«Ваш смартфон – знахідка для ворога». Розмова про те, як працює секретна служба на фронті

23 грудня в Україні відзначається День працівника режимно-секретного органу. У кожній частині є своя секретна служба, робота якої непублічна. Головні задачі – забезпечувати обмін секретною інформацією між частинами, ведення секретного діловодства, дотримання режиму секретності під час виконання завдань та прихованого управління військами.

У день «секретника» трішки привідкриємо завісу роботи людей, без яких не можливо уявити сучасну війну і перемогу України у ній. Військовослужбовиця Катерина Дмитренко, позивний Фахівець, розповідає про роботу «секретників» загалом і зокрема у своєму 81-му окремому батальйоні зв’язку.

«Я – інженер-механік обладнання харчових виробництв. Знадобилося багато часу і зусиль, щоби опанувати секретку»

Дозвольте почати із загального запитання. В Україні «секретка», тобто робота з інформацією із обмеженим доступом асоціюються насамперед із ГУР Міноборони, СБУ, закордоном працює Служба зовнішньої розвідки. А що таке секретна служба на рівні конкретної військової частини? Яку інформацію захищає, чим саме займається?

Можливо, я дуже здивую значну кількість читачів, якщо скажу, що «секретка», тобто режимно-секретний орган є практично в усіх органах державної влади, на багатьох підприємствах та у вищих навчальних закладах. А за часів СРСР він був практично всюди, і мав назву «перший відділ». Очолював секретний відділ кадровий співробітник КДБ. Цей відділ не підпорядковувався керівнику підприємства, організації чи установи. Об’єктів, підприємств, організацій де є необхідність охорони державної таємниці у незалежній Україні, значно менше, ніж за часів СРСР.

У військових частинах «секретку» може очолювати звичайний військовослужбовець, не представник спецслужб, так само і в цивільних організаціях. Наприклад, в університеті, де я здобувала вищу освіту, був режимно-секретний орган. І деякі викладачі навіть мали допуск до державної таємниці. Якщо з’являється винахід, про нього не повинні дізнатися ані іноземні спецслужби, ані інші іноземні організації. Інформація про винаходи може бути віднесена до відомостей, які містять державну таємницю. Усі наші розробки, як в часи СРСР були засекречені, так і зараз, можуть бути віднесені до державної таємниці.

Щоби відповісти на запитання про те, яку інформацію охороняти у військовій частині давайте дамо відповідь на запитання: що таке державна таємниця? Це інформація, яка була визначена державними експертами з питань таємниць як така, яку належить засекретити на певний період часу на підставі Закону України «Про державну таємницю». Якщо ми говоримо конкретно про наш батальйон зв’язку, то державною таємницею є в нас комунікація на рівні керівництва. Наша головна задача – забезпечення керівництва всіма видами зв’язку. Зв’язок між високопосадовцями з командування, наприклад, генералами, обов’язково має бути засекреченим. Кількість особового складу, номенклатура і розміщення озброєння – все це секретна інформація. Насамперед її маємо зберігати. За охорону держтаємниці відповідає не керівник служби охорони держтаємниці, а кожен військовослужбовець, який працює з засекреченою інформацією, який володіє певними відомостями. До речі особа, яка володіє певними секретними відомостями, є секретоносієм. Кожен військовослужбовець має розуміти, що фотографувати і викладати в соцмережі розташування техніки не можна, передавати інформацію по телефону не можна, навіть озвучувати секретну інформацію не можна. Це, як мені здається, базові речі, про які має знати кожен.

Окрім поняття «охорона державної таємниці» є поняття «режим секретності», чим безпосередньо я опікуюся. Режим секретності – це про те, як у військовій частині організована робота, щоби не було порушень в охороні державної таємниці.

«Таємно», «Цілком таємно» та «Особливої важливості». Ці три грифи секретності діють в Україні. Ви говорите про захист державної таємниці, про який має дбати кожен військовослужбовець. А державна таємниця – це що, під який гриф секретності вона потрапляє?

Про нашу частину я не можу говорити, про категорію секретності, яку ми захищаємо, яку захищають наші військовослужбовці. Це службова інформація, у відкритий доступ вона потрапити не може. Є військові частини, які працюють тільки із інформацією, яка з грифом «таємно». Це третя, найнижча категорія секретності. Відповідно, друга категорія – це «цілком таємно», і перша – «особливої важливості», найвища секретність. Категорію секретності для тієї та іншої інформації визначає Служба безпеки України.

Інформація з грифом «особливої важливості» – це про місце перебування президента, наприклад? За якими критеріями визначається, яка інформація під яким грифом має бути?

Є документ ЗВДТ – зміст відомостей, які містять державну таємницю. Цей документ визначає, до якої інформації можуть належати ті, чи інші відомості. Місцеперебування глави держави – це службова інформація, в деяких випадках може бути віднесена до державної таємниці. Наприклад, тоді, коли розголошення відомостей про місцезнаходження глави держави може завдати шкоди національній безпеці. До речі, засекречення інформації має свій термін. Інформацію з грифом «таємно» засекречують на п’ять років, з грифом «цілком таємно» – на 10 років, «особливої важливості» – на 30 років. По завершенню цих термінів гриф переглядається. Востаннє інформація із грифом «таємно» переглядалася у 2020 році. Важливо зазначити, що після початку повномасштабного російського вторгнення позачергово була переглянута інформація, яка перебувала під грифом «таємно».

Пропозиції до експертної комісії з питань таємниць щодо грифів відправляє РСО (режимно-секретний об’єкт) підприємства, чи як у нашому випадку, військових частин. Далі експертна комісія, визначається з грифами і відправляє свої пропозиції нагору, до вищого штабу, аж до державного експерта з питань таємниць, який працює у Міноборони, і який одноосібно може визначити, інформація якої чутливості під який гриф секретності потрапить. Далі це розглядає Центральне управління СБУ, за яким остаточне рішення. Звісно, може здатися, що це дуже забюрократизована ієрархія ухвалення рішень, але в даному випадку така вертикаль виправдана, адже ідеться про чутливу інформацію.

Ви згадали, що на початку повномасштабної війни експертна комісія позачергово переглянула інформацію з грифом «таємно». Про яку інформацію ідеться, для чого в принципі переглядати гриф секретності кожні п’ять років?

Наведу приклад. У 2020 році ми не думали, що відбудеться повномасштабне російське вторгнення в Україну, а цивільні здебільшого думали, що війна десь там далеко і кожного з нас персонально не стосується. А потім 2022 рік і раптом для більшості прийшла війна. У 2020 році я служила зв’язківицею у 16-му окремому полку підтримки, ми працювали за інженерно-саперним напрямком. У 2020-му ми займалися мінуванням у Донецькій області, щоби ворог не пройшов. Наші сапери заміновували усі можливі проходи для колон ворожої техніки. Раніше не було такої проблеми у дронах, були проблеми у стримуванні ворожої техніки, тому мінування було дуже актуальним. Як пам’ятаєте, початок повномасштабної війни якраз виглядав як прохід великих колон ворожої техніки, які зупиняли наші війська. Так ось, є документ – формуляр мінних полів, в якому були прописані квадрати і характер мінувань. Він ніколи не був під секретним грифом. Завжди був «для службового користування». Після початку повномасштабної війни до ЗВДТ були внесені зміни і було вирішено, що відомості, які входять до формуляру мінних полів мають бути засекречені. Чому раніше формуляри мінних полів не були засекречені? Експертна комісія з питань таємниці у військових частинах це пропустила.

Найбільш відома в Україні історія із замінуваннями – це справа про окупацію частини Херсонщини, де нібито було розміновано значну територію, що дозволило ворогу прорватися з окупованого Криму на початку повномасштабного вторгнення. Саме відсутність формуляра мінних полів в переліку інформації з грифом «таємно» дозволила ворогу прорватися на Херсонщину?

Ми не можемо це стверджувати. Першопричину має встановити слідство. Але це могло вплинути. Звичайно, ворог до моменту засекречення міг здобути інформацію про українські мінні поля і використати її для свого наступу. Окрім того, важливим є не тільки місцерозташування цих мінних полів, але і час мінування, перевірки робочого стану, корегування у розташування полів тощо. Момент встановлення, ким саме, як швидко, якими саме мінами заміновано і якими підрозділами. Все це інформація, яку до засекречування міг знати ворог. З початком повномасштабної війни не тільки багато інформації стало засекреченою, багато інформації стало для службового користування. До прикладу, розташування військових частин. У мирний час, та навіть до 2014 року, інформація про місцерозташування тієї чи іншої військової частини була абсолютно відкритою.

Якими навичками потрібно володіти і яку освіту мати, аби бути «секретником»?

Є Житомирський військовий інститут імені Сергія Корольова. Він випускає спеціалістів із захисту інформації, «секретників», які можуть працювати у режимно-секретних органах, займатися роботою з шифрування інформації, працювати в спеціальних лабораторіях, займатися технічним захистом інформації. Але слід сказати, що далеко не усі в армії працюють за цим напрямком із наявністю профільної освіти. Людина може не мати профільної освіти, але опанувати знаннями самостійно. Я сама навчилася. Наявність диплома абсолютно не дає впевненості у тому, що людина опанує цей напрямок. За фахом я – інженер-механік обладнання переробних харчових виробництв. І щоби навчитися на тому напрямку, де я зараз служу, знадобилося багато часу і зусиль. Але мій приклад доводить, що усе можливо.

«Використання інтернету на передовій – та ще історія»

Які найбільші проблеми ви могли би окреслити для роботи спеціалістів секретного зв’язку?

Розумієте, ведення секретного діловодства дуже відрізняється від загального діловодства, а ще спеціалісти засекреченого зв’язку мають вміти працювати з апаратурою засекречування та вміти працювати з відповідною документацією, що в свою чергу, не така проста робота, як може здаватися на перший погляд. Вона потребує певних знань, практичних навичок. Чи є у нас достатньо спеціалістів? Не впевнена.

Наступне – це умови роботи військових частин, які працюють в районі виконання завдань. Є вимога мати окреме приміщення, яке б відповідало певним вимогам. Але на передовій «секретка» може розташовуватися у звичайному наметі, бліндажі, будь-якому приміщенні. Це проблема, але її вирішення на передовій не існує. Одна з головних вимог для роботи у такому «приміщенні» – це заборона озвучувати вголос бойові розпорядження та інші документи, які надходять. Бо ми ж не знаємо, чи є прослуховування, чи, можливо, є прослуховування ззовні. Ну, і звичайно, дотримуватися вимог режиму на 100% згідно керівних документів – майже неможливо.  

Ще одна проблема – це забюрократизованість. Наприклад, щоб людині зробити допуск до роботи із секретною інформацією, потрібно пройти багато етапів: подати правильно оформлену анкету на людину, відповіді на запитання тільки в певному порядку надавати, фотографії на пів міліметра більшу чи меншу надавати не можна. Тобто, якщо не тим шрифтом набраний текст, чи фотографія не такого розміру, СБУ анкету може повернути для перероблення. Тобто зауваження будуть не до суті написаного про людину в анкеті, а до форми. Є багато непотрібних документів, які потрібно подавати разом із анкетою. Чому б не спростити, зробити одну-єдину анкету на людину, хоча б, як виняток для мобілізованих?

Припустимо, людина отримала допуск, вона повинна пройти певну процедуру для отримання доступу до секретної роботи. Для цього, на прикладі нашої частини, вона приходить до мене, складає залік і в разі складеного заліку отримує право почати працювати. Тобто коли людина вже має допуск, але може не отримати доступ. Це ж нонсенс! З одного боку, цілком логічна вимога, щоби людина приступила до роботи лише тоді, коли складе залік. Але з іншого боку, коли у нас війна, а в Основному командному пункті (ОКП) люди три роки повномасштабки працювали без такого допуску, без проходження відповідної процедури, то по відношенню до нас, військових частин, ця вимога щонайменше виглядає непослідовною. Зрозуміло, що саме тому, що повномасштабна війна і в ОКП люди отримали доступ за спрощеною процедурою, що вони фахівці і це в якійсь мірі для них була формальність, але тоді потрібно запровадити однаковий підхід для усіх, для нижчих рівнів також. Або принаймні прибрати зайву забюрократизованість, про яку я говорила вище. А так, у мене на столі купа паперу, купа анкет людей, які я маю перевірити і визначити, чи буде їм наданий допуск.

В Україні було чимало випадків, коли ворог атакував скупчення військовослужбовців глибоко в тилу, причому не тільки на території навчальних центрів. Можна припустити, що атаки ставалися через витік інформації. Як цьому протистояти?

Гадаю, що так, саме через витік інформації. Ворог знає, де і коли завдати ураження і завдає. Сам витік може статися різними способами: через месенджери на телефоні, через комп’ютер, підключений до інтернету, на якому можуть зберігатися документи в електронному вигляді, що мають якусь чутливу інформацію. Користувач може і не здогадуватися, що хтось має дистанційний доступ до його комп’ютера. Дехто може передати інформацію під час розмови по телефону, що також може спричинити витік. Або інформація може стати відомою цивільним, а вони передадуть її ворогу. По кожному випадку витоку треба окремо розбиратися.

Але ж без смартфонів в тому числі в армії навряд чи обійтися в сучасному світі. Які основні правила інформаційної безпеки для військовослужбовця під час служби у районі виконання бойового завдання?

Насамперед смартфон сам по собі – це джерело інформації про вас для ворога. Наприклад, про вашу геолокацію. Навіть якщо ви відключили опцію ділитися геоданими для телефону, витік інформації про вашу геолокацію все одно може статися, оскільки потрібно відключити не тільки опцію відображення геоданих в телефоні, але і змінити налаштування у кожному окремому застосунку, бо застосунок може використовувати вашу геолокацію під час його застосування навіть при відключеній загальній геолокації. Але і це не гарантує витоку, оскільки налаштування мають властивість злітати, наприклад, після оновлень. Тому використання інтернету на передовій – та ще історія. Кращим рішенням є брати із собою звичайний кнопковий телефон. Але і це не гарантує вам 100% безпеку. Бо не тільки через інтернет зчитуються дані, а й за увімкненим телефоном вас можуть вирахувати через базову станцію мобільного зв’язку. Найкраще, коли йдете на позиції, узагалі не брати з собою телефон. І не тільки його. Наприклад, смарт-годинник може бути не меншою небезпекою, ніж телефон, навіть якщо він не під’єднаний до смартфона і до інтернету. Його також краще не брати з собою на завдання. Ці правила, про які я говорю, ніби всі давно знають. Але повторювати варто знову і знову. Хоча, на сьогоднішній день, важко уявити життя без сучасних засобів зв’язку.

Михайло Глуховський, «Главком»