Пам'яті кулеметника Ростислава Митяя

Виганяв росіян з Київщини, зустрів на війні кохання, загинув у 24 роки

Ростислав народився у селі Саварка на Київщині у багатодітній сім’ї. Мав старшу на два роки сестру Яну і молодших братів – Влада й Дениса. Після школи вступив до Академії Державної пенітенціарної служби, де здобув фах юриста-криміналіста. Упродовж двох років — до початку великої війни — працював у Київському слідчому ізоляторі.

- Ростик змалку любив готувати, - розповідає сестра Яна. - Пам’ятаю, як першокласником зварив смачний борщ, робив чудові голубці. Коли народився мій первісток, то брат допомагав, хоч тоді ще сам був підлітком. Казав: «Я малечу погодую, переодягну і спатки вкладу». А за три роки наша матуся народила молодшого брата Дениса. Ростик і за ним доглядав. Коли я вдруге завагітніла, дехто з близьких радив зробити аборт – саме лютував коронавірус. Брат був категоричним, сказав народжувати. «Я – на роботі, ти теж копійчину отримуєш. Усе налагодиться, допоможу в усьому, виховаємо», - стверджував. Ставився до племінника як до рідного сина. Він і хрестини зробив, востаннє приїхавши з фронту.

Колеги з пенітенціарної служби відгукуються про Ростислава як про позитивного хлопця, який швидко вчився й не боявся роботи. Він служив і в оперативних підрозділах Державної кримінально-виконавчої служби.

- Якось Ростислава відправили очільником варти в конвой з ув'язненим, у якого підтвердився ковід. Він добу ніс службу в спецкостюмі, - згадує колега Сергій Дейнеко. - Ми із ним застали початок російського вторгнення. СІЗО було на казарменому становищі, спали в кабінетах. Практично за кілька днів Ростислав долучився до сил спротиву, що боронили столицю, а потім – став до лав тероборони. Він добре воював. Як приїздив у відпустку, зустрічалися, він дуже змужнів за той час, став глибшим і дорослішим.

Павло Бистрицький, який знає Митяя ще з академії, розповів, що спершу Ростислав воював навіть у пенітенціарній формі, піксель одягнув пізніше.

Рідні Ростислава не знали, що він пішов у тероборону. Чоловік зателефонував мамі та вигадав легенду, що його на два місяці відправляють підвищувати кваліфікацію в Чернігів – мовляв, «не телефонуйте, зв'язок буде поганий, дзвонитиму сам». Насправді офіцер внутрішньої служби став рядовим кулеметником стрілецької роти 207-го окремого батальйону територіальної оборони 241-ї ОБрТрО. Ростислав пройшов бої за Гостомельський аеропорт, виганяв агресора з Київщини, воював на Донеччині. Мав позивний «Кеп», був у званні молодшого сержанта.

- Чотири місяці не знала, що він на війні, - пригадує мама Оксана Павлівна. - Заспокоював, що на навчанні. А 17 червня, на свій день народження, Ростислав приїхав із Дарією. Вони познайомилися, коли його підрозділ був у Вишгородському районі. Тоді у нас зібралися друзі, двоюрідні брати, які теж воюють. Майже добу проговорили на кухні. Мій син швидко перетворився з молодика на справжнього чоловіка зі своєю мудрістю і досвідом. Я плакала, довідавшись, чим він насправді займався. «Мамо, я – військовий, і маю там бути!» – так аргументував своє рішення. Дарія досі зі мною тепло спілкується, дуже гарна дівчина, яку називаю донечкою. У них було сильне кохання.

Дарія розповідає, що вона теж служила в 241-й бригаді тероборони, відповідала за речовий склад і харчування.

- Ростислав до нас прийшов після звільнення Київщини. Його попросили навчити новачків військовим азам. Так і познайомилися. Мене просто зачарувала його усмішка. Звісно, в кіно, театри чи ресторани не ходили, бо ж війна. Це інакше кохання, непросте. Тоді ми навіть мешкали разом із хлопцями – восьмеро бійців у кімнаті. Ростик був дуже вихований і не дозволяв прилюдних проявів ніжності, бо сприймав це як нестатутні стосунки. І якщо на вихідні десь виривалися на годину-другу, але перебували в однострої, він обмежував емоційні прояви, посилаючись на статут. Але ж я дівчинка, причому вчорашня цивільна, і важко сприймала такі армійські правила, – розповідає вона.

Дарія пригадує, що якось виїхала на закупи й побачила іграшкового ведмедика, що нагадав їй дитинство.

- Надіслала коханому фото й повезла бійців у лікарню. Коли повернулася, такий ведмедик уже був на моєму ліжку. Ніколи не забуду цього… Попри «правильність», Ростик знаходив можливість проявитися і як романтик. А класичних побачень у нас не було: така доля нашого кохання, в яке часто втручалися зовсім не купідони, а накази з бойовими розпорядженнями, – каже дівчина.

Ростислав став командиром взводу, але згодом пішов із цієї посади. Вважав, що його місце – бути з хлопцями в окопах, під час штурмів. За словами побратимів, він завжди йшов останнім із позиції, щоб проконтролювати, чи нічого не забули.

У березні 2023 року його підрозділ вирушив на схід. Проходили навчання на нових бронетранспортерах, відпрацьовували десантування з борта у повній викладці. «Кеп» тоді пошкодив коліно, а треба було знову йти на бойовий вихід. Він зателефонував двоюрідному брату Дмитру, який воював буквально в кількох кілометрах від нього, і сказав: «Йду на передок!». Той його відмовляв. Та 5 квітня 2023 року вночі Ростислав пішов на «нуль», повідомивши мамі, що в нього все гаразд. А вранці 6 числа «Кепа» не стало. Тоді зачищали окопи з ворожою піхотою поміж селами Васюківка та Сакко і Ванцетті на Донеччині. Все йшло добре, доки не пролунав фатальний вибух…

- Тоді по їхній групі прилетіла міна й поцілила в командира – «Фінча». Його розірвало, а Ростик був поруч, він загинув від вибухової хвилі, бо тіло вціліло. Хлопці намагалися забрати Ростика, та починала працювати ворожа арта. Побратими на місці бою перебували добу, а потім повернулися і одразу розповіли про трагедію. В якийсь момент Ростислава поклали на ноші. І потім не могли дістатися до них півтора місяці. Тіло коханого все ж вдалося витягнути, – каже Дарія.

Сестра Ростислава розповідає, що евакуаційні заходи щодо тіла брата очолив їхній двоюрідний брат, спецпризначенець Дмитро Кукса.

- Перші спроби Дмитра і товаришів витягнути тіло були невдалими: росіяни чекали, коли до того місця підійдуть наші й відкривали вогонь, цинічно використовуючи Ростика як приманку. Пізніше вдалося відтягнули тіло в лісосмугу. Щойно настала реальна можливість, побратими забрали брата. Дмитро повіз його в морг у Дніпрі, там впізнавав, займався документами. Знаєте, брат дуже любив чорнобривці. Влітку під настрій ходив двором, наспівуючи «Чорнобривців насіяла мати». Деколи дивлюся на квіти й згадую ті моменти. У пам'ять про нього сіятимемо чорнобривці й біля хати, й на могилі, – говорить Яна.

Анна Пашкевич, однокласниця Ростислава, каже, що двоюрідний брат Дмитро Кукса відігравав у його житті велику роль.

- Він був для нього як приклад для наслідування, орієнтир, як слід розвиватися, - зазначає вона.

У краєзнавчому музеї в Саварці є куточок, присвячений загиблим на війні з Росією землякам. У пам'ять про Ростислава Митяя на вежі в селі підняли український прапор з надписом «Кеп».

- Після смерті Ростика час просто зупинився, - каже Дарія. - Дуже важко, адже вже не настане прекрасне майбутнє, яке планувала, хоч і розуміла, що довкола — війна. Жінки в цьому сенсі – великі фантазерки. Я буквально бачила нашу спільну дорогу аж до щасливої старості, гадала, що так спокійніше сприймати прийдешнє. Після смерті коханого я пішла санінструктором, хоч Ростислав цього не хотів. Прагнула максимально завантажитися роботою, аби відволіктися. Я дослужила до кінця 2024 року і звільнилася з війська.