордони 91 року, ми будемо бачити не ворога, а бачитимемо партнерів, із якими можна вести переговори та співпрацювати.

Тому це не панацея, це одномоментно не розв’яже питання війни чи питання демократизації Росії. Але це те, що у нас є на столі й що ми не маємо права не використати, розуміючи потужності Росії та можливості України, навіть за допомогою Заходу. Нам треба будувати довгострокову стратегію зміни Росії, і посилення поневолених народів, посилення етнічних регіонів — це те, що може дати нам більш тривалий, більш стабільний мир на перспективу.

— Чи відбувалися якісь спільні заходи з представниками поневолених народів на території України? Як це сприймають українці? Адже для українців немає «хороших» росіян. Чи представники поневолених народів узагалі не вважають себе росіянами?

— Так, нещодавно була конференція, присвячена другій річниці прийняття постанови про визнання Чеченської Республіки окупованою територією. Дуже позитивний розголос, ставлення до чеченців в українців досить позитивне. І українці розрізняють кадирівців і чеченців. І навіть новина про нагородження представників української влади почесними відзнаками чеченського уряду в екзилі досить непогано розійшлася в українських медіа як демонстрація взаємодії та співпраці.

Було досить багато військових, які діють зараз із закритими обличчями, бо за ними полюють російські спецслужби. Але тут було розуміння, що різницю українці відчувають.

До речі, на питання в опитуванні, які проводила громадська організація «Деколонізація», чи бачать українці поневолені народи як партнерів побудови більш демократичної Росії, чи бачать внесок поневолених народів у ймовірну дезінтеграцію Росії, дуже велика кількість українців відповіла ствердно. Хоча сприйняття цілком резонно двояке. Бо те, що робили буряти в Бучі, Ірпені, дуже болить і досить чутливе. Але ми розуміємо, що це прокляття поневолених народів. Українців теж росіяни століттями гнали воювати у своїх війнах, тільки через те, що Україна була Росією окупована.

Тому працюємо над тим, щоби дуже чітко розрізняти манкуртів, які навіть за доброю волею пішли воювати за інтереси Росії, явно не за власні інтереси, і тих, хто докладається, щоби звільнити свої народи та захистити їхню ідентичність.

Поневолені народи в жодному разі не називають себе росіянами. Це кровна образа, незалежно від того, який це народ. Це насправді може спровокувати дуже серйозний конфлікт, якщо, наприклад, чеченцям сказати, що вони росіяни.

Цікава історія, Парламентська асамблея Ради Європи захотіла створити платформу з російської опозиції, з якою можна було б говорити про альтернативу путінському режиму. То чеченці прямим текстом запитали: «А як ми можемо бути російською опозицією? Ми не росіяни, ми не хочемо бути в цій країні. Ми хочемо свою незалежність, яку ми вибороли на початку 90-х, і яку путінський режим утопив у крові. Тому, друзі, ми не росіяни, нам треба окрема комунікація з представниками незалежної Чечні». Це тотальна історія. Кожен представник поневоленого народу, навіть ті, які воюють у російській окупаційній армії, завжди про себе говорить, як, приміром, про татарина, громадянина Росії, але не як про росіянина.

Але манкурти є всюди, на жаль. Кому як не нам це не знати з нашими медведчуками, януковичами й тому подібними.

— Тему поневолених народів активно висвітлював канал українського іномовлення «FreeДом», який мовить російською. На вашу думку, такі речі допоможуть ізсередини розвалити Росію? Ви самі вірите в демонтаж рашистської імперії?

— Я як історик переконаний, що будь-яка імперія розвалюється. Це питання часу. Видозмінюється, розвалюється, зменшується. Тому те, що Росія зміниться і розвалиться — це питання часу, можливо, тривалого часу. Поки Російська імперія може воювати назовні, має для цього ресурси, може жорстко тримати ситуацію всередині країни. Зараз централізація набагато вища, десь на рівні централізації часів Сталіна. Тому я не те що вірю, я переконаний, що це буде, з нашою участю чи без. Питання, як ми з цим будемо працювати. І тут краще бути готовим. Бо до розвалу Російського Союзу Захід, наприклад, не був готовий. Президент США Буш приїжджав нас переконувати не від’єднуватися, бо вони цього боялися.

Чи може пришвидшити російськомовне мовлення «FreeДома» такий розвал? Може, але питання в тому, що «FreeДом» не дострілює переважно до самих поневолених народів. Тут потрібна наступальна позиція, коли «FreeДом» заходив би в готельні мережі за кордоном на місце російських каналів. Але, на жаль, ресурсів на це немає, тому це лише частково ефективно. Набагато ефективніше, ніж просто російською розповідати про події в Україні, розповідати мовами поневолених народів, формуючи якусь позицію.

Проблемна в тому, що у нас дуже мало потужностей, щоб говорити мовами поневолених народів. Такі активності ведуться більше у форматі спеціальних операцій, а не іномовлення, хоча логічно, щоб воно було там. Це набагато більш ефективно. Бо з одного боку це менше ловиться росіянами, а з іншого, дуже чітко закорінюється конкретно в ті етнічні групи, які зберегли ідентичність. А це наша ключова точка входу.

Фото: Максим Поліщук, «ДМ» і з архіву Ярослава Юрчишина