Булгаков на Андріївському узвозі: демонтаж пам’ятника спровокував палку дискусію в мережі

Навколо демонтажу пам’ятника Михаїлу Булгакову на Андріївському узвозі розгорілася палка дискусія, яка розділила українське суспільство. Поки одні називають це рішення болючим ударом по історичному ландшафту Києва, інші вважають його запізнілим, але необхідним кроком у боротьбі з культурним колоніалізмом Кремля. Суперечки точаться не лише навколо постаті письменника, а й навколо майбутнього самої локації – від радикальних закликів до повного стирання імперських маркерів до пропозицій реорганізувати музей у центр вивчення Перших визвольних змагань. «Главком» зібрав думки провідних письменників, політиків та журналістів, які намагаються знайти відповідь на головне питання: ким є Булгаков для сучасного Києва — свідком епохи чи «останньою скрєпою» імперії?

Зокрема, журналіст Олекса Шкатов зазначив, що не вважає Булгакова генієм, як його намагалися представити в совку і постсовку. «В мене б не було зауважень до демонтажу пам'ятника Булгакова, якби він стояв деінде – в якомусь парку, на бульварі імені себе чи умовного Пушкіна чи ще десь. Але з пам'ятником конкретно на Андріївському ситуація дещо інакша. Тому що там він, на мою думку, доречний», – додав він.

Журналіст пише, що не помітив у «Білій гвардії» якоїсь особливої нелюбові до України і українців. Навпаки, За його словами, там є купа співчутливих моментів, обережних спроб якось осягнути, що тоді відбувалося, купа болю від того, як рушився затишний білогвардійський світ і чудово описано, які вони були легковажні ідіоти.  

«Булгаков незалежну Україну, може, не розумів і не любив, але лишив цікаві описи того, як відбувалися наші Перші визвольні змагання, як до них ставилися біляки. Це свідчення очевидця, хай і з іншого боку історичних барикад. Тому я вважаю, що це корисно. І це перша складова в цьому першому пункті – внеску реального Булгакова у документування нашої історії. А друга – це внесок Булгакова вже міфологізованого у збереження будівлі. Яка за совка була аварійною комуналкою. І не було б там поганого Булгакова – знесли б її, думаю, ще наприкінці 1980-х, а не створили б там музей, через який ми досі серемося, але який таки стоїть. А ні -- то знесли б зараз, за чергового найкращого мера. «Реконструювали» б до непізнаності, як Андріївський, 10-а», – додав Шкатов.  

На думку журналіста, Музей Булгакова має бути реорганізований, його доцільно перетворити з музею одного твору на музей Перших визвольних змагань. Шкатов вважає, що пам'ятник Булгакову на узвозі доречний, але є запит і потреба, цілком виправдана, очистити простір від імперського маркера.

«Я навмисне пішов читати, які ж пам'ятники ще підуть під демонтаж. І не знайшов там моїх улюблених, розташованих по сусідству – Вертинському, на розі Боричевого Току та Андріївського, і Гоголю під сходами на Гору. Ще два імперські маркери. Хіба ні?», – додав Шкатов.

Письменниця Оксана Забужко закликає дивитися на рішення про демонтаж пам'ятника Булгакову не як на боротьбу з книжками, а як на очищення простору від стратегічної «монументальної пропаганди» Кремля.

За словами Забужко, активне встановлення пам’ятників російським діячам у Києві та інших містах України в період 2003-2013 років було спланованою акцією, це мало створити ілюзію, що України тут «ніколи не було».

«У монументальну пропаґанду Кремль уміє прекрасно. На цих теренах не повинно було на час «русской вєсни»-2014 заціліти вже ніяких слідів, що тут колись могла бути якась «Україна», – зазначає письменниця.

Вона підкреслює, що поки пам’ятники російським діячам «росли як гриби», українські генії світового рівня залишалися без належного вшанування, у Києві досі немає гідних монументів Нечую-Левицькому, Олександру Мурашку чи Олександру Кошицю.

Письменниця наводить вражаючий приклад того, як цей «культурний маркер» працює на міжнародній арені. У популярному путівнику Lonely Planet, яким користуються туристи з усього світу, Музей Булгакова та Музей російського мистецтва вказані як ключові точки Києва, тоді як Національний художній музей України (NAMU) з його унікальним авангардом – просто відсутній.

Забужко нагадує, що демонтаж пам’ятника – це лише верхівка айсберга. Вона критикує повільність столичної влади у питаннях перейменування вулиць, згадуючи петицію щодо вулиці Миколи Макаренка (видатного мистецтвознавця, розстріляного за відмову підписати акт на знесення Михайлівського Золотоверхого), яка досі лишається вулицею Алли Тарасової.

«Контекст, любі друзі, контекст – і тоді не треба щоразу крутитись в’юном на сковороді й виправдовуватись за те, що існуєш», – підсумовує авторка.

Історик та народний депутат Володимир В’ятрович пропонує подивитися на проблему глибше – крізь призму політичних технологій. На його думку, між Булгаковим, Висоцьким та сучасними «антипутінськими лібералами» немає суттєвої різниці. Усі вони – елементи одного й того ж механізму влади.

За словами історика, у Кремлі завжди добре розуміли: якою б потужною не була пропаганда й репресивний тиск, неможливо змусити всіх любити владу й вірити їй. Завжди існуватиме частина суспільства – з політичних чи психологічних причин – внутрішньо нелояльна, навіть якщо мовчазна.

«Залишати цю групу поза контролем небезпечно. Тому для неї роками плекали й розкручували образи «опозиційних» діячів культури та політики – таких, що насправді не становили загрози системі. Ба більше, ці образи часто свідомо конструювалися як «інші», альтернативні, щоб впливати саме на тих, хто не піддавався прямій пропаганді чи відкритому тиску. У цьому й полягає секрет популярності нібито антирежимних булгакових, висоцьких, явлінських», – пояснює історик.

Письменник Андрій Кокотюха нагадав, що росіяни однаков вбивають в Україні як читачів Шевченка, так і читачів Булгакова із Пушкніним.

«Ви, борці за Булгакова, судомно боретеся за право мати минуле. В якому русская класика була окрасою книжкової полиці в меблевій стінці. В якому читати в четвертій копії друкарської машинки Еріка Мастера и Маргариту – це причетність до еліти й фронди, дуля в кишені радянській владі. В якому слухати Бітлз на хвилях ВВС проти ночі - партизанська війна. У вас справді була цікава юність. Але ви її не повернете, поклавши квіти під черевики бронзового Булгакова. Зате можете повернути, вперто перечитуючи книжки під світлом ліхтарика – бо ж нема світла, любителі Пушкіна з-за поребрика все для цього успішно роблять. Ваше помешкання не буде захищене від ракет, якщо ви виставите у вікно портрети Пушкіна, Чехова, Булгакова. Так колись православні виставляли ікони, рятуючись від погромів – до речі, їх влаштовували шанувальники Пушкіна. Якщо виставите портрети Шевченка, вам теж не буде бонусів. Бо ця війна не проти Шевченка за Булгакова. Мене і вас при нагоді знищать однаково. Але я розумію, за що мене. Ви, захисники пам’ятника Булгакову, любителі Вишневого саду і Андрея Рублева, не зрозумієте, за що вас», – написав він. 

Політик Андрій Іллєнко наголошує, що головна проблема українців – коротка пам'ять та надмірна толерантність до ворожого в розпал геноцидальної війни. 

«Прямо зараз ворог веде проти нас геноцидальну війну і щодня обстрілює всім, крім ядерної зброї, але це не заважає багатьом з нас продовжувати толерувати і навіть захищати його мову, церкву, музику, навіть памʼятники його ідеологам. Що ж буде через рік після завершення активних бойових дій (або просто зупинки обстрілів глибокого тилу)? А через десять років? І чи будуть за таких розкладів у нас хоча б ці десять років до нового раунду війни?», – написав політик.

Іллєнко закликає брати приклад з євреїв чи поляків, які нічого не забувають своїм ворогам.

«Чомусь народи, які досягли успіхів у побудові та утвердженні своєї державності – не страждають на хворобу «внє палітікі». У таких народів усе – політика. Бо це ознака державного народу. А от народ бездержавний – існує «внє палітікі». Точніше у політиці іншого, державного народу, який йому цю політику навʼязав. Ми державна нація. Будьмо нею», – підсумував політик.

Журналіст та публіцист Віталій Портников наголошує, що плутанина між цінністю творів і необхідністю ставити автору пам'ятник – це суто радянська травма. У вільному світі письменника читають, а не обов'язково вшановують меморіалами, особливо якщо його погляди суперечили державним інтересам.

«Важко собі уявити російську культуру без Булгакова чи Ахматової. І ніхто не забороняє тим громадянам України, які вважають себе частиною «русского міра», читати й перечитувати «Майстра і Маргариту» або повторювати рядки про «великое русское слово». Але я рішуче не розумію, чому Україна має вшановувати меморіалами людей, які обрали для своєї творчої реалізації культуру російську – а до цивілізації країни, де вони народилися, ставилися зневажливо або байдуже?», – наголошує Портников.

На думку журналіста, пам’ятники російським діячам – це паливо для міфів про «русскую Одессу» чи «русскій Кієв», які Росія використовує як виправдання для агресії.

«Час, коли тут була напівросія, минув. Тепер тут буде або Україна – якщо ми відібʼємося. Або Росія – якщо ні. І в захопленій Росією Україні нічого українського вже не буде. Від слова зовсім. А чи будуть в Україні, яка відібʼється, читати Булгакова чи Ахматову? З роками будуть – але в українському перекладі і з усвідомленням контексту. Але памʼятників діячам російської культури в Україні більше не зʼявиться – і кожна притомна людина прекрасно розуміє, чому», - підсумував Портниов. 

«Чомусь мені здається, що це саме Шаріков і Швондер найгучніше волали би проти знесення памʼятника Булгакову в Києві. А от професор Преображенський, на мою думку, поставився б до цього факту зі спокійним розумінням», – вважає музикант і військовослужбовець Олександр Положинський.

«Булгаков функціонує як остання й найміцніша скрєпа «русского міра» для просвєщонних киян. Критерієм «величі» діяча культури для місцевої публіки й надалі залишається успіх, легалізований у столицях імперії, а не принципова відмова від співпраці. Механізм, на якому була вибудувана російська імперія, продовжує ефективно працювати», – зазначив колишній голова держкіно Пилип Іллєнко.

Інший погляд пропонує телеведуча Наталія Мосейчук. Вона закликає не відмовлятися від талановитих земляків, а навпаки – «повертати» їх Україні, підкреслюючи їхнє коріння.

Мосейчук пропонує вказувати справжні прізвища через дефіс (Ахматова-Горенко, Чайковський-Чайка) та вважати всіх талановитих уродженців України нашим «скарбом». На її думку, всі прізвища, що мають світову вагу, повинні асоціюватися саме з Україною. Вона проводить паралель із сучасними захисниками: неважливо, ким була людина до 2022-го, якщо зараз вона працює на перемогу України. Так само і з історією – вона має бути різнобарвною, але спільною.