Чорноморська трійця. Хто чого хоче?

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну посилило ризики для союзників по НАТО в Чорноморському регіоні — насамперед Румунії, Болгарії та Туреччини. Вони по-різному сприймають загрози. І по-різному на них реагують.

Румунія розглядає РФ як головну військову загрозу й прагне посилити чорноморську безпеку. Болгарія, яка офіційно визнала російську загрозу лише після 2022 року, виглядає більш пасивним членом НАТО. Туреччина бачить у Росії виклик, хоч і не прямий воєнний ризик, і продовжує двосторонню економічну співпрацю з Москвою.

Лише у 2024 році спільний інтерес до протидії морським мінам спонукав три країни ініціювати тристоронню військову співпрацю. Теоретично цю взаємодію мало посилити ухвалення у 2023 році регіонального плану оборони НАТО для Південної Європи. Мало б, але на практиці жодного подібного ефекту не спостерігається.

Попри це, Румунія, Болгарія та Туреччина змушені коригувати свою політику у відповідь на нові виклики: можливе скорочення військової присутності США в регіоні та певну невизначеність щодо того, як завершиться війна в Україні. І, головне, подальше нарощування військових спроможностей Росії.

Перед цими країнами постає необхідність брати на себе більше відповідальності за оборону й стримування на цій ділянці континенту. Це вийде зробити лише разом із союзниками у Західній Європі, які дедалі частіше можуть заміняти американську присутність. Та для цього потрібні швидкі й більш масштабні інвестиції у власні військові спроможності.

Румунія розглядає Чорне море як ключовий простір із погляду національної безпеки та економічних інтересів. Тому бачить Росію головною загрозою.

Ці погляди посилило не лише російське вторгнення 2022 року, а й окупація та анексія Криму росіянами ще в 2014-му. Тоді фактична відстань між кордонами Румунії та Росії скоротилася з 500 до 200 кілометрів. Головна румунська авіабаза поблизу Констанци опинилася в зоні досяжності ракетних комплексів, розгорнутих у Криму.

Море також має фундаментальне значення для румунської торгівлі й енергетики. У Констанці Румунія має найбільший чорноморський порт. Ще вона видобуває природний газ у межах своєї виключної економічної зони, хоча поки і робить це в обмежених масштабах.

Озвучений Москвою після 2022 року намір узяти Одеську область викликав у Бухаресті побоювання, що Росія з часом може отримати доступ до дельти Дунаю та перекрити цю артерію регіональної торгівлі. Крім того, Румунія вважає РФ головним суперником у боротьбі за вплив у Молдові.

Усвідомлюючи обмежені можливості проекції сили в чорноморському басейні, особливо на морі, Румунія прагне зробити питання регіональної безпеки важливим і для інших держав. Передусім це означає збільшення присутності союзних сил, зокрема в морському та повітряному просторах.

Для Болгарії Чорне море насамперед важливе з економічного погляду, особливо для туристичного сектору, який у 2023 році забезпечив майже 7% ВВП країни. Протягом багатьох років Болгарія не сприймала Росію як військову загрозу, а уряди прагнули підтримувати з нею добрі відносини, значною мірою через історичні та культурні зв’язки.

Зміна цього підходу відбулася лише після повномасштабного вторгнення в Україну. Це змусило Болгарію пришвидшити модернізацію своїх збройних сил, у тому числі для оборони свого узбережжя. Політичні еліти залишаються розділеними у своїх оцінках російської загрози. Та стратегічні документи, зокрема Національна оборонна стратегія 2025 року, визначають Росію як головну небезпеку для держави.

Однак хронічна політична нестабільність — від 2021 року у Болгарії відбулося уже сім парламентських виборів — продовжує ускладнювати вироблення ефективної відповіді на зміну безпекового середовища.

Російська активність у Чорному морі також впливає на енергетичні проєкти, пов’язані з освоєнням запасів природного газу у болгарській виключній економічній зоні. У 2023 році Росія блокувала доступ до цієї зони під приводом проведення військово-морських навчань. Тоді Софія розцінила це як провокацію.

Та чорноморська стратегія Туреччини узгоджується з ширшою політикою балансування між РФ та Заходом. Анкара прагне уникнути будь-якої військової ескалації, яка могла б спровокувати війну між НАТО і Росією та втягнути її у збройний конфлікт. Наразі вона сприймає Росію не як прямий воєнний ризик, а як конкурента.

Можливе завершення війни на умовах, невигідних Україні, разом із потенційним захопленням її південно-західних територій, викликає в Туреччині занепокоєння щодо посилення домінування Кремля. Саме рішення Туреччини закрити чорноморські протоки в лютому 2022 року відповідно до Конвенції Монтре завадило Росії посилити свою військово-морську присутність у Чорному морі.

Анкара прагне зберегти нинішній баланс сил у Чорному морі та не готова підтримати більшу військово-морську присутність НАТО в акваторії. Для турецької влади, попри ширше суперництво з Москвою на Південному Кавказі, у Лівії та — донедавна — у Сирії, Росія залишається важливим економічним та енергетичним партнером.

Уникнення ескалації також дає змогу турецькому флоту зосереджувати більше уваги й ресурсів на Близькому Сході та в Африці, де Анкара намагається максимізувати свій політичний, економічний і військовий вплив. Турецькі ВМС присутні в Лівії, Сомалі та Катарі. Також вони підтримують постійну присутність у виключних економічних зонах Туреччини в Середземному та Егейському морях.

У разі конфлікту в Чорноморському регіоні Туреччині довелося б зміцнювати свої сили на цьому напрямі, що скорочувало б її військову залученість в інших частинах світу.

Румунія та Болгарія розвивають свої армії в межах процесу оборонного планування НАТО, щоб стримувати й захищатися від потенційних агресивних кроків Росії проти Альянсу. Через фінансові обмеження обидві країни переважно зосереджені на повітряних і сухопутних силах, надаючи менше уваги флоту.

Туреччина, навпаки, не сприймає себе як державу на східному фланзі НАТО. Тому вона нарощує свій військовий потенціал не лише в контексті Альянсу. Вона має другу за чисельністю армію в НАТО, а модернізація і реформи відображають її амбіції проводити активну й багатовекторну зовнішню та безпекову політику.

Турецькі сухопутні війська здійснюють операції на території південних сусідів — у Сирії та Іраку — проти курдської терористичної організації РПК та пов’язаних із нею груп. Сама Туреччина успішно балансує між прагненням до «стратегічної автономії» у військово-політичній сфері та виконанням зобов’язань у НАТО, що періодично спричиняє кризи у відносинах із союзниками.

Далі буде.