Бліндаж у пеклі. Спогади солдата, який провів беззмінно на позиціях 76 днів

57-річний Олександр Хоменко з позивним Історик, молодший сержант батальйону «Свобода» бригади Нацгвардії «Рубіж», на початку року провів на позиціях 76 днів. Каже, заходив – був сніг, виходив – одцвітали фіалки.

Це далеко не рекорд. Нещодавно країна дізналася про бойового медика Сергія Тищенка, який беззмінно пробув на позиціях 471 день.

Останнім часом піхотинці вирушають «на нуль» не на тижні, а на місяці – панування дронів над полем бою зробило ротації не менш небезпечними, ніж саме перебування на позиціях. Та й змінювати людей особливо нема ким.

У норах-бліндажах глибиною з могилу, неподалік від похмурого царства Аїда, відчайдушно хоробрі чоловіки тримають передній край оборони. Тримають Україну. Бо наша земля на полі бою – це там, де є наші солдати.

«Там, на позиціях, я уявляю, що мене немає у світі живих, я начебто в якомусь іншому світі перебуваю, тобто якщо вийду живим – це буде приємна несподіванка. Я для себе виробив таку психологічну модель, і це допомагає», – спокійно розповідає Історик. 

Як воно, жити на позиціях місяцями, майже не виходячи на світ божий? Що відчувають воїни цими тягучими днями й ночами, про що думають і про що говорять? Що їдять, чим гріються при постійних +5-6 градусах, як дбають про гігієну? 

«Війна на 360 градусів»

За минулого, мирного життя Олександр Хоменко був завідувачем Музею Української революції 1917-1920 рр., що є складовою Національного музею історії України. Пішов на війну добровольцем у перші дні повномасштабного вторгнення. Батько трьох доньок, науковець в окулярах, знятий ще в 2017-му з військового обліку, мав право не йти до війська і точно не виглядав берсерком, «народженим для війни». У ТЦК чоловікові відмовили, але Хоменко пробився до батальйону «Свобода», що став на захист Києва. 

Історик пригадує «класичну війну» 2022-2023 – майже відсутність дронів, чітка лінія окопів. Так було, каже, ще на початку 2024-го. Відтак війна різко змінилася, і слова «передній край», «лінія вогню» перетворилися з термінів на художні образи, бо «краю» не стало: зараз є зона між нашими та ворожими основними силами глибиною в 5-7 км, в якій хаотично розташовані наші позиції, а між ними російські.

«Там дифузно мігрують наші та їхні. Невідомо, хто у кого в оточенні. У тилу наших позицій можуть бути вони, а ми – в їхньому тилу. Тобто війна у тебе на 360 градусів», – описує Хоменко.

Оскільки людей мало, відстань між позиціями може складати до кілометра, і крізь ці «дірки», незважаючи на тотальний контроль неба дронами, все-таки просочуються росіяни. На штурм ідуть зазвичай групами по 8-10 піхотинців, або, як варіант, 5-6 мотоциклів, розповідає Історик. 

«І ми, і москалі розуміємо, що ті, хто йде на штурм, будуть мертвими або пораненими в перші 20-40 хвилин бою. Спочатку по них відпрацюють наші FPV, арта, а потім висуваємося ми і добиваємо тих, хто доповз до сектору вогню, тобто в досяжність стрілецької зброї наших позицій. Вб’ють практично всіх, але один-двоє можуть проскочити до нас у тил. Весь тил за позиціями поритий бліндажами, де може бути вода або якась їжа. І той чорт, котрий вижив, переховується там та чекає наступного штурму, в якому, може, хтось із їхніх виживе і дотягнеться сюди. У такий спосіб поступово створюється група – четверо людей, скажімо, чи шестеро. Не важливо, скільки росіяни поклали в штурмах, – важливо, що хтось просочиться в наш тил, і там накопичується група, яка вже може діяти».

Таку тактику росіяни застосовують зараз, зокрема, на Донбасі та Запоріжжі.

Одного разу Хоменко мав нагоду потримати в руках аптечку російського штурмовика – її знайшли у полоненого орка. «Звичайний бинт, гемостатик, пластир, жгут. Ні турнікета, ні оклюзійної наліпки (при пораненнях грудної клітки – «Главком»). Тобто це аптечка «в останню путь». М’ясо-піхота».

Утім, додає співрозмовник, не варто думати, що на штурми посилають тільки «чмобіків», у росіян є й професіонали, добре навчена піхота. 

Життя в підземеллі

Для читачів, далеких від фронтових реалій, спершу варто пояснити, що являє собою позиція. 

Зазвичай це наші бліндажі, облаштовані раніше, коли лінія боєзіткнення була суттєво далі на сході. Фронт поволі сунувся, і тепер ці споруди опинилися на передньому краї. Принаймні так виглядають піхотні позиції у зоні відповідальності даної бригади. Зараз звести якийсь «новобуд» у кілл-зоні абсолютно нереально, можна лише розширити та укріпити зсередини існуючий бліндаж, чим і займається команда, прибувши на позицію.

Зазвичай позиція на «нулі» – це зміцнена дерев’яними колодами землянка-бліндаж на один або два виходи висотою приблизно в два метри, де можуть розташуватися троє-четверо людей. Вхід закладений мішками з землею так, щоб вгорі лишилася шпарина висотою сантиметрів 10. Через неї досередини потрапляє повітря і через неї «слухають небо».

Улітку в бліндажі прохолодно і вогко, як у погребі (власне, це і є погріб). Узимку під землею тепліше, ніж на поверхні, тож навіть коли надворі мороз, температура в схроні тримається на рівні 6-7 градусів. Якусь дещицю тепла дають окопні свічки, але коли в них високий вміст парафіну, то повсюди осідає чорна кіптява, і військові стають схожими на шахтарів. 

«Слухати небо», а ще «сидіти на вушному» – на сленгу військових означає чатувати, чи не летить ворожий FPV, або чи не хрусне гілка, позначаючи наближення орків.

Одного ранку, сидячи на чатах, Історик побачив, як прямо перед вхідним отвором бліндажа впала граната. Спершу подумав, що це скид з російського мавіка, але ж звуку БпЛА не було чути. «І тут раптом над моєю головою, у прорізь над мішками – віяло куль, – пригадує воїн. – Ага, зрозумів я, це москалик блукає в пошуках вільної «нори» і перевіряє, як його вчили: спершу заходить граната, а потім заходиш ти. Я у відповідь вивалив йому пів магазина. Потім наші дронарі сказали, що він десь бігав і його добили скидом. Ось у такий спосіб чорти втілюють свою тактику інфільтрації».

Мішки павербанків

Улітку минулого року до позицій ще можна було під’їхати на броньовичку на відстань півтора-два кілометри, тому брали з собою «на нуль» чимало всього, насамперед генератор та бензин до нього. Генератор чадів, отруював людей у бліндажі до непритомності й блювоти і заважав слухати небо. 

З часом кілл-зона розширювалася, і тепер до позицій не під’їдеш на броньованому «таксі» – доводиться прокрадатися пішки 7-10 км. Ясно, що генератори вже не тягнуть з собою, їх замінили павербанки. Тільки так можна зарядити батарею рації (її тут лагідно називають радєйкою) і тримати постійний контакт з «великою землею», тобто з КСП (командно-спостережним пунктом). Ну і, звісно, підзарядити телефони. 

Радєйкою дронарі, які постійно контролюють небо над лінією боєзіткнення, повідомляють про наближення ворожої групи та інші небезпеки. А також про відправку «глово» – мішка з їжею, водою, ліками, боєкомплектом, новими павербанками, який скидають дроном. 

Останній рік такі повітряні мости є єдиним способом доставки до позицій всього життєвонеобхідного.

«Павери» у полі – це предмет одноразового використання. «Їх нам постачають винятково волонтери. Використані складуємо у кутку штабелями – це річ, яка вже не матиме ніякої користі. Хіба що в москалів кинути, як цеглиною, якщо патрони закінчаться», – жартує Хоменко.

Чорний фронтовий гумор – непоганий психотерапевт на позиціях.

Їжа з неба

Піхотинці не виходять з бліндажа, щоб не демаскувати позицію, бо прилетить ворожий БпЛА зі скидом. «З бліндажа ти висуваєшся у кількох випадках. По-перше, якщо прямий контактний бій, або вам рацією повідомили, що москалі почали штурм, – розповідає Хоменко. – У нас був комроти Пума, то він такі повідомлення починав фразою: «Так, всє взбодрілісь!». Крім того, час від часу хтось із нас виходить, щоб забрати скинуте дроном «глово» або викинути сміття».

Пам’ятаєте, у квітні кілька бригад викладали в мережі відео, як напередодні Великодня дрон скидає паски для хлопців на позиції. Ті ролики завірусилися, вся країна зворушено плескала в долоні.

Але це не одноразова акція передсвяткової солідарності з піхотинцями на позиціях. З кінця 2024-го і весь нинішній рік тільки в такий спосіб доставляють на позиції все, необхідне для життя. 

Під час свого крайнього перебування на «нулі» Історик так отримував серцеві ліки. Препарати скидали дронами і для його бойового побратима з позивним Крим – у березні 2025-го прямо на позиціях у Крима стався інсульт.

Оскільки продукти б’ються при падінні з висоти, навіть бляшанка деформується від удару об землю, дронарі обмежені у виборі харчів, які можна відправити піхоті. Отож військові на «нулі» місяцями не бачать фруктів, овочів, яєць, а також свіжого м’яса, бо воно хоч і може бути доставленим, але готувати в бліндажі нема як. 

З дрона зазвичай скидають в’ялене м’ясо, ковбаси, енергетичні батончики, мівіну, сухофрукти тощо. Чи не найжаданіше в цих посилках з неба – кава, чай, цигарки.

Багато з перелічених продуктів – не державний пайок, а волонтерська ініціатива. «Казенні м’ясні консерви, на які раніше ми не хотіли й дивитися, на позиціях – на вагу золота», – констатує Хоменко. 

Консерви та пляшки з водою, для того, щоб вони не розбилися, обгортають багатьма шарами плівки з «пухирцями» так, що, наприклад, «півторашка» мінералки стає в п’ять разів більшою.

«Гаряча їжа», доступна на передовій, – це кава, чай, мівіна. Воду кип’ятять на мініатюрних плитках-«горілках», які беруть з собою, виходячи на позиції, а газові балончики для роботи плиток отримують разом з «глово».

Їжу на позиції постачають нерегулярно, залежно від ситуації та примх погоди: іноді щодня, іноді через день. Ворожі пілоти вираховують розташування позицій по таких скидах, отож наші дронарі скидають мішки з провіантом у «сіряку», за 150-200 метрів від бліндажів. Забрати їх треба хутко, але обережно.

«Кажуть: чисто, але слухай небо, бо зараз немає, а за 10 хвилин москальські FPVіхи можуть прилетіти, – пояснює Історик. – Тому треба вискочити з бліндажа і бігом забрати «посилку». Водночас треба пильнувати, щоб не наступити на міну. Колись скидали нам «глово» неподалік розбитої москальської машини. Я вибіг, дивлюся: хрінь якась невідома лежить, схожа на акумулятор, на ній залишки зеленого скотчу. Я її оминув, забрав мішок, розповів дронарям. Пізніше з’ясувалося, що то нова російська міна. Чомусь, на мене не зреагувала. Може, була бракована». 

Росіяни широко практикують дистанційне мінування, тобто міни (і не тільки відомі всім «пелюстки») розкидають дронами по лінії боєзіткнення. Коли наші військові на позиціях чують, що ворожий БпЛА щось скинув, але вибуху не було, вони просять дронарів «проглянути місцевість». Якщо пілоти виявляють міну, то надсилають мавік, який робить скид, щоб її підірвати. 

Але не завжди і не всюди міни можна виявити.

Гігієна на рівні середньовіччя

Вихід на позиції – це чи не єдине у світі відрядження, в яке не беруть зубну щітку та пасту. За словами Хоменка, він жодного разу не бачив, щоб на позиціях хтось чистив зуби. Причина очевидна – дефіцит води.

Гігієна фактично на рівні середньовіччя. Обличчя та нижню частину тіла протирають вологими серветками. Не митися 50-70-100 днів? На жаль, так.

Природні потреби справляють, відповідно, в пляшку та в пакет. Потім все це виносять подалі, щоб ворог не вирахував за «сміттєзвалищем» місцерозташування позицій. Так само і сміття, що накопичилося за тиждень, виноситься куди подалі. Вибачай, довкілля.

Взагалі життя в землянках на «нулі» має геть інший вимір: тут інше сприйняття страху, комфорту, радості. Як каже Олександр, по-своєму, це форма чернецтва. Все підпорядковане одній меті – вижити і втримати оборону.

Про мишей та людей 

Від фронтовиків довелося чути історії про те, як хлопці на позиціях підгодовували бродячих собак, і через тварин, що звикле товклися неподалік замаскованого входу в бліндаж, московитські БпЛА викривали схрони і знищували. 

Хоменко каже, що собак та котів на їхніх позиціях не було, певно, тому що населені пункти далеко. Оскільки була холодна пора року, то й миші та пацюки не були такими активними. А от влітку їх безліч, тож доводиться всі продукти ховати в металеві бляшанки.

Те, що миша ходить поруч, – не біда. Проблема в їхніх екскрементах, де зосереджено безліч збудників дуже небезпечних для людини хвороб, наприклад, лептоспірозу. 

Газові атаки

Нерідко росіяни здійснюють газові атаки по позиціях, які їм вдалося виявити. Як це відбувається? З дрона скидають невеликий балончик на зразок жерстянки з енергетиком, він шипить і випускає хмарку диму, що розсіюється та потрапляє всередину бліндажа. 

Хоменко та його побратими дійшли висновку, що по їхніх позиціях ворог застосовував різні види отруйних речовин, адже під час однієї атаки добрим захистом для всіх мешканців бліндажа став американський протигаз зі змінними касетами, а під час іншої він не допоміг – «ми довго повзали рачки та блювали».

Після виходу з позицій на тілі та одязі лишається запах отрути. 

Хоменко пригадує, що за кілька днів після того, як ротувався з позиції «Редбул», вона була знищена – його побратимів росіяни потруїли газами.

Самопожертва і взаємопідтримка

На позиціях дуже велике почуття взаємопідтримки, самопожертви. Звичайні собі чоловіки стають лідерами, титанами, шкода тільки, що про їхній ледь не щоденний героїзм знає лиш маленька команда піхотинців у схроні. 

«Мені поталанило воювати поруч з хорошими воїнами: Ангел, Крим, Рево, Жостік… Та багато. Безстрашні, із сильним почуттям відповідальності. Пригадую, в 2024-му прилетіло на сусідню позицію, Ангел пішов подивитися: може, там живі лишилися і когось можна відкопати. Це був дуже ризикований вихід. Я визвався з ним, але він відмовив – не хотів ризикувати ще кимось, окрім себе», – розповідає Хоменко.

Сергій з позивним Жостік взагалі вразив: на початку війни йому відірвало стопу, але після протезування та реабілітації він повернувся у свою бойову бригаду і воював на «нулі» на протезі.

Згадуючи про цього дивовижного чоловіка, Історик відзначає, як швидко змінюється війна, адже ще в 2024-му Жостік мотався на позиції під Спірним, що в Бахмутському районі, на квадроциклі, підвозячи боєкомплект та забираючи поранених. За пів року така мандрівка стала неможливою.

«Пам’ятаю, в липні 2024-го Жостік евакуйовував поранених Крима і Чижа, і ми залишилися удвох на дві позиції: Артур з позивним «Повар» та я. Артур каже: пішли до мене в бліндаж, бо щось тут не тойво, у мене погане передчуття. Посиділи у нього, і я надумав піти до свого бліндажика, поглянути, може, якісь речі лишилися. Підхожу – а там дах провалений, усе згоріло. Сидів би там – було б «до побачення». За два дні до них приєднався Вогонь – 27-річний Влад Стоцький, який потім отримає звання Героя України за перебування на позиціях 68 днів. 

«Вогонь сидів на радєйці, а ми з Артуром натягували масксітку, яку знесло скидом. І тут по нас прилетів скид. Артур отримав складне поранення легень і черевної порожнини. Ми затягнули його в бліндаж, Вогонь кинувся бинтувати Артура, я йому допомагав, і раптом він помітив: «Історику, та під тобою калюжа крові!». Осколок влетів у ногу, а я на адреналіні не відчував цього. Якби не він, не знаю, як би ми впоралися з ситуацією, – згадує Хоменко. – Чекаючи на евакуацію, думав: якщо розбили «квадрик» Жостіка, то сюди відправлять приблизно шістьох людей, адже Артур ходити не може, і чи зможуть вони вийти з нами, такими, – не факт. Ми можемо бути винними у загибелі людей. Але, на щастя, «квадрик» був справний. Я всівся, тримаючи на собі пораненого Повара. Жостік гукнув: «Тримайтеся, зараз будуть американські гірки» – і рвонув».

У 2025 році евакуація з позицій стала ще складнішою і небезпечнішою справою. Так, Крим, якого схопив інсульт, перебував у такому стані на позиціях понад три тижні. Його вдалося вивезти лише з другої спроби. 

Спершу під’їхала бронемашина, проте її відразу ж атакував ворожий дрон. На щастя, хлопці, які були в машині, встигли вискочити до того, як вибухнув боєкомплект. Ймовірно, FPVішка відволіклася на броню, тому залишила поза своєю вбивчою увагою нерухомого Крима, якого винесли з бліндажа і перемістили на кількасот метрів до місця евакуації, й Історика поруч з ним.

Відтак хворого затягнули знов у бліндаж. За кілька днів побратим Рево провів цілу спецоперацію, аби перемістити Крима на сусідню позицію «Редбул» і звідти евакуювати.

Сьогодні для вивезення поранених з зони вогню намагаються використовувати наземні роботизовані комплекси. На жаль, не завжди такі операції увінчуються успіхом, адже роботи, як і люди, є мішенями для ворожих дронів.

Про що говорять піхотинці

За спостереженням Історика, на позиціях люди виявляють мало емоцій, фактично немає сварок, образ, непорозумінь: «Там точно не до психологічних проблем. Життя не гнітюче, воно просто сірого кольору. Адреналін бахкає, лише коли заходиш на позицію і коли виходиш. Або коли починається бій чи ворожі скиди неподалік».

І ще на позиціях геть відсутній пафос і плакатний патріотизм, там не говорять гаслами на кшталт «Смерть ворогам». Проте на кожного, хто місяцями днює й ночує з тобою в бліндажі, можна покластися. «Кожен, хто на позиції, вже зробив свій вибір. Чи була в нього можливість втекти у СЗЧ? Та хоч 100 порцій! Але він лишився», – аргументує Хоменко.

Про що говорять чоловіки, котрі місяцями сидять майже безвилазно у бліндажі посеред кілл-зони? «Говоримо про своє, про життя до війни, про рідних – такі звичайні буденні розмови. Інколи можемо говорити про політику». Історик пригадує, що кілька днів жваво обговорювали сварку Зеленського з Трампом та Джей Ді Венсом в Білому домі (28 лютого 2025 року – «Главком»). Фідбек з передової був таким: бійці схвалили реакцію Зеленського, бо «він не схилив голову, а дав відповідь, яку й мав дати президент України в часі війни».

Олександр Хоменко не міг не прочитати побратимам лекції з літератури чи історії. «Ну, не лекції, – уточнює воїн з «беком» музейника, – але культурологічні розповіді проводив: про Шевченка, Стуса, про дисидентів. 9 березня на позиції «Касатка» ми влаштували Шевченківський міні-вечір: сіли, окопну свічку запалили, поспілкувалися, вірші позгадували».

«До смерті ставтеся з повагою»

Люди по-різному переживають близьку присутність смерті, гостро – ті, хто вперше на позиціях, і переважно молоді, буває, хтось панікує. «Старші люди бачать це по-іншому, спокійно. Та переважно на позиціях і сидять старші люди. Тому що в нас армія стара – добре за 40. Звісно, є й молоді на позиціях, серед них є героїчні, здатні на самопожертву, але загалом молодих у війську мало», – констатує Хоменко.

Як приклад називає Романа Калинюка з позивним Ворон, який запам’ятався Історику ще й тим, що з ним можна було вести цікаві розмови про філософію та літературу: «Ми з ним сиділи і згадували Стусове:

«Безкрає розкривається овид,

земля даліє, наче тьмяна зірка,

і голова моя, налита сонцем,

вже передсмертну радість почува».

Відчуйте цю тендітну близькість смерті, відчуйте, що в ній є не лише жах, в ній є бриніння струни, є драйв. Смерть – як порцелянова пташка на плечі. Полюби її, спілкуйся з нею, стався до неї з повагою, і вона до тебе ставитиметься з повагою. Не жахайся її – вона все одно завжди з тобою».

***

Крайній раз, у лютому-квітні 2025 року, Олександр Хоменко пробув на позиції 76 днів і мав бажання подолати межу у 80 днів, навіть незадовго до ротації написав у штаб: давайте я ще побуду. Командир роти сухо відписав: «Сподіваюся, наступний наказ про вихід ви виконаєте».

На 76-й день Історик отримав наказ виходити. Разом з ним наказ отримав Рево, завдяки переносній РЕБці якого обоє змогли дістатися до місця, звідки їх забрала броня.

А за два дні потому позиції не стало...

Нещодавно Олександра Хоменка визнали обмежено придатним через проблеми з серцем і перевели з піхотного підрозділу батальйону «Свобода» у підрозділ з матеріально-технічного забезпечення.

Олена Зварич, для «Главкома»