Хто прикриє у Львові?

Львівська історія з убитим працівником ТЦК викликає біль не лише тим, що він був гідною людиною. Болить іще й тому, що сюжет виглядає страшенно логічним.

Загинув ветеран і чинний військовослужбовець. Людину, яка йшла під ворожі кулі за інших, ці «інші» втратили. А один із цих «інших» її й порішив. Це нормально?

Я знаю, що нападника затримано. І що суд відправляє його в СІЗО без застави. І я знаю, до чого зазвичай тут ведуть: мовляв, система спрацювала. Стався злочин, кривдника піймали, йому висунули підозру й обрали запобіжний захід.

Та це все формально. Фактично ми прийшли до тієї точки, де держава сама собі сказала: «Ось як тебе уб’ють, тоді й розберемося».

Це не розплата за якусь корупцію. Дехто у своєму бажанні бути «рівнішим за інших» забув про базове табу: бити, різати, вбивати свого ж військового під час виконання ним наказу стало допустимою опцією. Проблема в тому, що держава сама допомогла стерти це табу.

Вона кілька років поспіль будувала дивну ієрархію легітимного насильства. Поліція має право застосувати зброю й спецзасоби, коли на неї нападають. Нацгвардія теж. Поліцейський, якого б’ють, не має стояти «м’яким мішком». Він має право й обов’язок захищатися.

Цього права не має частина Сухопутних військ, тобто ТЦК. Тоді або виправляйте це, або приставте до них охорону з числа, а головне — за рахунок МВС. Поліція й так довго уникала участі у процесі мобілізації. Нехай долучається.

ТЦК виставили працювати на найбільш конфліктну ділянку: оповіщення, супровід мобілізації. Перевірка документів у тих, хто не хоче воювати і просто боїться до паралічу. Це «фронт-офіс» війни, фасад армії. І цих людей де-факто позбавили будь-яких зрозумілих, прозоро прописаних повноважень щодо застосування сили. Не дали їм охорони та супроводу поліцією.

Не держава завдала удару ножем по Юрію Бондаренку. Але вона фактично його потримала, щоб якась погань це зробила. І в цьому вона винна, не треба крутити носом і обзиватись радикалом.

Вдумайтесь, до чого дійшли наші державники. У них цілком зрозумілий шмат особового складу армії — не зовсім військові в очах суспільства, не зовсім поліцейські в очах держави. Але з усією ненавистю, яка прилітає за сам факт мобілізації.

Що ж могло піти не так? Мабуть, мало права ТЦК ігнорували, треба ще сильніше ігнорувати.

Додаємо сюди ще один штрих: працівників ТЦК уже давно перетворили на зручну мішень у публічних дискусіях. Про корупціонерів в окремих центрах говорять як про узагальнений образ «військкома», і це справді треба чистити. Тільки махати ножем проти людей це не дозволяє. Кому насправді хотілось — нехай уявить, чи готовий до махання ножем проти себе.

Політичною мовою все це звучить так: винен не закон. Не політики, які ухвалювали половинчасті рішення. Не Кабмін, що провалив перехід на військові рейки економіки. Винні ті, хто бігають із повістками. На них треба сердитись, не на нас! Чуєте? На цих! Ось так, гучніше, та ножем їх!

Я навіть не перебільшую. Бо це, курва, спрацювало.

Державна машина делегує суспільному гніву конкретний об’єкт: не морда чинної влади, яка за три роки так і не наважилась чесно пояснити, що армію треба буде поповнювати десятками тисяч людей. Цю морду чіпати не можна. Ось вам замість мішені дядько в формі й із планшетом, що стукає у двері.

Держава не просто боїться виглядати карателем. Вона ще й економить на власній відповідальності. Якщо визнати право ТЦК на самозахист — треба продумати, як саме вони можуть діяти в разі нападу. Значно простіше тримати ТЦК у статусі «терпил».

Проблема в тому, що така тактика працює тільки до певної межі.

І от тут варто чесно поставити питання, яке всі бояться озвучити вголос: а кого саме сьогодні захищає українська держава? Ми бачимо, кого захищає армія. Не лише ЗСУ, а й усі СОУ. Там без питань, дійсно все відчувається. А держава? Де її фронт?

Тих, хто у формі й виконує її накази, вона не захищає. Але ж наказ виконати треба.

Якщо держава справді на боці тих, хто воює й забезпечує фронт, то вона має діяти зовсім інакше. Напад на військового — це найбільш товста червона лінія, за якою починається кримінальний морок із дуже довгими строками. От тільки на Банковій про це не думають. Там узагалі думати про такі речі не прийнято.

Юрій Бондаренко, за описами побратимів, був людиною спокійною, доброзичливою. Тим самим офіцером, із яким не страшно мати справу. Воював іще в АТО. Захищав Харків у 2022-му. Ясна річ, мав право на спокійніші завдання в тилу.

Виявилось, на фронті побратими про його життя піклувались краще, ніж у тилу — наші потужні клоуни. Результат натякає.

Бо модель «уб’ють, тоді й приходьте» не працює у країні, що воює. Особливо тоді, коли вбивають свого ж.

Я знаю, хто прикриє мене під Куп’янськом або десь на новому напрямку. Там гідні люди. Тільки хто прикриє у Львові?