Країна, яка не повернеться з війни

2025 рік минув під знаком гучних заяв і гарячих суперечок про "мир", "мирні плани" та "мирну угоду".

Але поки що всі ці словесні вправи не принесли навіть тимчасового припинення вогню на українській землі або в українському небі.

І коли нас очікує реальна деескалація, сказати важко.

Безсумнівно одне: те, що буде урочисто оголошено "миром", фактично стане лише перемир'ям між Україною та РФ.

Так, багато наших співгромадян будуть раді навіть такому перепочинку.

Так, за сприятливих обставин цей перепочинок може тривати роками.

Так, перепочинок можна буде використати, щоб загоїти найтяжчі та найболючіші воєнні рани.

Але, на жаль, він не передбачає повернення України до повноцінного мирного життя.

Ба більше, не буде повернення і до атмосфери гібридного протистояння 2014–2021 років.

У той період переважна більшість українців просто не вірила, що млява гібридна війна може перерости в повномасштабну.

Навіть напередодні російського вторгнення, на початку 2022-го, більшість наших співвітчизників вважали, що Путін блефує і не наважиться на щось подібне.

Саме це невір'я дарувало нам ілюзію нормального мирного існування – з "травневими шашликами" та подібними планами на майбутнє.

Але в разі перемир'я з Росією ця ілюзія не підлягає відновленню.

Тепер кожен із нас уявляє, що таке велика війна.

Кожен із нас знає, на що здатний нинішній російський режим.

У 2022–2025 роках були створені практично всі можливі прецеденти: хіба що окрім застосування ядерної зброї.

І повоєнну Україну вже не полишить усвідомлення того, що будь-який із цих прецедентів може повторитися.

Словом, усім нам доведеться жити під дамокловим мечем нової масштабної війни.

Жодні гарантії безпеки від Дональда Трампа або від когось іще не позбавлять нашу країну перманентного тривожного стану.

Реальною гарантією непоновлення воєнних дій міг би стати крах кремлівського режиму та дезінтеграція РФ, проте поки що ці прекрасні вітчизняні мрії залишаються лише мріями.

Три роки тому завершення боїв на нашій землі вбачалося жирною крапкою в російсько-українському протистоянні.

Зараз очевидно, що на нас чекає невизначена багатокрапка.

І ціла низка викликів, породжених цією невизначеністю.

По-перше, мільйони людей доведеться переконувати в тому, що у напівмирної України справді є перспективи.

Що в такій країні варто жити, працювати, ростити дітей і будувати якісь довгострокові плани.

Що в цю країну варто повертатися з-за кордону.

Що в неї варто інвестувати.

І що Україна готова запропонувати своїм громадянам не лише пафосні промови про "історичну місію" та про "щит Європи": промови, що надихають вітчизняних пасіонаріїв, але не приваблюють більш приземлену публіку.

Існує серйозний ризик, що Україну почнуть розглядати як щось ефемерне.

Як простір для короткострокової діяльності, але не для капіталовкладень.

Заробити гроші на повоєнному відновленні – і відразу ж перевести їх у безпечніше місце.

Отримати необхідні знання, уміння й навички – а потім використати їх за межами ненадійної Батьківщини.

Працювати в Україні заради дітей – але самих дітей відправити кудись подалі.

Не зводити міцних фундаментів, не думати про розвиток, жити одним днем – такий підхід виявиться руйнівним для нашої країни.

По-друге, Україні доведеться шукати баланс між нормами воєнного і мирного часу.

Нормами, які дуже часто суперечать одна одній.

Війна – це неминуче закручування гайок.

Мир – це послаблення державного тиску.

Війна – це всілякі обмеження і заборони.

Мир – це поступова лібералізація.

На війні власні громадяни розглядаються як безвідмовний людський ресурс.

А мир означає свободу вибору для тих самих громадян.

Загроза нового російського вторгнення об'єктивно не дозволить повернутися до довоєнної української вольниці.

Принаймні одразу ж після припинення бойових дій.

З кожного чутливого питання на нас чекають гарячі суперечки.

Як бути з демобілізацією? Із подальшим поповненням збройних сил? Із відкриттям кордонів? Із допустимими рамками політичної діяльності та свободи висловлювань? Очевидно, що надто поспішні популістські рішення здатні негативно позначитися на обороноздатності Києва – і підштовхнути Москву до нового витка збройної агресії.

Водночас в Україні вже сформувався помітний прошарок бенефіціарів війни.

Для одних воєнні вимоги й обмеження – це джерело доходу.

Для інших – можливість безперешкодно просувати власний ідеологічний порядок денний і самостверджуватися за чужий рахунок.

Зрозуміло, ніхто не відмовиться від матеріальних і нематеріальних бонусів добровільно.

Ця частина суспільства наполягатиме на неприпустимості бодай якоїсь серйозної лібералізації.

Нагадуватиме про воєнну небезпеку з півночі.

І огульно звинувачуватиме своїх опонентів у "проросійськості" та "роботі на ворога".

І тут ми переходимо до третього, найголовнішого виклику повоєнного часу.

Українцям доведеться дуже постаратися, щоб перервана битва із зовнішнім агресором не переросла у внутрішню битву всіх проти всіх.

На початку будь-якої війни, на хвилі суспільного ентузіазму й самопожертви, складається враження, ніби війна облагороджує людей.

Але до кінця бойових дій цей міраж розвіюється.

Стає ясно, що, як правило, війна змінює людей на гірше.

Робить їх більш цинічними, жорстокими, емоційно нестабільними.

І це стосується не лише ветеранів із ПТСР, а й тих, хто залишався в тилу.

У ході війни людське життя неминуче девальвується.

Право сили підміняє силу права.

Ненависть до зовнішнього ворога плавно переростає в нетерпимість одне до одного.

І, звісно, Україна 2020-х не могла виявитися унікальним винятком із правил.

Для багатьох із нас хейт, насильство і правовий нігілізм уже стали способом життя.

Хтось сприймає співвітчизників як витратний матеріал.

Хтось вважає нормальною практикою незаконне викрадення й побиття співгромадян.

А хтось готовий виправдовувати й підтримувати навіть булінг трирічної дитини з ідеологічних мотивів.

У разі перемир'я з РФ цю гримучу суміш доповнять ще два компоненти: масове розчарування через неоднозначні підсумки війни та масова тривога через ризики її поновлення.

За неможливості дотягнутися до Путіна і Росії виникне спокуса виплеснути власну фрустрацію й напруження на тих, хто поруч.

У повоєнній Україні знайдеться чимало людей, які сприймуть громадянське протистояння як шанс.

Шанс побудувати ідеальну країну на власний смак.

Шанс компенсувати незадовільні результати війни з РФ.

Шанс домогтися тієї самої беззастережної перемоги, якої не вдалося досягти на полях битв.

Але насправді внутрішньоукраїнська війна всіх проти всіх – якщо уникнути її все-таки не вдасться – подарує нам лише одного переможця.

І цей переможець перебуватиме в Кремлі.

Михайло Дубинянський.