Життя після війни: чи має бути Україна "сталевим дикобразом"

На початку листопада у мене виникла дискусія с нардепом Максом Бужанським про особливості і проблеми антикорупційної політики в Україні. Це сталося напередодні оприлюднення масштабного антикорупційного розслідування, яке стало відомим як операція "Мідас". На мою думку, чимало проблем, які обговорювалися у тій дискусії, залишаються актуальними й зараз. Їх актуальність стала навіть ще більшою, зокрема це стосується тези про необхідність боротьби з конкретними корупційними схемами, а не лише з конкретними корупціонерами.

Але згадав я про це тому, що, схоже, виникає новий привід для дискусії з Максом Бужанським. Він опублікував пост, в якому вщент розкритикував популярну у нас і в Європі думку, що Україна має стати "сталевим дикобразом".

На його думку, "майбутнє військового табору, обложеної фортеці, це майбутнє без майбутнього, так можна триматися на короткому відрізку часу, як тримаємось ми, так не можна жити постійно, тому що це життя без перспектив". Він вважає, що помилково "думати, що покласти на вівтар майбутньої обороноздатності демократію, громадянські права, свободу слова, економіку та інвестиції зокрема, в принципі якусь перспективу розвитку, це найкраще рішення". На підтримку своєї тези він наводить історичну аналогію зі Спартою та Афінами. Тобто взірець для розвитку — це Афіни, а войовнича Спарта — це погано.

Спочатку зазначу, що ця аналогія не є доречною. Якщо і порівнювати з тим періодом, так слід згадувати протистояння давніх греків з Перською імперією, коли Афіни разом зі Спартою протистояли персам. І саме їх єдність, а також здатність захищати себе дали змогу грекам вистояти та врешті-решт перемогти. А якщо лише про Афіни та Спарту, так вже після війни з персами, коли ці давньогрецькі держави почали воювати між собою, Афіни програли цю війну, зокрема і тому, що занурились у внутрішні конфлікти та втратили обороноздатність.

Якщо і шукати аналогії, то в сучасному світі й в нещодавній історії. Коли говорять про певні аналогії саме для повоєнного розвитку України, то прихильники збереження обороноздатності України частіше за все згадують Ізраїль. Їх опоненти можуть згадати пресловуту "фінляндизацію". Є також сценарій Південної Кореї. Заздалегідь зазначу, що повне повторення цих сценаріїв неможливе, але їх можна обговорювати як певну модель повоєнного розвитку, яка хоча б частково релевантна і нашій ситуації.

Чомусь Макс Бужанський не згадує головну причину для розгляду моделі "сталевого дикобраза" — це ризик нового нападу з боку Росії. Після завершення війни ми будемо не в якомусь ідеально безпечному просторі, а поруч з путінською Росією, яка окупувала частину нашої території й прагне знищення України як такої. І єдиною реальною парасолькою безпеки для нас буде високий рівень обороноздатності, що передбачає достатньо потужну армію і наявність зброї стримування. Власне, лише це і мається на увазі під метафорою "сталевого дикобраза". Якщо цього не буде, ризик нового російського вторгнення буде дуже високим. Тобто необхідність забезпечення високого рівня обороноздатності нашої країни в повоєнний період — це не примха окремих політиків, а нагальна потреба нашого подальшого виживання.

І чому це Макс Бужанський вважає, що модель розвитку, яку називають "сталевим дикобразом", означає відмову від демократії, громадянських прав, свободи слова? Із завершенням війни буде припинений воєнний стан з його інституційними обмеженнями. І ті українці, які виступають за високий рівень обороноздатності своєї країни, не збираються відмовлятися від демократії. І наші європейські друзі, які люблять використовувати стосовно України метафору "сталевого дикобраза", напевно не хочуть згортання демократії в Україні. Якраз навпаки, саме відповідність інституційним стандартам демократії, громадянських прав і свободи слова є одною з головних умов європейської інтеграції України.

Обговорювати треба не публіцистичні формули, а конкретні форми та засоби нашого повоєнного розвитку, зокрема те, як нам поєднати високий рівень обороноздатності країни з ефективним соціально-економічним відновленням. Вже зараз, враховуючи специфіку нинішніх мирних переговорів, нам треба визначатись з прийнятною і достатньою для стримування потенційної російської агресії чисельністю наших Збройних сил, структурою наших озброєнь саме для виконання завдання стримування потенційного агресора тощо. І треба рахувати, скільки на це потрібно грошей і де ми їх візьмемо. Якщо про економічний розвиток, то вже очевидно, що однією з головних проблем буде нестача необхідних трудових ресурсів (і за чисельністю, і за якістю). І з інвестиціями дійсно може бути проблема. І нам доведеться шукати оптимальний баланс між витратами на оборону, на соціальні цілі та на економічний розвиток.

Зрозуміло, що для забезпечення належної обороноздатності потрібна адекватна економічна база. Але тоді нам треба обговорювати, яка саме економічна модель розвитку нам потрібна. І не в загальних термінах — аграрна чи індустріальна, а більш конкретно — які сектори економіки ми можемо розвивати, в яких обсягах, на яких інвестиціях, що саме, крім аграрної продукції, ми можемо запропонувати на експорт? Який обсяг військової промисловості, яка і в повоєнний період буде одною з рушійних сил нашої економіки, ми маємо залишити для забезпечення нашої обороноздатності? І це лише деякі питання, які будуть актуальними для нас в повоєнний період.

Важливо Європейський дикобраз проти російського ведмедя: що можна протиставити Путіну?

Заявляти про абсолютність закону і про необхідність беззаперечного виконання законів — це чудово, але це абстрактні добрі наміри. Ви на виборах про це розповідайте, якщо вам повірять. А зараз вам скажуть: ви вже шість років при владі, і що ви для цього зробили? Та ще і наочно нагадають про багатьох ваших колег, які чомусь не дотримуються цієї правильної настанови. Про верховенство права я чую з 1990-х років. Певний прогрес є, але ще більше треба зробити. І якщо ви проти гасел, то це стосується й абстрактного моралізаторства. Перш ніж закликати до неухильного виконання закону, треба розібратися, чому ці закони або не працюють, або працюють вибірково.

Єдине, з чим я погоджуюсь в дописі Макса Бужанського, нам треба вже зараз думати про підготовку оптимальної моделі повоєнного розвитку. І на повоєнних виборах треба обговорювати не лише вибір між Зеленським, Залужним чи Порошенком, а задавати нашим політикам конкретні запитання, як вони збираються розв’язувати нагальні проблеми, які постануть перед країною після завершення війни. Раджу всім, зокрема й пану Бужанському, починати створювати цей список запитань (деякі з них я назвав вище). Ну, а народним депутатам і кандидатам в депутати треба заздалегідь готувати відповіді на ці запитання, і не абстрактні, а конкретні.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо Україну перетворять на "сталевого дикобраза": ЗСУ отримають далекобійні ракети від "Коаліції рішучих"