Про що мовчить Україна: чи маємо ми зрозумілий владі суспільний запит щодо війни та її завершення

А от я слухаю якусь розмову в ефірі. І ведучий каже:

- Хочу спитати про те, що турбує нас, простих людей. Чому, наприклад, не воюють правоохоронці, вони ж уміють стріляти? Ну бо проста людина думає: "чому має воювати звичайний там касир з супермаркета"?

І я навіть не обурилась ні меседжем, ні формулюванням, ні удаваною наївністю, ні навіть незнанням, що правоохоронці воюють. Бо це реальне запитання "з вулиці". І воно має значення.

Тому я подумала про суспільний запит. Що насправді зараз є суспільним запитом в Україні?

Я, власне, не про те, що ми можемо побачити в опитуваннях соціологів. Люди, мабуть, схильні говорити про те, що виглядає абстрактно правильним. Я про те, що кожна людина – чесно – відчуває всередині.

Бо якщо ти не знаєш, чого ти хочеш досягнути, тобі тоді важко досягнути будь-чого. Кращою чи гіршого. І це стосується і людей, і спільнот, і держав.

Я не маю жодних непублічних інсайдів з жодних кабінетів, як і сотні тисяч інших людей. Я не уявляю, про що насправді говорять всі ці дні делегації із зятів світових лідерів з президентами, міністрами, спецпредставниками. І я, і ви можемо читати 28 пунктів, які перетворилися на 20, а через тиждень стануть 15-тьма, але від цього не зміниться загроза. І суть існування нас як громадян України.

Можна написати на десяти сторінках, що ми не будемо вступати в НАТО. Чи зміниться від цього Путін і Росія? Ні. Чи зупиниться він? Ні.

Можна написати, що ми щось заморожуємо через три дні. Але чи від цього понад півтора мільйона українських дітей, що живуть в окупації, отримають свободу? Чи буде це для нас завершенням конфлікту, доки повнолітні українці, військові і цивільні, перебувають в полоні і в заручниках? Для мене – ні. Але якоїсь людини може й так.

Це все питання складнішого порядку, і я можу їх тут продовжувати і продовжувати. Але хтось їх собі ставить, а комусь досить знати, що в його чи її гніздечку в цю мить все добре.

Переговори про невідомо що можуть тривати рік чи роки. Або значно менше (втім, як відомо нічого доброго за 2-3 тижні не буває, тому краще б вже довше).

І я також бачу, як в ці дні зростає кількість звинувачень на адресу європейців. Говорити про "імпотентність Європи" стало просто трендом. Багато з нас це охоче підхоплюють, це природна образа, це ресентимент – це навіть дуже можна зрозуміти.

Але ж я бачу людей тут, в Україні, які вважають, що, наприклад, окупація дасть нам усім спокій. Правда ж? Вони є навколо.

Бачити загрози, усвідомлювати їх – це навичка. І вона є не у всіх. Тому я й думаю про суспільний запит.

Чи здатні ми сформулювати, що ми хочемо у відрізку місяць – пів року – рік персонально для себе у контексті усієї країни? Думати про солідарні рішення?

Про те, як накопичити ресурс і силу навіть при зупинці – умовно – гострої фази війни? Чи ми чекаємо повернення в те, "як було?" Я не знаю. І я не маю жодних ілюзій, що це може бути важливо абсолютно всім людям. Такого немає ніде і ніколи не буде.

Я про критичну масу людей, які могли би формувати цей запит для української влади. Бо можна тисячу разів когось любити чи не любити, довіряти чи не довіряти, голосувати чи ні, але політичні рішення найчастіше є відображенням саме суспільного запиту.

У "Втечі від свободи" Еріх Фромм пише: "Ідеї можуть стати потужною силою, та тільки тією мірою, якою вони відповідають специфічним потребам людей конкретного соціального характеру".

Бо тільки те, якими ми бачимо себе, якою бачимо свою державу, є мірилом всього.

Оригінал