Станок великої війни. Шанси без союзників

Нещодавні заяви Дональда Трампа підтверджують його підтримку партнерства і потребу пришвидшити поставки. Однак без суттєвих інвестицій усіх трьох учасників виробництво підводних човнів не буде достатньо швидким.

США слід посилити кадрові, логістичні й інфраструктурні спроможності, що впливають на нинішнє підводне суднобудування і випуск боєприпасів. Розширення спільного випуску товарів військового призначення за кордоном із союзниками та промисловими партнерами — спосіб зменшити нинішній тиск на виготовлення платформ і боєприпасів, однак вирішальне значення має грамотна реалізація.

Наприклад, програма F-35 демонструє невдалу модель союзного спільного виробництва. Її гальмують надмірна складність літака і затримки, спричинені дефіцитами компонентів у ланцюгах, оптимізованих під ефективність, а не під резерв потужностей.

Також виробництво розпорошили по світу, аби стимулювати участь партнерів і продажі. Це поганий зразок для наслідування у програмах подібної складності. Краще зосереджуватись на менших і простіших програмах — як-от бойові машини піхоти або боєприпаси, — віддаючи пріоритет надлишковим, резервним спроможностям над суто економією.

Вдалими прикладами є спільні підприємства Raytheon і європейського MBDA з виготовлення боєприпасів Patriot у Німеччині та Lockheed Martin і Thales Australia щодо компонентів ракет GMLRS. Вони демонструють, як використання локальної індустрії знімає короткострокові навантаження з найбільш затребуваних платформ, боєприпасів і вузлів.

Дефіцит верфей і ремонтних потужностей у США створює дилему в разі кінетичного конфлікту з Китаєм у Тихому океані. Хоч у воєнній грі США здобули перемогу, втрати людей і техніки зробили її «пірровою».

Занепад американського суднобудування добре задокументовано і тут не є предметом зосередження. Попри тривогу, певною розрадою є те, що багато союзників і партнерів — зокрема Японія, Південна Корея та Італія — зберігають потужні суднобудівні галузі. Втім, чинне законодавство забороняє країні купувати бойові кораблі іноземного будівництва. Розділ 10 Кодексу США §8679 говорить:

«За винятком випадків, передбачених підпунктом (b) [Президентська відмова в інтересах нацбезпеки], жодне судно для будь-якого з видів збройних сил, а також жоден основний компонент корпусу чи надбудови такого судна не може бути побудований на іноземній верфі».

Незважаючи на потужні спроможності Японії та Південної Кореї, їхня близькість до Китаю і його величезного арсеналу створює ризики. Європейські держави, як-от Італія, також мають суднобудівні можливості, які США могли б задіяти для розв’язання проблеми.

Президент, конгресмени та ключові стейкхолдери розробляють відповідну політику і закони, щоб усунути «вузькі місця» верфей. Недавній указ «Відновлення морського домінування Америки» визначає дії для гарантування «безпеки та стійкості морської промислової бази», включно із застосуванням Розділу III Закону про виробництво в інтересах оборони та інших інвестицій на підтримку комерційного і військового суднобудування.

Серед ініціатив у Конгресі — двопартійний законопроєкт SHIPS Act, покликаний посилити здатність країни будувати комерційні судна та інфраструктуру. Документ закликає США додати до флоту впродовж десятиліття 250 суден під американським прапором.

Підтримка Конгресу є критичною для розширення потужностей верфей і впровадження інноваційних технологій, якими володіють союзники. Відродження комерційного суднобудування — позитивний крок, що створює робочі місця, які згодом можна залучити до військового будівництва.

Нестача кваліфікованих кадрів б’є по надводному і підводному суднобудуванню. На узбережжі Мексиканської затоки, наприклад, бракує приблизно 5000 працівників для виконання нових контрактів ВМС. ВМС також зазначають, що «кадрові проблеми та нестача матеріалів» спричиняють зриви графіків модернізації атомних авіаносців.

Нині ця нестача спроможностей не дає змоги ремонтувати чи будувати кораблі з необхідною швидкістю і в потрібних обсягах у воєнний час. Адміністрація Трампа і Конгрес прагнуть використати сильні сторони регіональних союзників і партнерів, аби перекрити ці прогалини.

Департамент намагається розв’язати проблеми експлуатації та ремонту кораблів і систем, що діють за кордоном. Регіональна рамка забезпечення 2024 року, яка передбачає обслуговування, ремонт і модернізацію в країнах-союзниках, а не лише вдома, — перший крок до скорочення простоїв.

Раніше пошкоджені кораблі повертали на ремонт у державні чи комерційні доки в США. За новою рамкою п’ять регіональних центрів забезпечення виконуватимуть роботи в Індо-Тихоокеанському регіоні, розглядаються також європейські верфі.

Це правильний крок, що визнає сучасні можливості й зростаючі спроможності союзників і партнерів, і здатний підвищити готовність, особливо щодо відкладених ремонтів у ВМС США. Водночас недавно ухвалені морські ініціативи, зосереджені на відбудові американського військового та комерційного флоту, потребують років, перш ніж внутрішні потужності зможуть підвищити боєготовність і темпи розширення.

США відкрито визнають, що Японія, Південна Корея та Європа проєктують і будують відмінні бойові кораблі. Програма фрегата класу Constellation у ВМС США йде з відставанням, але ідея взяти за основу наявний союзницький проєкт фрегата з помірною адаптацією має сенс, попри проблеми реалізації.

Незважаючи на численні виклики програми, потреба у сучасних союзницьких можливостях і спроможностях, зокрема у верфях, зберігається.

Є переконливі підстави активніше залучати союзників і партнерів до спільного виробництва з прямими інвестиціями і потенційними закупівлями підсистем і компонентів, з огляду на нинішню неспроможність США швидко відновлювати воєнні втрати. Останні сигнали з Білого дому свідчать, що час для такого підходу настав.

За повідомленнями медіа, президент Трамп заявив: «…Ми можемо купити деякі кораблі в інших країнах, із якими ми близькі і які відмінно будують судна». Деякі аналітики вже пропонували придбати есмінці класу Arleigh Burke у союзників для розширення флоту, паралельно відновлюючи власну суднобудівну інфраструктуру. Це політично чутливе питання: робітники американських верфей, їхні лобісти та значна частина громадян будуть проти.

Є вагомі причини захищати національне суднобудування і його трудові ресурси. Також є побоювання, що іноземні спецслужби полюють за технологіями, ноу-хау, вразливостями та можуть саботувати закордонне виробництво. Але часи змінилися, і якщо країна опиниться у великомасштабних бойових діях, описаних вище, спроможність відновлювати втрати має бути реальною і життєздатною.

Уряд США повинен активно підтримувати нові внутрішні компанії, що прагнуть увійти до оборонної промислової бази, одночасно розширюючи критичну інфраструктуру і програми кібербезпеки для союзників, які здатні швидко додати потужностей у виробництві озброєнь, суднобудуванні та ремонтах. Обмін розвідданими — ахіллесова п’ята коаліцій — також слід спростити і розширити, аби союзники могли краще реалізувати свої сильні сторони.

Здатність Америки залучати не оборонні бізнеси до воєнної індустрії була вирішальним чинником перемоги у «битві виробництв» під час Другої світової війни.

Заохочення компаній, що зварюють, ллють, штампують, виконують лиття під тиском або виробляють скло, перейти в ланцюги постачання для бойових машин, ракет, боєприпасів, дронів, оптики і суднобудування швидко підвищить спроможності. Перегонова фірма, що спеціалізується на мотокросі, може робити вузли для авіакосмічної оборони.

Постачальник автопанелей може адаптувати лиття під тиском для виробництва корпусів дронів. Через брак площ багато американських верфей уже виносять виробництво модулів за межі основних майданчиків і потім транспортують їх для фінального складання.

Цю схему можна посилити, залучивши ще більше нетрадиційних компаній до виготовлення корабельних модулів або компонентів із подальшим доведенням на верфях. Замість того, щоб везти майстрів на верфі, як під час Другої світової, розподілене виробництво та монтаж на місці розширять пропускну здатність американських верфей за рахунок розпорошених ресурсів.

Такі кроки допоможуть оживити індустріальне ядро США, зруйноване десятиліттями деіндустріалізації, перетворюючи «іржаві пояси» на «золоті».

Подальший крок — і надалі залучати прямі інвестиції союзників у сфери їхнього надлишкового потенціалу. Недавня купівля південнокорейським Hanwha Ocean верфі Philly Shipyard і оголошені 5 млрд доларів інвестицій — позитивний сигнал для оживлення млявого ринку комерційного суднобудування, що може перерости в можливості для військового ремонту.

Департамент також має співпрацювати з урядом і ключовими стейкхолдерами, щоб отримати президентський виняток і закуповувати корабельні компоненти у важливих союзників: Японії, Південної Кореї чи Італії.

Логічний наступний крок — попросити допомоги у будівництві флоту допоміжних суден для ВМС. Успішна реалізація цього етапу може відкрити шлях до ширших угод про закупівлю компонентів бойових кораблів у союзників. Надалі ці судна можна дооснащувати на американських майданчиках необхідними системами озброєння, інформації та кіберзахисту, щоб зробити кораблі боєздатними і безпечними.

Такий підхід більш прийнятний політично й допоможе скоротити нинішні затримки на внутрішніх верфях. Ризики можна знизити, розмістивши інспекторів і персонал на закордонних виробничих майданчиках, щоб контролювати безпеку та цілісність процесів.

Союзники й партнери відіграють ключову роль у швидкому відновленні здатності США виробляти бойові платформи та критичні боєприпаси. Комісія з національної оборонної стратегії рекомендувала «дозволити Департаменту оборони доповнювати оборонне виробництво закупівлями в союзників і партнерів із передовими виробничими спроможностями».

Департамент має дотримуватися цього підходу, доки американська промисловість не зможе повністю покривати потреби країни. Китайські верфі та заводи значно перевершують США за спроможністю масово виробляти як зброю, так і комерційні та військові судна — і швидко прогресують у складності й якості.

Оборонна промислова база США має обмежену спроможність швидко наростити виробництво у разі масштабного конфлікту з рівним суперником, а глобальні зобов’язання ще більше розтягують ці прогалини.

США мають активніше залучати союзників — збільшуючи фінансування за Розділом III Закону про виробництво в інтересах оборони та членство в NTIB, — і таким чином зміцнювати промислову базу як у країні, так і за кордоном через розширення спільного виробництва боєприпасів.

Пріоритет слід віддати виготовленню боєприпасів, які користуються найвищим попитом у кінетичних конфліктах в Індо-Тихоокеанському регіоні, у Європі та на Близькому Сході.

Ці кроки дадуть країні час масштабувати власні спроможності до сталого рівня. Союзні та партнерські потужності не лише підвищать готовність і збережуть системи у строю безпосередньо в районах бойових дій, а й їхні інвестиції та досвід підтримають розширення американських верфей і ремонтних баз.

Таргетовані закупівлі компонентів у ключових союзників із вищими спроможностями й резервами швидко збільшать флот, полегшать досягнення перемоги та зменшать бойові втрати. Без цих заходів США ризикують виявитися неготовими, якщо стримування провалиться, — під загрозою опиняться американські цінності й спосіб життя.