Стоїк, фаталіст і нігіліст

На війні перемагають системи, а не особистості. І тут важливо знати, що може вбити вашу систему. Це фаталізм та нігілізм. Про друге я вже якось писав окремий текст.

Фаталізм змушує деталі вашої системи пропускати свій такт. Щоб гвинтик подумав, що ні на що не впливає, бо йому не відкрита вся картина — наприклад, циферблат годинника, всередині якого він працює. Проте нігілізм страшніший. Він убиває саму вашу систему, знецінюючи її основу.

Та почнемо ми з іншої важливої ремарки. Війна змушує грубіти.

Це ж не розмова про трьох цивільних у мирний час. Це розмова про війну. Вона зачіпає всіх. І найчастіше робить із людини таку собі наждачку.

Ви не стали злими чи бездушними, просто ваш мозок має завдання — не згоріти від постійного стресу. Перший час іще дивуєшся, або навіть сердишся. Та рано чи пізно звикаєш. Це нормально. Якщо кожен вибух пропускати крізь серце, ніякого серця надовго не вистачить.

І тут будь-який військовослужбовець не є монстром із паралельної реальності. Він не стає «поганим, не таким, іншим».

Лише функціональним. Не малюйте йому хвіст і ріжки.

Так само з роками грубіють лікарі «швидкої допомоги», які вже бачили все і все одно щодня дивуються знову. Рятувальники, які вирізають болгаркою людей із розбитих машин, а за півгодини жваво їдять свої бутерброди. Ті, хто працюють зі смертю професійно: гробарі, патологоанатоми, волонтери на евакуації.

Ви ж не скажете, що хірург є поганою людиною, бо не плаче після кожного надрізу? Сподіваюсь, ні.

У мене навіть є підозра: якщо хірург заплаче та попросить замість скальпеля пачку серветок — ви такому хірургу більше себе не довірите. І своїх близьких. Бо людина у найбільш важливий момент не витримує тиск, піддаючись емоціям.

Щоб стрес не прибив ваш організм, потрібен додатковий захист.

А коли подразник стає постійним, так само з вами назавжди залишається і захист від нього. У певному сенсі це як шкіра на долонях після фізичної роботи. Спочатку долоня болить, але потім нарощує на собі мозоль. Він потрібен не для краси. У нього немає високої мети. Його завдання — просто бути.

Бути лише для того, щоб власник долоньки зміг тримати інструмент та далі робити свою роботу. Звісно, якщо ви не про онанізм.

З руками все ясно, та душа не має мозолів. А ось людська психіка дає певний вибір. Не між добром чи злом, і точно не між хоробрістю і боягузтвом. Це вибір між двома основними способами думати. Так я підводжу вас до вибору між стоїцизмом та фаталізмом. Ще два «-ізми», які багато чого спростять.

Для початку логічно описати, між чим вам доведеться обирати.

Стоїцизм — це давньогрецький напрям філософії. Її суть полягає в досягненні спокою через контроль над емоціями та ваші чесноти. Натомість фаталізм є не філософським напрямом. Це віра в передвизначеність, яка знімає з людини відчуття відповідальності (все вже вирішено, пізно щось робити). Можна чесно прийняти стоїцизм. А можна повільно сповзати у фаталізм.

Обидва варіанти на короткій дистанції не заважають вижити. Навіть більше, фаталізм інколи навіть знеболює. Але на довгій дистанції це визначає, які рішення ви приймете завтра, післязавтра, за місяць.

Стоїцизм — це не про те, щоби бути каменем і нічого не відчувати. Стоїк точно не робот. Це більше про дисципліну внутрішньої влади над собою. Про те, як не плутати реальність із власними фантазіями. Страх — із прогнозом. Емоцію — з наказом. Епіктет не просто так казав, що без влади над собою не здобудеш свободу. Так, це і про свободу також. Стоїцизм не ускладнює прості проблеми.

Вам страшно? Та це нормально, мені інколи теж. Покажіть, кому не страшно. Мабуть, лише психопату якомусь.

Ви злі на когось? І це також нормально. Ми тут не філантропи поголовно.

Може, ви втомились так, що хочеться лягти і не вставати? Не повірите, і це нормально. Ми ж не каменюки якісь бездушні.

Але далі стоїк ставить питання не до Всесвіту і не до долі. Тільки до самого себе.

На відміну від стоїка з його самоконтролем, фаталіст любить фрази на кшталт «Як буде, так і буде». Або додасть із розумним виглядом, що від нас нічого не залежить.

У мирний час фаталізм може оманливо прикинутись цілою філософією. Та під час війни це більше нагадує повільний суїцид. Спробу відвернутись від самого себе. Бо, за тим самим Епіктетом, лише під час великої скрути ви можете по-справжньому із самим собою познайомитись. Виходить, фаталізм радить чекати на неминуче та не знайомитись.

Можна виправдовувати фаталіста, коли у ваш бік летить КАБ? Так. Це як лотерея.

А чи вийде виправдати фаталіста, коли він стоїть посеред поля, по якому працює міномет? Він вірить, що все вирішено наперед. Та все ж я порадив би для початку краще відійти з видного місця, поки ворог не пристрілявся.

Раджу стоїцизм, бо він більш продуктивний.

Звісно, не гарантує щасливого фіналу. Але точно не дасть перетворитись на статиста у власному житті. Це, перш за все, дисципліна мислення. Те, що тримає на плаву вашу ефективність. Бо паніка, істерика, злість на своїх, побутовий хаос — це все емоції. Я не пригадую випадків, коли емоції комусь дійсно допомагали у стресовій ситуації. Чесно. Бо в сучасному світі ви відповідаєте не лише за себе: частенько доводиться бути дорослішим навіть за старших людей.

Як не крути, у тотальної більшості з нас є рідня. Принаймні, поки що. Це цілий список людей, кожен із яких може подивитись TikTok і після цього влаштувати істерику.

У вас не вийде ігнорувати рідню. Зате ви здатні правильно реагувати на це.

Правильно реагувати на чужу слабкість духу може лише той, хто вже владнав свою. Інакше не встигнете доїсти порцію тушняка, а вже все пропало, всіх зливають і взагалі ось-ось кінець світу. Фаталізм нагадує цвіль. Цвіль варто винищувати. У даному випадку не разом із ріднею, звісно. Просто інколи треба свій спокій передавати іншим.

Де можна, подати приклад. Чи натиснути авторитетом.

Стоїк за будь-яку ціну тримає відповідальність, фаталіст її знімає із себе. Стоїк знає: результат не гарантовано. Та у фаталіста все вже вирішено.

Обирайте сторону стоїків. З нами, як мінімум, веселіше.

Вибір важкий, але важливий. Бо, якщо ви не зовсім «скотиняка», як любив казати один колишній політик — нігілістом одразу ви й не станете. Та ризикуєте стати ним трохи згодом.

Фаталізм та нігілізм відрізняються. Та вхід там у одні й ті ж двері.

Уявіть собі ситуацію десь на сході України. Щойно у вас відбувся артилерійський обстріл. Або, може, росіяни не пошкодували ракети. На місці було четверо бійців, постраждав один. Троє вцілілих за поглядами максимально близькі до згаданих течій (навіть якщо не знають таких слів): один більше нагадує стоїка, другий фаталіста, третій — справжнісінький нігіліст.

А ось там побратим кров’ю стікає. Нічого на вас уже не летить, та в будь-який момент обстріл може поновитись. Що будете робити?

Стоїк у такій ситуації спочатку повертає собі управління. Він не переконує себе, що все під контролем. Оцінює обстановку. Діє максимально швидко, поки слідом за попередніми болванками росіяни не відстріляли ще одну. Якщо ризик прийнятний, він організує допомогу пораненому так, щоб не покласти поруч іще двох побратимів.

Він не сперечається з тим, що може прилетіти знову. Але й не знає, чи прилетить. Робить усе можливе.

Фаталіст у перші секунди або зависає, або опускає руки. У нього все просто. Якщо судилося, то нічого не вдієш. Може, він також допоможе побратиму, але є певні сумніви у блискавичності його дій: людина певною мірою сама себе вже поховати встигла, чого ви від неї хочете.

Нігіліст діятиме так, як вигідно йому. Якщо поранено близьку людину — може допомогти. Якщо ж там невідомий йому рекрут — може статись халепа. Тобто 300-й стане 200-м без допомоги.

Бережіть відповідальність, бо вона і робить вас дорослою людиною. Тим героєм бойовика, якого глядачі згадують із зітханням. Якщо ж відповідальності стає замало — до чого б це не призвело, нічого хорошого сюжет вам уже не обіцяє. Бо фаталіст цю відповідальність із себе знімає, а нігіліст узагалі заперечує.

Перемагають лише системи. Якщо на війні ви плануєте вижити — доведеться бути найбільш надійним її елементом.

Не хитатись. І не виривати себе з неї.