Рецензія на фільм “Позивний “Артист”

Українським митцям, як і всім нашим співгромадянам мирних професій, після початку повномасштабної війни довелося переосмислити свої заняття та спосіб життя. Чи слід замовкнути музам посеред гарматної канонади? Багато з тих, хто так чи інакше підтверджували значущість своєї професії у воєнний час, все ж взяли до рук зброю. Фільм Ольги Кушнірової присвячений одній з таких людей, акторові театру і кіно, уродженцю Дніпра Якову Ткаченку, учаснику низки гучних фільмів, який наприкінці лютого 2022-го року прийняв рішення вирушити на фронт. Після важкого поранення він був демобілізований і знявся в декількох проектах, але зрештою повернувся в армію і загинув у грудні 2024-го.

Ткаченко належав до числа тих виконавців, які, створюючи гострохарактерні образи здебільшого на периферії сюжету, знайомі на ім’я небагатьом глядачам, проте їх фактурна зовнішність і харизма пам’ятна усім, хто бачив фільми з їхньою участю – нехай і не кожен шанувальник українського кіно відразу згадає, що жорстокий і чарівний бунтівник-демагог з «Безславних кріпаків» Романа Перфільєва, сільський алкоголік, схильний до нападів агресії з «Припутнів» Аркадія Непіталюка, і фронтовик, який намагається за лічені дні побивки наново встановити контакт з дочкою-підлітком з «Татової подряпинки» Єгора Гармаша, зіграні однією і тією ж людиною. Стрічка Кушнірової покликана, серед іншого, дозволити талановитому, затребуваному і при цьому не надто відомому акторові віднайти належне місце в уявленнях широкої аудиторії про сучасне українське кіно — найпомітніші роботи Ткаченка природним чином виявляються серед головних віх цієї кінобіографії артиста, чиє життя є невіддільним від професії.

Паралеллю до «творчої» лінії оповіді, разом з досить скупо поданою інформацією про приватне життя актора, виступають епізоди, присвячені армійській службі, яку добровільно взяла на себе і несла з такою гідністю і вправністю людина, здавалося б, сугубо цивільна. Цю зовнішню суперечність знаходить пояснення в розповідях про поведінку Ткаченка на знімальному майданчику, яке свідчило про емоційну захопленість кожною роллю і самовіддачу, що доходила до самозречення. Таким же герой стрічки постає у спогадах побратимів і у власних інтерв’ю, позбавлених патетики та сповнених якоїсь незворушної готовності слідувати своєму покликанню, в рівній мірі у творчості та в житті поза межами погляду кінокамер.

Досить традиційний за формою подачі, побудований здебільшого на статичних інтерв’ю, фільм Кушнірової (варто зазначити, що його легко сплутати через однакову назву з відомою завсідникам вітчизняних кінофестивалів короткометражною стрічкою Максима Тузова про іншого актора-добровольця Олександра Печерицю) не вільний від традиційних недоліків вітчизняного кіно на кшталт зажурливо-сентиментального музичного супроводу, який в цьому випадку є плодом обдарування штучного інтелекту.

Недостатньо уваги приділено театральній кар’єрі Ткаченка, при тому що уривки з вистав, які істотно розширюють уявлення про його виконавський діапазон, залишилися непідписаними (на відміну від уривків з кінофільмів, які глядачеві було б неважко впізнати й без пояснень). Але, хай там як, «Позивний «Артист»» віддає належне Якову Ткаченку як акторові і людині, і разом з тим ця документальна стрічка є даниною поваги всім вітчизняним митцям, які загинули на війні, так що місце їхніх так і не створених творів в українській культурі займуть кінематографічні та літературні мартирологи.