Пам’яті морського піхотинця Олександра Савова

Обороняв Маріуполь, а після повернення з полону помер від наслідків страшних катувань

Для Олександра війна з Росією почалася ще у 2015 році. Він з родиною жив у Миколаєві. Тому коли чоловік вирішив піти до ЗСУ, обрав новостворену 36-ту окрему бригаду морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Коли почалося повномасштабне вторгнення РФ, Олександр перебував у складі свого підрозділу на околицях Маріуполя.

Донька Анастасія згадує, що вони з батьком не могли спілкуватися часто, але вона запам’ятала розмову 2 березня 2022 року, бо то був день її народження: "Батько привітав, а потім зв’язок з ним зник. Згодом я дізналася, що він із побратимами на «Азовсталі»", – розповіла дівчина.

За її словами, після потрапляння у полон Олександра певний час утримували в сумнозвісній Оленівці, згодом перевезли до Таганрога, а ще через певний час помістили в Курське СІЗО №1. Але коли ЗСУ почали Курську операцію, полонених вивезли до Мордовії.

У російському полоні чоловік пробув 2 роки і 10 місяців. Увесь час Анастасія боролася за повернення тата. Зрештою, в березні 2025 року Олександра обміняли і він повернувся в Україну.

Це був один із найщасливіших днів у житті Анастасії — вона була серед тих, хто зустрічав своїх рідних, коли вони ступили на українську землю. Але радість була нетривалою, адже батько - змучений, хворий - остерігався навіть обійняти доньку, побоюючись передати їй страшні хвороби, якими заразився в колонії.

Згодом чоловік зізнався, що пережив жахливі катування. Його били струмом, змушували стояти по 16 годин, тримали у так званій гумовій камері.

Особливо росіян дратувала українська мова. Олександр згадував, що якось у розмові вжив слово «жменька», за що його сильно побили.

Його та інших українських військовополонених змушували вчити на пам’ять російський гімн та пісні, а потім декламувати їх вголос. Якщо збивався - змушували присідати чи відтискатися від підлоги і били.

Після полону Олександр практично залишився без грошей. За словами Анастасії, за пів року до повномасштабного вторгнення Росії батько одружився, але вже за місяць шлюб розпався та офіційно вони не розлучилися. Тому дружина забрала собі всі виплати.

Після повернення у чоловіка діагностували численні захворювання.

"Почалася інша боротьба – за життя, за здоров’я, за кожен день без болю. Тато повернувся тяжкохворим. Ми вже багато зробили: лікування, діагностика, підтримка психіки та тіла. Але попереду ще більше – реабілітація, відновлення, постійні обстеження", – писала Анастасія. А згодом опублікувала світлини з батьком і написала: "До полону в нас було дуже мало фото. Життя не здавалося крихким, але зараз я фіксую кожну хвилину, кожен погляд, кожну посмішку. Бо тепер я знаю справжню ціну пам’яті".

Але вже 16 листопада 2025 року, у День памʼяті загиблих українських морських піхотинців, Олександра не стало.

"Зранку я приїхала до тата і знайшла його вже холодним. Я просила його прокинутись, намагалась запустити серце, хоча б на хвилину ще, хоча б на одну секунду. Я обіймала його до приїзду поліції і гладила його сині руки. Наступного дня дізналася причину: кардіопатія, серцева недостатність. Йому було всього 46", - написала дівчина.

Анастасія також зазначила, що після російського полону здоров’я батька стрімко погіршилось. Там його сильно били по голові, через це відбулися зміни в мозку, особливо у скроневих та лобних долях. Його мучили сильні мігрені, тривога, нічні жахи, галюцинації. Купа хвороб, які потребували лікування протягом всього життя. Тож серце не витримало…

"Я мріяла, що ми знову будемо разом відзначати свята, особливо його день народження. Ми будували плани. Я так хотіла показати йому Латвію. Хотіла, щоб він побачив, яким може бути світле, наповнене життя, з новими сенсами, підтримкою й допомогою. Хотіла дати йому трохи того тепла, якого він був позбавлений у полоні. Але він так і не дочекався вільних свят", - зазначила дівчина.