Почему "финляндизация" не подходит Украине. Беседа с экс-президентом Финляндии

Колишня президентка Фінляндії нагадує, що нейтралітет її країни під час холодної війни був власним вибором Фінляндії, узгодженим із Радянським Союзом.

Натомість сьогодні Росія та США прагнуть нав’язати нейтралітет Україні.

Тоді Москва мала обмеженіші цілі; сьогодні – експансіоністські.

Тар’я Халонен – колишня президентка Фінляндії від Соціал-демократичної партії та членкиня Клубу Мадрида, головного форуму колишніх глав держав і урядів для обговорення питань демократії.

Про це вона застерігає в інтерв’ю іспанському виданню El Orden Mundial, що є партнером "Європейської правди" у консорціумі MOST.

Халонен була президенткою Фінляндії з 2000 по 2012 рік і першою жінкою на цій посаді в історії країни.

Попри те, що під час її президентства Росія у 2008 році вторглася до Грузії, для країн ЄС відносини з РФ ще не мали нинішнього загрозливого тону.

І саме тому нинішня російська агресія проти України стала неприємною несподіванкою для всіх європейських лідерів.

Але не меншою загрозою для всієї Європи може стати реалізація мирного плану, в якому Україну змусять виконати ключові вимоги Кремля.

В такому разі Київ стикнеться з тим, що "рішення за Україну ухвалюють інші".

За такого сценарію мирний план стане не лише порушенням українського суверенітету і волі народу, а й ризиком для всієї Європи.

"Фінляндизація": чому паралелі недоречні?.

Від початку вторгнення і майже протягом чотирьох років розглядалося багато сценаріїв завершення війни.

Серед них і "фінляндизація" України.

Це політика нейтралітету Фінляндії під час холодної війни, спрямована на збереження політичної та економічної незалежності країни за умов мирних відносин із СРСР.

Вона була запроваджена після двох воєн (1939–1940 та 1941–1944), у яких СРСР анексував 12% фінської території.

Ця стратегія гарантувала Фінляндії дружні відносини з СРСР, зберігши парламентську демократію та капіталістичну економіку.

Водночас для Заходу нейтралітет виглядав як підпорядкованість сусідній державі – аналогія, яка перегукується з нинішніми спробами Росії взяти під контроль Україну.

Плани Трампа з обмеженням чисельності українського війська й блокуванням вступу до НАТО підштовхують до формату "нейтральної України" без реальних гарантій безпеки.

Та між Фінляндією часів холодної війни й сучасною Україною існують суттєві відмінності.

Починаючи зі способу досягнення нейтралітету: через Договір про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу 1948 року.

"Ми не мали протиріч із ними.

Переговори були складні, але світ був зовсім інший", – наголошує Тар’я Халонен.

"Сьогодні ж Україна, Естонія, Латвія, Литва, Польща та інші країни, які мали значно ближчий, не завжди добровільний, досвід із Росією, перебувають у зовсім іншому становищі".

Ще одна відмінність – Кремль нині не прагне завершення війни, а навпаки, хоче продовжувати територіальні захоплення.

"Фінляндія – маленька країна.

Україна – дуже велика в європейському масштабі, і це робить її значущою як для Європи, так і для Росії".

Для Москви Фінляндія була радше буфером для відсунення кордонів від Ленінграда (Санкт-Петербургу), тоді як Україна є ключовим елементом російського націоналістичного проєкту.

Халонен підкреслює, що фінський нейтралітет був самостійним рішенням: "У Фінляндії ми самі були реалістами; це не було нав’язано іншими державами".

У випадку України ж ідеться не лише про те, що США не бачать її в НАТО – це ще й повністю відповідає вимогам Кремля.

Тобто нав’язана "нейтральність" буде визначена "країною, яка навіть не є членом НАТО".

Це не стільки питання виживання України поза НАТО й ЄС, скільки питання волі народу: "Якщо країна хоче стати членом Альянсу, але результат буде іншим через заперечення Росії, це – порушення її суверенітету".

"Ми, фіни, завжди казали, що НАТО для нас – варіант".

Війна в Україні стала поворотним моментом для демократичної Європи.

"Що змінилося – це те, що раніше в Європі ми були дещо пихатими: нам здавалося, що війна вже не може повернутися до Європи".

Халонен визнає, що ця віддаленість від насильства була радше сприйняттям, а не реальністю: континент пережив і Балканську війну, і російське вторгнення в Грузію у 2008 році.

"Але навіть попри те, що ми також працювали з тими країнами, ми не ставилися до цього достатньо серйозно.

Тому коли Росія напала на Україну, це стало для всіх нас жахливою несподіванкою.

Ми не думали, що Росія, а точніше, президент Путін, може зробити щось подібне.

Напад був, звісно, жахливим для України, але також став серйозною загрозою для сусідніх країн і важким психологічним ударом для європейських політиків".

Якщо першим шоком було саме вторгнення, то другим – усвідомлення, що "воно надовго, що Росія розв’язала повномасштабну війну не лише для того, щоб завадити українській незалежності, а й щоб набагато сильніше взяти країну під свій контроль", визнає Халонен.

З цього моменту почало звучати: Європа має краще захищатися та оборонятися.

"Ось чому ми вважали, що НАТО стане необхіднішим для європейської безпеки, а також для Фінляндії та Швеції".

Невдовзі після початку вторгнення обидві країни подали заявку на вступ до Альянсу.

Фінляндія приєдналася у квітні 2023 року – у найшвидшій процедурі в історії НАТО, поклавши край своїй нейтральності.

"Ми, фіни, завжди казали, що НАТО для нас – варіант.

Казали, що якщо буде потрібно, ми спробуємо вступити, і члени Альянсу завжди наголошували, що двері для нас відчинені.

Тому до лютого 2022 року 80% фінів не підтримували вступу до НАТО, і лише 20% вважали це за потрібне.

Але через кілька тижнів після російського нападу ситуація радикально змінилася: вже 80% виступали за, і лише 20% вагалися.

Це був повний злам у нашій політиці, і ми здійснили його рекордно швидко".

Однак за останні три роки довіра до НАТО знижується.

Згідно з останнім звітом Фінського бізнесово-політичного форуму EVA, понад половина населення Фінляндії тепер вважає, що членство в НАТО не гарантує допомоги інших держав у разі потреби.

А двоє з трьох фінів наголошують, що країна повинна бути здатною захищати себе в будь-якій ситуації, не покладаючись на підтримку Альянсу.

Ця зміна риторики не є унікальною для Фінляндії.

Вона відбулася по всьому ЄС у відповідь на повернення Дональда Трампа до Білого дому.

"Питання в тому, наскільки США будуть залучені до війни в Україні і до майбутнього європейської безпеки.

Очевидно, що ми, європейці, повинні дедалі більше переконуватися в тому, що Європа має створити власну здатність дбати про свою безпеку".

Це бачення втілюється в таких ініціативах, як план Єврокомісії Re.

Arm Europe / Readiness 2030, який передбачає переозброєння блоку задля його оборони від ворожої Росії та з нестабільною трансатлантичною взаємодією.

У бік більш консервативного Європейського Союзу?.

Безпека – не єдина проблема ЄС, хоча зростання конфліктів і мілітаристської риторики свідчить про новий порядок, що формується, і вагу "залізного кулака" в ньому.

"Згідно зі статистикою, зараз ми маємо рекордну кількість збройних конфліктів від часів Другої світової війни, тож це не просто відчуття хаосу – це факт", – зазначає Халонен.

У цьому контексті виникає питання: чи ведуть нас непередбачуваність Трампа та падіння довіри до ООН до світу, що ставить під сумнів співпрацю, інституції та міжнародні норми?.

"Довіру сильно підірвали війни і так звані великі держави.

Ми бачимо, що президент США Трамп є серйозним викликом для всієї системи.

Він вивів країну з Всесвітньої організації охорони здоров’я та інших структур ООН.

І важливо пам’ятати, що він отримав владу не лише через власні амбіції, а тому, що велика частина людей думає так само, як він".

Піддавання сумнівам міжнародних інституцій виходить далеко за рамки формальних виходів зі структур.

Його підживлюють численні інциденти: Ізраїль звинувачує Агентство ООН для допомоги палестинським біженцям і організації робіт на Близькому Сході (UNRWA) у тероризмі й заперечує легітимність Міжнародного кримінального суду; США бойкотують кліматичний саміт COP30 у бразильському Белені та саміт G20 у Південній Африці.

Де в цій ситуації Європа?.

Зовні вона захищає глобальне врядування та повагу до інституцій, але всередині переживає кризу довіри.

Політичний проєкт, заснований на поступі, добробуті та правах людини, слабшає, тоді як посилюється антиміграційна риторика та законодавство, множаться подвійні стандарти щодо Ізраїлю та Росії, а пропалестинські протести криміналізуються.

У липні 2024 року Фінляндія ухвалила закон, що дозволяє прикордонникам відмовляти у в’їзді мігрантам і не приймати заяви про притулок на кордоні з Росією.

"Це проблема набагато ширша, ніж просто Фінляндія", – зазначає Халонен, адже подібні закони діють у Польщі, Латвії та Литві у відповідь на міграційний тиск із Білорусі.

Всі ці заходи свідчать про посилений контроль на східному кордоні ЄС, але водночас і про порушення зобов’язань у сфері прав людини.

На думку Халонен, порушення починається, коли "Росія починає використовувати мігрантів і шукачів притулку з інших країн, скеровуючи їх до нашого кордону.

Це серйозна проблема і, здається, вона набуває глобального масштабу".

Використання міграції як зброї порушує міжнародні норми, але реакція ЄС також демонструє кризу системи притулку і вказує на шлях, яким рушив Союз: відходячи від Женевської конвенції й наближаючись до американського підходу зі стіною на кордоні з Мексикою.

"Пам’ятаю, як ми не надто серйозно ставилися до конфлікту між США і Мексикою, а тепер робимо те саме", – каже Халонен.

У Європі дедалі більше політичних сил виступають проти міграції – наратив, який упродовж десятиліття задавала в меншості дедалі жорсткіша соціал-демократична Данія.

Тепер Данія вже не виняток.

В Австрії велика коаліція в серпні почала депортувати сирійських біженців, а Лейбористська партія Великої Британії посилила політику до такої міри, що пропонує депортувати дітей, народжених на британській території, разом із батьками.

В Італії крайня правиця на чолі з Джорджею Мелоні хоче відправляти біженців і шукачів притулку в центри утримання в Албанії.

Тим часом президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн підтримує створення таких центрів поза межами ЄС.

Сьогоднішня Європа дуже далека від тієї, що лише три роки тому критикувала уряд Бориса Джонсона за план "Операція "Руанда", який передбачав депортацію нелегальних мігрантів до африканської країни.

Опинившись між США, що хваляться масовими депортаціями, і Росією, яка використовує міграцію як зброю, ЄС обрав курс на консервативний розворот, і його ідентичність як оплоту прогресивних цінностей і прав людини поступово розмивається.

Спілкувався Хара Монтер, журналістка El Orden Mundial (Іспанія).

Початково опубліковано в El Orden Mundial в рамках журналістського партнерства MOST – Media Organisations for Stronger Transnational Journalism, за підтримки програми Creative Europe, що допомагає незалежним медіа, які спеціалізуються на висвітленні міжнародних питань.

Текст публікується "Європейською правдою" з редакційними скороченнями.