Розмови у бліндажі. Чи вірять українські військові в можливе перемир'я?

Дорога припорошена снігом і завішена з усіх боків риболовними сітками, які тепер виконують функцію антидронових.

Вона веде у напрямку Оріхова Запорізької області.

Ми виїхали з командного пункту на позицію до бійців взводу "Котики" 1-го батальйону Сил ТРО.

Дорога в напрямку Оріхова.

Усі фото – Юрій Коновальський.

Заїжджаємо, коли вже сутеніє.

Дорога веде через поля й приводить нас до посадки, де серед невеликих дерев розташований бліндаж.

Наш пікап зупиняється на безпечній відстані.

Від машини до бліндажа – приблизно 100 метрів, які потрібно подолати дуже швидко, щоб ворожі дрони не зрозуміли, де саме розташована позиція.

На горизонті вдалині, за містом Оріхів, видно спалахи вогню.

Чути вибухи.

Лінія безпосереднього зіткнення – на відстані до 10-ти кілометрів.

У бліндажі ми знайомимося з бійцями, які проведуть на цій позиції наступні кілька днів.

Хлопці показують нам, як запускають розвідувальний дрон українського виробництва "Крило".

Взвод "Котики" працює з різними типами дронів: літають на "Вампірах", "Мавіках", "Крилах", FPV та навіть "Пумах".

"Крило", або "очі" аеророзвідки.

Бійці, які весь цей час виконують бойові завдання, розповідають про ситуацію на їхньому напрямку, а також про те, що вони думають про можливе підписання мирної угоди: поступки територіями, ймовірну передачу ЗАЕС росіянам, скорочення армії та потенційні гарантії безпеки для України.

Розрахунок БПЛА "Крила", бліндаж.

"З росіянами не можна говорити мовою поступок".

Чи вірять військові в силу дипломатії?.

З нами спілкується один із пілотів з позивним "Булава".

Він переконаний, що Україна не піде на cдачу територій, скорочення армії та відмову від вступу в НАТО.

Згадує, як після перемоги Трампа на президентських виборах у 2024-му році багато хто вже тоді говорив про швидкий кінець війни.

Однак цього так і не сталося.

Булава: ""Нехай Москва лежить в руїнах…" – моя улюблена футбольна фанатська кричалка".

– Для нас, для людей, які перебувають тут, за президентства Трампа не змінилося нічого.

Ми боронимо свою землю, намагаємося метр за метром повертати свої території й не маємо ілюзій, що хтось раптом прийде й домовиться замість нас, – каже Булава.

Боєць із позивним "Яким", якому 42 роки, родом із Криму, брав активну участь у Революції гідності, працював на телебаченні, хоча за освітою є архітектором.

Згодом співпрацював з німецькою архітектурною компанією в Україні, займався проєктами "зелених" дахів.

Нині Яким навчився літати як на "Вампірах", так і на "Крилах", командував екіпажами та має значний бойовий досвід.

Він багато розповідає про навчання за кордоном – у Британії, під керівництвом шведських інструкторів.

Вони, за його словами, були молоді й без бойового досвіду, але все одно навчання було якісним та ефективним.

Яким: "Система в українській армії не така вертикальна, як у НАТО.

Дуже багато рішень ухвалюється на горизонтальному рівні".

– Щодо перемовин, то які вони вже за рахунком? Якщо ні в кого не вистачить рішучості щось змінити, програють усі.

З росіянами не можна говорити мовою поступок – про це свідчить історія.

З ними можна розмовляти лише мовою сили, – каже Яким.

– Європейці мають зрозуміти, що на це потрібно наважитися – іншого виходу немає.

Якщо ми їх не зупинимо, Україна стане лише початком значно більшої війни, – впевнений він.

"Наше завдання – покращити позиції в цих перемовинах…".

Ми повертаємося з позицій і зупиняємося на ніч уже трохи далі від фронту – в невеликому будинку, який бійці орендують власним коштом.

Тут вони можуть трохи перепочити між бойовими завданнями.

В будинку облаштована невелика майстерня зі збирання FPV-дронів.

Отримані від держави та волонтерів апарати хлопці готують до вильоту, перевіряють, встановлюють на них котушки з оптоволокном, а згодом відвозять до бійців на позиції.

Також тут є майже все необхідне для життя.

Спеціально для нас військовий із позивним "Морячок" власноруч готує вечерю.

У "попередньому" житті він працював не в одному ресторані, і професіоналізм відчувається в кожному його русі на кухні.

Моя спроба чимось допомогти завершується невеликим майстер-класом із ліплення хінкалі.

І вже за пів години ми сидимо разом із хлопцями за великим столом, насолоджуємось вечерею та слухаємо цікаві історії з життя їхнього підрозділу.

Бійцю з позивним "Токіо" – 26 років.

Він служить у цьому взводі вже рік.

За цей час Токіо навчився літати на різних типах дронів – працює і з "Мавіками", і з FPV, і з "Вампірами".

Токіо родом з Нової Каховки.

Він пережив окупацію, під час якої був затриманий, пройшов допити в підвалі й вирвався лише дивом.

Вибравшись із окупованої території, хлопець долучився до лав Збройних сил України.

Він каже, що атмосфера у взводі дружня: "жарти й прибаутки", командир – хороший, головне – якісно виконувати свою роботу.

Токіо: "Мандруй, стріляй, кохай – в нас бойовий настрій".

– Токіо, як ти ставишся до того, що від президента Зеленського вимагають відмовитись від частини українських територій?.

– Багато моїх друзів загинули за Донецьк, за Луганськ.

Навіщо тоді все це? Занадто багато молодих людей загинуло – за свободу, за нашу землю.

Я негативно ставлюся до перспективи перемир'я на таких умовах, – відповідає він.

Цієї ночі Токіо їде на кілька днів на позиції й буде літати, або, як каже він сам, "вбивати піда*ів".

Бійцю Йогу – 30 років, він із Києва.

До армії займався йогою, звідси й позивний.

Він пілот дронів, прагне подальшого професійного розвитку й дуже цінує свій взвод.

Йог: "Ми зайняті роботою і не дуже зважаємо на дипломатію".

– Стали складнішими заїзди на позиції, – зітхає він.

– Раніше був важкий період безпосередньо на позиціях – до піда*ів заїхав новий, доволі професійний підрозділ пілотів, який створював нам проблеми.

– Як ви ставитеся до розмов про можливе перемир'я?.

– Перемир'я все одно буде, а наше завдання зараз – покращити свої позиції в цих перемовинах.

Іти на мир будь-якою ціною не варто, але якою має бути ця ціна – сказати не можу.

"Я зніму форму, повішу її в шафу і надягатиму тільки на парад Перемоги".

31-річний Вандал – з міста Золотоноша Черкаської області.

Служить з 2023 року, а на початку 2025-го за допомогою "Армія+" зміг перевестися саме до "Котиків".

Попередній підрозділ дуже не подобався Вандалу: не було командирів, яким можна довіряти, траплялися люди з військової кафедри, які не розуміли принципів ведення війни, не було ротацій; ставлення командування до особового складу залишало бажати кращого.

Коли він отримав листа, що командир "Котиків" готовий його прийняти, Вандал весь час сподівався на диво – яке таки сталося: переведення погодили.

Вандал: "Поки противник вивчає карти місцевості, ми лопатами змінюємо ландшафт".

– У взводі "Котики" хороша дисципліна, сухий закон, ніхто тебе не кине, якщо раптом "затрьохсотять", – пояснює він.

– Комбат нас розуміє і не ставить дебільних задач, де марно витрачається людський чи матеріальний ресурс.

У попередньому підрозділі ми жили як бомжі й труїли пацюків.

Тут же разом дбаємо про нормальні умови для кожного.

– Коли лінія фронту все ближче підходить до Запоріжжя, який настрій у бійців?.

– Усі втомлюються, це не секрет, але сили й натхнення виконувати бойові задачі залишаються.

Якщо порівнювати з Покровськом, наша ділянка – ще не така жопа.

Є, звісно, прильоти.

Нещодавно, за чутками й перехопленнями, до нас заїжджав "Рубікон".

Ми тоді добре натерпілися: доводилося розміновувати багато дронів, які прилітали і не спрацьовували; були і влучання – втратили багато апаратури.

Слава Богу, всі залишилися живі, – розповідає Вандал.

– Зараз нам видають дрони з оптоволокном.

Чого бракує – це стандартизації обладнання.

Бо у них один оптоволоконний дрон, який вони називають "Князь Вандал Новгородський", а в нас на позиціях шість різних наземних станцій під різні дрони, а самих дронів може бути десять видів.

І ми дивимося, які з якими станціями "метчаться".

Держава, якщо ви це читаєте, зробіть щось: зробіть один хороший дрон, який долітатиме! – каже боєць.

– Як ти вважаєш, чи правильно наш уряд поводиться зараз в умовах, коли Сполучені Штати чинять тиск, щоб прискорити підписання мирних угод?.

– Те, що зараз президент Зеленський намагається вибороти адекватні умови миру, мені подобається.

Те, що пропонував Трамп, для мене – якась дичина: віддати Донбас – і що далі? Ми віддаємо висоти, а як потім захищатися? – ділиться Вандал думками.

– Я не вірю, що це буде мир навіть на 3 чи 5 років.

Це моя перша війна, і я не хочу, щоб наступна почалася так швидко й на таких невигідних умовах.

Я дуже хочу додому, як і більшість.

Я зніму форму, повішу її в шафу й надягатиму лише на парад Перемоги.

Але я не хочу, щоб ми дійшли до хиткого перемир'я й просто чекали, коли на нас знову нападуть, – зізнається він.

Військовий з позивним "Предко" воює з 2023 року.

Йому 25.

Він родом із Житомирської області.

Предко дуже любить свій взвод "Котики" й уже командує двома екіпажами FPV-дронів.

Предко: "Служба зробила мене сильнішим – і фізично, і морально".

– Перемир'я хочеться всім – цього ніхто не приховує, – зізнається він.

– Але в нас у всіх одна мета: щоб ворог не просунувся далі.

Якщо ми зараз складемо зброю, росіяни все одно не зупиняться.

Їм не можна довіряти.

Вранці ми їдемо на ще одну локацію неподалік від Оріхова.

Невелике село майже пусте.

У деяких будинках живуть військові.

Тут надзвичайно важливе маскування, щоби ворог не зрозумів, в яких саме хатах перебувають наші бійці.

У цей район регулярно прилітають КАБи та "Шахеди".

Біля невеликого сараю нас зустрічає Морячок – той самий, який напередодні готував нам вечерю.

У нього дуже добрі й щирі очі.

Морячок заводить нас до приміщення, заповненого вибухонебезпечними речовинами.

Морячок: "Хлопці повертаються голодні, грязні, мокрі – з радістю готую для них щось смачне".

Боєць виготовляє боєприпаси, які згодом кріпляться на дрони.

Він із захопленням розповідає про свою небезпечну роботу, а на запитання про можливе перемир'я відповідає коротко й однозначно: "На договорняк ми не підемо".

Перед самим від'їздом ми дізнаємось, що Токіо загинув під час виконання бойового завдання.

Наша розмова з ним відбувалась за 10 хвилин до його виїзду на позиції.

Наші фотографії залишаться тепер його останніми кадрами.

Командир взводу приніс нам цю звістку та поїхав забирати тіло.

В повітрі нестерпна тиша.

Хлопці мовчазливо намагаються усвідомити чергову втрату.

Ми залишаємо прифронтову зону.

Дорога веде назад – у світ, де багатьом здається, що війна десь далеко й ніколи їх не торкнеться.

Ми передивляємось фотографії Токіо, які зробили за декілька хвилин до його останнього бойового виїзду.

Вічна пам'ять герою.

Дарія Онищенко, для УП.