«Культура важлива і під час війни. Можливо, люди перестануть думати "як тупо витрачати на неї гроші"»

Тііна Локк — незмінна з 1997 року директорка одного з найбільших європейських кінофестивалів Tallinn Black Nights Film Festival (або естонською Pimedate Ööde filmifestival, PÖFF). Вона допомагає Україні, практично промотуючи українське кіно на своєму фестивалі. Цього року участь українських фільмів на ньому була найбільшою за всі роки Незалежності по всіх фестивалях світу.

— Ви максимально посприяли тому, щоб на 29-му Талліннському кінофестивалі було чи не найбільше саме української присутності: ініціатива Standing With Ukraine зазначалася поруч із назвою фестивалю; жовто-блакитні стрічечки на рекламних плакатах фестивалю по всьому Таллінну; спеціальна програма українських фільмів; подія «Жовто-блакитні метелики», присвячені викраденим росіянами українським дітям тощо. Через що така увага фестивалю до України саме зараз, на четвертий рік війни?

— Я поясню. З моменту повномасштабного вторгнення Росії ми моментально почали підтримувати Україну. Наприклад, ми були відповідальні за участь українських кінематографістів у Каннському кінофестивалі 2022 року, сприяючи цьому. Ми — Естонія, Європа — розуміли, що українським продюсерам потрібно якось завершувати свої проєкти, і труднощі через їхнє зупинення збільшувалися, тому ми шукали для них партнерів. Тоді рух був шалений, і навіть європейська академія застрибнула в останній вагон.

У самому Талліннському кінофестивалі є такий спеціальний слот — програма «Разом з Україною» — там багато українських фільмів. Ми показуємо буквально все, що дістаємо і що просто цікаве. Часто трапляються хороші міжнародні фільми про Україну, особливо документальні, і ми їх показуємо також.

Цього року Україна взагалі була у фокусі, й це пояснюється появою нового голови вашого Держкіно. Він проявив ініціативу, тому виникла програма «Жовто-блакитні метелики» про захист українських дітей. І певною мірою через нього на фестивалі була така велика українська делегація.

Утім, проєкти, залучені до різних українських програм, — це вже був наш вибір. І в цьому сенсі я дуже задоволена, бо деякі фільми отримали нагороди, в чому я була впевнена. Це вже важливо для мене як для професіоналки — я не помилилася.

З іншого боку, ми так само підтримуємо і намагаємося просувати фільми з Естонії, Литви та Латвії, але щодо них хочемо, аби була чесна конкуренція. І в душі я себе краще почуваю, що не обираю ці фільми за квотами. Певно, я така єдина з усіх директорів великих фестивалів, яка не впроваджує квоти. Бо я вважаю, що це було б нечесно і неприємно, якби я, наприклад, вибирала жінку-режисерку задля жіночої квоти. А потім ця режисерка дізналася б, що її фільм був відібраний лише тому, що вона жінка. Це було б жахливо. Ми все-таки професіонали. Тому я задоволена, що українці беруть участь у фестивалі за таким же чесним принципом.

У нас ніби спільне дихання, спільна кров. Професіонали, напевно, це відчувають. Ваш новий голова дуже добре розбирається в кіно, з ним приємно спілкуватися. Потужно допомагав Олег Щербина з компанії Fresh Production Group. І Асоціація українців в Естонії допомагала. Тобто це все були спільні дії заради єдиної цілі, тому й пройшло все на одному подиху.

— Хотів би все ж уточнити, чи не зумовлена ваша позитивна реакція на нового очільника Державного агентства України з питань кіно Андрія Осіпова з тим, що у вас останні три роки були негативні стосунки з попередньою очільницею Держкіно Мариною Кудерчук, про яку ви 2023 року висловилися однозначно і некомпліментарно?

— Важко мати хоча б якісь стосунки з людиною, яка ні слова не говорить англійською й усе відбувається через перекладача. А треба ж якось передзвонюватися...

Я все ж таки думаю, що на подібних посадах мають бути професіонали, інтелігентні, освічені люди. Тоді це впливає і на розвиток кіно всередині країни, й на міжнародні стосунки — на все. Тобто ми весь час, всі ці роки, підтримували українське кіно, але, зрештою, після Каннської акції 2022 року не мали стосунків із вашим Держкіно. Тому що це було просто неможливо — у нас не було партнерства, неможливо було спілкуватися на професійному рівні. Ми мали стосунки з українськими товариствами, отримували українські фільми, але тільки цього року до нас уперше приїхала повноцінна офіційна делегація, з широким представленням українського кінематографа та з фінансуванням.

— Ви тим самим відповідаєте на питання «наскільки дієва і важлива культурна дипломатія, особливо під час війни», я правильно розумію?

— Так, бо я вважаю, що вона екстремально важлива. Всі останні чотири роки я всюди говорю: дивіться, попри тяжку економічну ситуацію Україна все одно підтримує культуру. Це вже класика моїх промов про Україну. Бо коли почалася повномасштабна війна і наші друзі-оператори поїхали на фронт, ми отримувати інформацію тільки від них, бо ж виходу на телеканали тоді не було. Саме ці матеріали ми потім розповсюджували по світу...

Не пригадую, чи це було після Бучі, чи після Ірпеня, але пам’ятаю, що після звільнення одного з цих міст туди привезли піаніно і відбувся концерт для місцевих, щоб їх підтримати. Цей момент, цей образ досі в моїй душі. Цей образ узагалі характеризує ставлення до культури в Україні. Насправді тут багато сенсів. Це перший. А другий — про потребу культури, бо вона необхідна для життя людей, для долання жахів війни, щоб люди зберегли свій ментальний стан, щоб залишилися більш-менш нормальними. Адже ми добре знаємо, як на нас впливає культура.

Саме тому я цього року так швидко погодилася на програму «Жовто-блакитні метелики» — вона розповідала, як дітей лікувати мистецтвом. Роль мистецтва неймовірно важлива, причому неважливо, чи ти дитина, чи ти дорослий, чи на фронті ти, чи в місті під час бомбардування. Мистецтво впливає.

Інша сторона — це загалом продукування Україною фільмів і показ їх за межами країни. Всюди, де я буваю та виступаю, я говорю про Україну, яка, попри все, продовжує тримати оборону і водночас приділяти увагу своїй культурі. Я втішена, що наразі в Україні у виробництві перебувають близько 50 фільмів. Це — героїзм!

Культура важлива і під час війни. Будь ласка, допоможіть усім через пресу просунути це твердження! Тоді, можливо, люди перестануть думати, як тупо витрачати на неї гроші, краще їх витратити на війну. Попри те, що культура є таким собі нематеріальним пластом нашого життя, вона — це наші стосунки, наше розуміння, наша інтенція у світ.

Попри все вам варто подовжувати спрямовувати гроші на кіно, хоча з цим дуже важко, і назагал ніхто не знає, наскільки. Вже півтора року нема конкурсу Держкіно, нові проєкти не запускаються. І я не уявляю, як українські режисери можуть виживати в подібній ситуації.

— Що б ви нам порадили? Як і де краще представляти наші фільми, аби залучити більше міжнародної уваги, ніж є?

— Я не можу гарантувати, що мої поради будуть дієвими. Можу сказати про свої відчуття, хоча в бізнесі мусить бути навпіл відчуття зі знанням.

Якби ви розглядали великі фестивалі, такі як Берлінський чи Каннський, треба було б зрозуміти, що там велика індустрія. Звісно, ми тішимося, коли естонський фільм обирає для свого конкурсу великий фестиваль, але він усе одно перебуває в тіні. Тому що все вирішують великі інтереси. Й ці інтереси, повірте, далекі від Естонії чи України, далекі від маленьких країн. Бо на першому плані — великий бізнес.

Звісно, я не кажу, що треба уникати участі в подібних фестивалях. Але я впевнена, що для отримання правильних контактів і знання про те, як краще брати участь у Канні, Берліні чи решті, наш Талліннський кінофестиваль — якраз те, що треба. Тому що він правильний. У нас великі інвестиції, чим ми можемо допомогти й Україні, по типу того, як ми працюємо з нашими регіонами, щоб проєкти вливалися в різні секції. Це дасть відгук, скажімо, північним країнам, які побачать, що в разі промотування Україною своїх фільмів через Таллінн саме тут є кращі українські фільми й можна зустрітися з українськими кінематографістами. І продюсер, селс-агент чи інвестор приїде сюди, якщо його це цікавить, бо знає, що отримає.

У Каннах у цьому сенсі треба активно працювати ліктями, так би мовити. Але це треба робити тільки після того, як ми привозили світову індустрію в Таллінн. Тільки тоді, маючи якісь контакти, ми могли розраховувати на контракти в Каннах чи Берліні.

Торік на нашому фестивалі були представлені фільми з 79 країн. Я не знаю іншого фестивалю з такою міжнародною палітрою — не певна, чи в Каннах є така. Хіба, може, в Берліні, бо вони, як і ми, працюють і з індустрією, і з публікою. В Каннах працюють тільки з індустрією, і їм байдуже, скільки французів чи гостей подивляться фільми в межах фестивалю.

Залучаючи таку кількість країн-учасниць, ми отримуємо і стільки ж контактів, працюючи в сенсі matchmaking (підбір клієнтів для учасників). Це добре працює, бо в нас є всі компоненти й усе компактно — ми відразу можемо домовитися про зустріч із різними учасниками ринку, маючи й свій ринок.

— Чи є у вас приклад успішності подібної роботи з клієнтами?

— Є. Наприклад, я знаю, що коли Україна була у фокусі Венеції цього року, то в залах з українськими фільмами й зустрічами були самі українці та наш програмний директор Ніколай Нікітін. Не так багато людей прийшло, і це нормально, оскільки є увага до великих фільмів, великих країн, відомих імен і фільмів. У Таллінні ми проводимо великий фестиваль, водночас зосереджуючись на просуванні країн-виробників кіно, молодих талантів, авторських фільмів, а представники індустрії вже знають, що ми просуваємо українське кіно з початку війни. В Таллінні на українських фільмах зали були заповнені. Чому? Бо був створений інтерес.

— Ви все ж таки незмінний директор Талліннського кінофестивалю з 90-х років, як би ви схарактеризували українське кіно за останні роки?

— Я боюся робити узагальнення, але можу сказати, що у вас уже перед 2022 роком вимальовувалася тенденція. Ви почали виробляти професійні фільми з хорошими спецефектами. Щоправда, у вас є такий момент, який іноді буває гарним, а іноді ні, — українське кіно відрізняє від інших велика емоційність. Акторська робота буває зашкалює аж так, що часом дивишся і думаєш: «І чого вона так верещить?».

Але, без сумніву, ви маєте свій почерк. У вас дуже сильне авторське кіно. Я не пригадаю назв і прізвищ — у мене нема на це можливості — але я можу точно сказати, що воно запам’ятовується на рівні відчуття. Вони захоплюють. Я б хотіла побачити це все власними очима, мене запрошували, але мене діти не пускають в Україну. Кажуть, куди ти поїдеш, якщо навіть бігти не можеш?

А побувати треба було б, щоб відзначити, як це — не звертати увагу на повітряну тривогу, як мені розповідають друзі. І у вас багато подібних явищ, про які варто говорити та які варто показувати Заходу.

— Можливо, до вас доходили відгуки від гостей щодо українських фільмів, показаних під час фестивалю?

— Чесно? Я під час фестивалю на автопілоті. В мене навіть зараз шкіра болить, бо весь фестиваль — безперервне спілкування всіх з усіма — нагадує м’ясорубку, в яку ти потрапила. Коли фестиваль був ще не в такому обсязі, як зараз, я жила в одному готелі з гостями — типу я така доступна директорка фестивалю. Цього року я почала шкодувати про це, бо почала відчувати, що просто не вистачає сил.

І за таких умов неможливо вести нормальну бесіду, а тим більше обговорювати якісь складні теми, повірте мені.

— Тобто ніхто не чув про наш корупційний «Міндічгейт»?

— О, ні, звісно, чули!

— А як, на вашу думку, він вплине на імідж українського кіно?

— Гадаю, він не впливає на українське кіно. Хіба що ви почнете про це знімати окремий фільм. Бо цікава тема. Але назагал про вашу корупцію — хоч це і серйозно, і не йде на користь Україні, — у нас мало пишуть. І зрозуміло чому — бояться, що тоді естонці не будуть так підтримувати Україну. Як після тієї катастрофічної історії, про рух «Слава Україні» — може, ви чули. Відразу після початку російської агресії 2022 року молоді люди утворили команду й збирали багато грошей, дуже емоційно впливаючи на естонців. Але треба розуміти — естонці не такі вже й багаті, а до того ж дуже обережні, коли йдеться про донати. Проте цій команді вдалося зібрати мільйони. А це виявилася корупція, і великі гроші пішли «наліво». Тому, гадаю, навіть правильно, що про «Міндічгейт» мало пишуть. У будь-якому випадку це все одно не стосується українського кіно чи українських фільмів на фестивалях.

— А які зараз тенденції у фестивальному житті ви бачите? Що змінилося останніми роками й на що нам треба звернути увагу?

— Є великі фестивалі, а є маленькі. На маленьких, гадаю, мало що може помінятися. А серед великих, де й ми опинилися, більша частина почала приділяти увагу індустріалізації та освіті. Тобто за останні десять років розвиток індустрії допомагає вгадати нові тенденції, провідні теми, що пов’язані з новими технологіями, проблемами кадрів, освітою молодих кінематографістів. Тепер ми займаємося освітою у сфері кіно, шукаємо молоді таланти й допомагаємо їм вийти на світло. Тримаючи руки на пульсі індустрії, ми знаємо, що відбувається, розумієте? Жодного великого фестивалю зараз немає, який би не мав великої індустріальної платформи. І таким чином фестивалі стали промоутером кіноосвіти. А це стосується не тільки внутрішньої кухні — ми працюємо над питаннями, як повернути молодого глядача до кінотеатрів і як виграти у змаганні проти тіктоку й інших соціальних мереж. Ось наша роль.

А ще великі фестивалі стали центром шаленого пресингу з боку політичних течій і політичної боротьби. Скажімо, директору фестивалю можуть подзвонити й сказати, що ось такий-то фільм із такої-то країни можна показати, але в такому разі не можна говорити, що він із цієї країни. Або що мені взагалі не можна це кіно показувати. Або виникають активісти, що розпочинають боротьбу проти фільму, намагаючись вплинути на вибір програми й загалом на фестиваль.

— Якщо ви натякаєте на російське кіно, то, здається, очевидно, що його варто обмежувати...

— Ми це розуміємо, і з цим солідарні майже всі великі фестивалі. Але в тому разі, якщо у виробництві фільму беруть участь державні гроші. Втім, після 22 року, ми показували кілька документальних фільмів, де не знали навіть справжні імена авторів, настільки це було секретно, бо вони ж виступали проти режиму. Тобто ми згодні показувати фільми від опозиції, якій вдалося виїхати з Росії. А багатьом виїхати не вдалося.

Це все складно. Є росіяни, які готові інтегруватися в Захід і робити фільми без залучення російських грошей. Є цікаве кіно, якому ми намагаємося давати можливість «говорити». Гадаю, що це справедливо. Бо так само ми чинимо і з Білоруссю, підтримуючи білоруську опозицію. Не кажучи про те, що ми робимо так само з Іраном, Ізраїлем і з усіма країнами, де звучать незалежні голоси. Тобто не обов’язково мають бути протестні фільми, можуть бути фільми за гуманізм, лібералізм, незалежність і свободу. А таких не дуже й багато. Але коли вони є, фестиваль мусить виступати платформою для них.

Ми намагаємося створити діалог, намагаємося балансувати між одними й іншими. Якщо, наприклад, показуємо ізраїльське кіно, як цього року, — а у них дуже сильне кіно, — ми даємо слово і тим, хто виступає проти головної лінії уряду, і фільмам із Палестини та Близького Сходу. Так відбувається діалог. А це дуже треба і важливо на це звернути увагу...

— Тобто ви вважаєте, що агресорам теж треба давати слово на фестивалі?

— Ні, ні в якому разі! Я говорила про те, що треба давати слово тим, хто намагається думати. Не можна гасити опозицію. Треба давати надію людям, що борються проти режимів. Так, наприклад, у Росії точно нічого зараз не покращиться, не так швидко. Але якщо нічого не робити, тоді можна бути певним, що ніколи нічого не станеться.

Це важка робота — знайти подібні фільми, подібні голоси, і їх підтримувати. Але, я гадаю, ми мусимо це робити.

Фото з архіву Тііна Локк