Сталін і "слуга народу": як гасло 1937 року повернулося у сучасну політику

11 грудня 1937 року — дата, яка сьогодні звучить дивно актуально. Саме цього дня Іосиф Сталін виступив у Великому театрі перед виборцями Сталінського округу і виголосив фразу, яка згодом перетвориться на один із найвідоміших радянських політичних лозунгів: "Депутат должен знать, что он слуга народа".

Майже дев'яносто років потому ця формула знову з'явилася в українському інформаційному просторі — вже як інтернет-мем, політичний жарт, інструмент критики та нагадування про те, як легко ідеологічні сенси мандрують між епохами. Фокус пише про це сьогодні, бо мем про "сталінського слугу народу" несподівано перетнувся з українською політичною реальністю, а дата 11 грудня стала приводом ще раз замислитися: чи справді слова не мають пам'яті?

Сталін і винахід "служіння народу"

Коли Сталін говорив про "слугу народу", він зовсім не мав на увазі демократичну підзвітність чи розподіл влади. Це був елемент політичної технології тоталітарної держави. У 1937-му, в розпал Великого терору, СРСР проводив перші "вибори" до Верховної Ради — формальний демократичний ритуал, покликаний замаскувати репресивну систему під парламентську державу. У цьому ритуалі потрібен був образ депутата як "слуги" — лояльного, покірного, такого, що говорить від імені всього народу, а фактично від імені партії.

Промова у Великому театрі стала ідеологічним стартом цього образу. Радянська преса миттєво підхопила ідею: "слуга народу" почав з'являтися у газетах, а в 1950-х роках — і на повноцінних виборчих плакатах. Один із найвідоміших — робота художника Бориса Зеленського 1954 року: на ньому усміхнений депутат із блокнотом занотовує "побажання трудящих".

Ефект був саме таким, як планувала система: лозунг перетворився на елемент політичного фольклору. Формула "слуга народу" звучала як ніжний, майже турботливий тон, покликаний приховувати справжню природу влади. У реальності депутат не служив народу — служив режиму. Але радянська пропаганда працювала саме через такі семантичні підміни: вона не брехала напряму, вона змінювала значення слів.

Кульмінація цього ефекту проявилася пізніше. Коли у 1960–1980-х роках радянський громадянин чув фразу "слуга народу", він уже не думав про Сталіна. Лозунг здався природним, майже культурним. Саме тому сьогодні так легко забути його походження — і так важливо про нього згадати.

В'ятрович, соцмережі та народження нового мема

У липні 2019 року, напередодні парламентських виборів в Україні, історик і тодішній голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В'ятрович виклав у соцмережах старі радянські плакати з написом "Депутат — слуга народу" і нагадав: автор цього вислову — Сталін. Він підкреслив дату — 11 грудня 1937 року — і процитував фрагмент із тієї самої промови у Великому театрі, наголошуючи, що це прямий історичний контекст фрази, яка сьогодні раптом стала назвою партії влади.

Цей пост спрацював як спусковий гачок. Соцмережі миттєво почали створювати меми, де сталінські плакати поєднувалися із сучасною айдентикою "Слуги народу": зеленим кольором, шрифтом логотипа, цитатами з передвиборчих роликів. Додаткову іронію додає деталь: автором одного з плакатів є художник із прізвищем Зеленський — так само як і президент України.

Деякі з цих картинок були автентичними — оригінальні плакати 1950-х справді існують, їх можна знайти в музеях і архівах. Але частина — відверті фейки, створені для вірусного ефекту. Як встановили фактчекери, один із найпопулярніших "плакатів" зі Сталіним і написом "Слуга народа" — сучасний фотошоп, а не історичний документ.

Проте мемистична природа інтернету робить фейки не менш впливовими, ніж автентичні зображення. Вони стають інструментом політичної сатири: "дивіться, сталінська риторика повторюється", — натякають користувачі. Чи справедливо це? Питання складніше, і відповідь залежить не лише від історії плакатів, а й від того, як формувалася сама українська партія.

Чому українська "Слуга народу" отримала саме таку назву

Політична партія "Слуга народу" юридично з'являється в Україні наприкінці 2017 року — шляхом перейменування вже існуючої "Партії рішучих змін".

Назва не має жодного стосунку до сталінської риторики або радянських плакатів. Вона походить від однойменного телесеріалу "Слуга народу", який з 2015 року став одним із найвпливовіших медіапродуктів українського телебачення. Серіал виробництва "Квартал-95" розповідав історію вчителя Василя Голобородька, який випадково стає президентом і намагається боротися з корупцією. Володимир Зеленський — актор головної ролі — у 2019 році повторив сюжет у реальному політичному житті. Саме телепродукт визначив не лише назву партії, а і її імідж, стиль комунікації та очікування виборців.

Партія успадкувала не радянську формулу, а медійну. "Слуга народу" в українському контексті — це не ідеологія служіння в інтерпретації Сталіна. Це бренд із телевізійного серіалу, що став політичним символом епохи. Та сама фраза, але зовсім інший семантичний зміст.

У цьому й полягає парадокс: однакові слова можуть жити в різних політичних екосистемах. У СРСР вони служили декорацією для тоталітарної системи. В Україні — стали елементом попкультурної революції, яка привела до влади президента, що був комедійним актором. Але чи правильно було вибирати саме таку назву і для серіалу, а згодом і для партії, враховуючи хто саме вимовив цей лозунг — питання майже філософське.

Реальність і вигадки: як живе фраза сьогодні

Мем про Сталіна та "слугу народу" працює лише тому, що поєднує реальність і вигадку. Реальність — у тому, що сталінський лозунг справді існував, і він звучав майже ідентично сучасному. Реальність також у тому, що радянські плакати з таким гаслом були, і В'ятрович коректно цитує історичні джерела.

Вигадка — у прямому зв'язку між сталінським лозунгом і українською партією. Партія не копіювала радянську риторику, не відсилала до сталінських декларацій і не використовувала концепт як ідеологію. Її назва з'явилася з іншої епохи й іншої реальності — телевізійної.

Проте саме це поєднання створює інформаційний феномен. Слова мають пам'ять, і меми нагадують про неї — інколи жартома, інколи тривожно. Історія та сучасність накладаються одна на одну, відкриваючи несподівані паралелі, які можуть бути корисними для суспільства. Вони змушують ставити питання: чи розуміємо ми походження фраз, які чуємо щодня? І чи достатньо уважно ми ставимося до того, як політики використовують слова?

Сталінська промова 1937-го і політична реальність України 2019-го не пов'язані між собою безпосередньо. Але меми поєднують їх у спільну історію — і це нагадує нам, що мова, символи й політичні бренди рідко існують у вакуумі. Вони живуть, змінюються та повертаються — інколи тоді, коли ми найменше цього очікуємо.