/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F52%2F0d4c3ae8204527fce2d935654ed6c572.jpg)
Яка розкіш сьогодні, що є куди їхати, – письменниця Юлія Сливка про найкращий час у році – Різдво
Різдвяні традиції – це мова, якою з нами говорять предки. Через пісні страви, свічку на столі, першу різдвяну зірку. Ми повторюємо ці ритуали не з обов'язку, а з потреби пам'ятати й передавати їх наступним поколінням. Світ змінився, але сенс Різдва залишився незмінним – бути разом.
Цей святковий зимовий період є найулюбленішим часом в році для героїні проєкту 24 Каналу "Додому на Різдво" – Юлії Сливки. Юлія – мама, видавчиня, філологиня, інфлюенсерка, яка спрямовує свою діяльність на популяризацію українського та повернення до своїх традицій. На Святий вечір вона обов'язково їде у рідне Красне, що на Львівщині. Туди, де серце наповнюється спокоєм і теплом, яких зараз усім не вистачає.
Важливо абсолютно все, – як Юлія Сливка готується до Різдва
Красне – типове галицьке селище, особливе різдвяною атмосферою радше у кожній родині окремо. Із загальноміських традицій – це передріздвяні Надвечір'я з Літією у місцевих храмах, обов'язково вранішнє Богослужіння, далі – вертепи й коляда від хати до хати.
Насправді Різдво сповнюється у домі кожного, коли діти виглядають першу зірку і коли родина спільно молиться перед вечерею, коли сідає за неї, приготовану так дбайливо, ніби яслі для Самого Спасителя,
– розповідає Юлія.
Підготовка до Різдва у сім'ї Юлії починається заздалегідь. Духовно – з початку різдвяного посту, але до найбільшого торжества року ретельно готують не тільки чисте серце, а й чистий дім.
"Безпосередні приготування починаються десь за тиждень, коли в магазині вже прицільно шукаєш добру пшеницю на кутю і гортаєш бабині переписи, обираючи пляцки, які пекти цього року на Різдво. Баба мугикає на кухні колядки, яких її навчив ще дідо Ілько, ніби переконується, що не забула. Діти – колись ми з братом, а тепер наші з братом – вбирають перед самим Святим вечором ялинку, обережно добуваючи іграшки зі старого як світ дерев'яного куферка", – ділиться письменниця.
Юлія наголошує, що у приготуванні до найважливішого дня в році важливе абсолютно все. Часто люди у формі святкування, всій цій обрядовості та атрибуції забувають центральну мету – власне Народження Христа. Однак письменниця переконана, що й форма також важлива як частина культури, до якої ми належимо.
Відкидати це – як правою рукою відрізати собі здорову ліву. Я завжди прагну до того, аби дбати про все однаковою мірою, а часом навіть подумки роблю ревізію, чи нічого у мене цього року не кульгає,
– зізнається Сливка.
Перед Святою вечерею сім'я йде на цвинтар – провідати рідню. Вони обходять кожен гробик, який знають і можуть відшукати на старому цвинтарі, запалюють свічки.
Для нас важливо засвідчити у цей вечір Пам'ять про своїх. Про тих, хто ідентично святкував Різдво до нас і нас навчив. І це одне із найсильніших почуттів у році – у Різдві вдячно відчувати єдність навіть із тими рідними, хто вже поза тим світом,
– каже Юлія.
Такої доброї куті, як у баби, я більше ніде не куштувала, – яким є Святвечір у сім'ї Юлії
У Святвечір, де хто б не був і що б не відбувалося, рідня незмінно збирається разом за спільним столом. Уже понад 100 років вони готують ті самі 12 страв: кутю з медом та горіхами, запражку з булки та грибів, білі гриби, пироги з капустою і картоплею, смажену, копчену і печену рибу, оселедець, кисіль, калач, пампухи з рожею та маком й сушеня з квасолею.
Кутя – то поза конкуренцією! Це чітка асоціація зі Святим вечором. Такий смак буває тільки на Різдво і це по-своєму підсилює урочистість торжества. Ми готуємо рідку. Такої доброї куті, як у баби, я більше ніде не куштувала. Її навіть неможливо повторити, бо баба розчиняє її завжди на око, як правдива галицька господиня. Дуже ціную час, коли знову і знову можу нею насолодитись, бо розумію, – колись у мене залишиться лише неповторна пам'ять смаку,
– зізнається Юлія.
На святковий стіл родина розставляє васильківську майоліку – красиво розмальований глиняний посуд, який використовують спеціально для Святвечора. Дванадцять пісних страв у цьому посуді стоять поміж імпровізованих ясел Спасителеві, вимощувати які Юлію навчив прадідусь. Під скатертину кладуть сіно на згадку про народження Христа в яслах і часник по кутах столу – як оберіг.
Глиняний посуд / Фото з особистого архіву Юлії Сливки
Слід підкреслити, що стіл у Красному сервірують на кілька тарілок більше – вірять, що разом із живими за вечерею їхні мертві.
Подекуди навіть здуваємо з крісла душу перед тим, як на нього сісти до вечері. Так само не збираємо зі столу наїдків опісля, залишаємо для них усе на ніч. Якщо хтось із рідних відійшов упродовж року до Царства Небесного – ялинку у тій хаті не прикрашають у знак скорботи,
– розповіла Юлія.
Що цікаво, чоловік Юлії народився і виріс на сусідній вулиці. Хоч традиції святкування Різдва у їхніх родинах майже однакові, але є одна відмінність.
"Його бабуся – жертва примусової депортації, операції "Вісла", з коренем вирвана українка зі своєї етнічної землі. Власне на Святий вечір бабуся Іванка часто згадує, як вони – вигнані – їдуть кудись на возі, це її перший дитячий спогад. Їх вивезли з рідного дому, але вони зберегли цей лемківський дім у собі, – бабуся на Святвечір співає характерні колядки і дещо по-иншому готує, зокрема й кутю. І якщо у мене родина частується сперше ложкою куті, то вони – зубцем часнику, щоби здоровими цілий рік бути!", – ділиться Юлія.
Святкову атмосферу в домі створюють усі традиційні прикраси: ялинка, дідух, підсвічник-трійця, різдвяна зірка та солом'яний павук під стелею.
"Традиція із дідухом була перервана якийсь час у моїй сім'ї, – у своєму дитинстві в 90-х я не пам'ятаю дідуха і на фотографіях його також нема, тільки ялинка. Згодом бабуся обмовилась, що її батько колись обов'язково робив такий дідух із добірного збіжжя, з найкращих стебел урожаю, і першим заносив до хати на Святий вечір. Прикрашений дідух був навіть замість ялинки. І я думаю, що у радянський час його якраз ялинка і витіснила, але десять років тому ми з мамою, почувши про цю традицію, відродили її, – тепер дідух у нас також є обов'язково", – розповіла Юлія.
Святий вечір – це те, що понад усе. Це вечір спільної молитви, спільної трапези, спільного родинного таїнства,
– наголошує Юлія.
Вони просто в цьому живуть, – як Юлія передає сімейні традиції донькам
Письменниця виховує двох доньок – Дарусю та Ліду. Для неї дуже важливо, щоб дівчата поважали та плекали свої традиції.
Вони просто в цьому живуть і природно цим переймаються. Зі своїм народженням вони стали частиною цієї містерії,
– каже Юлія.
Старша – Даруся – народилася саме перед Святим вечором. Її перший день удома після пологового – це був буквально Святий вечір. Із дорослішанням вони мають свої обов'язки – щороку вивчити нову колядку, бабі пампухи помагають пекти на кухні, чистять горіхи на кутю, разом зі мною куштують її на солод, сервірують стіл, чекають колядників опісля і виглядають вертеп.
Усе те, що я колись робила. Усе те, що будуть колись робити їхні діти,
– підсумовує Юлія.
Особливе місце в домі письменниці завжди займають книжки. Любов до читання передалась і донькам, тож у святковий час дівчата перечитують відповідні твори.
"Передріздвяний час найперше про колядки та щедрівки, тож улюблена у цей час "Нова радість стала" від видавництва "А-ба-ба-га-ла-ма-га", але також любимо читати зимові та різдвяні вірші Марійки Підгірянки, Олександра Олеся, Платона Воронька, Миколи Вінграновського. Мені пощастило видати цього року "Чотири листи до Святого Миколая" Дзвінки Матіяш – художниця Марта Кошулінська візуально у ній чудово зобразила саме українські передріздвяні реалії, а не чужинські якісь перекладні, де поміж листів до святого Миколая головна героїня Дарина плете з мамою солом'яних павуків, розглядає різдвяні звізди. Сама люблю перечитувати те, що видавництво Vivat видало минулоріч окремою збіркою "Різдвяна класика", – поділилася Юлія.
Колись колядували швидше, – коли у Красному починають колядувати
На парафії, до якої належить Сливка, колядують у сам Святий вечір, хоча діти вдома починають співати колядки значно раніше. Колись колядували швидше – після Введення, тобто після 21 листопада. Дідо старенький колядував іще раніше – одразу після того, як зав'язував на жнивах перший сніп.
Думаю, нема гріха колядувати будь-коли на Божу прославу!
– наголошує Сливка.
Діти дуже люблять співати "Тиху ніч, святу ніч" і "Спи, Ісусе, спи", вони особливо зворушливі. Малою Юля любила "Як Ісусик народився" – репресовану колядку, у якій діти беруть у танок Ісусика, який змерз без чобіток та шапчини. Діти зараз також дуже її люблять, це їхня найперша колядка. А загалом у родині Юлії співають усі колядки, які тільки знають.
Від традиційних "Бог предвічний", "Небо і земля", "По всьому світу стала новина" до "Ой як де було ізпрежди віка", "Пане господарю, на твоєму дворі", які вивчила щойно минулого року, бо засвоєння своєї культурної спадщини – безперервний процес,
– каже Юлія.
Також в Красному ходить вертеп, ба навіть не один. За давньою традицією у дійстві беруть участь тільки хлопці, що рік у рік розігрують один і той самий сценарій. Мешканці уже знають напам'ять ці театралізовані діалоги, але у цій повторюваності ритуалу його чарівність.
Ісус Христос так само народжується для нас однаково щороку незалежно від будь-яких катаклізмів чи навіть війни. Принаймні щось стале у цьому житті,
– каже Юля.
Як змінилося святкування Різдва за час повномасштабної війни?
Баба Юлії спочатку готує Святу вечерю для воїнів, а потім для себе. Вона обов'язково пече пампухи, ліпить вареники для тих, хто на фронті з Красного, – з ними у cім'ї природно найзлагодженіша логістика.
Це нагадує мені, як люди колись готували вечерю упівцям, передавали її у клуночках через зв'язкових або залишали у визначеному місці. Просто світ розвивається, науковий прогрес триває, а росія не змінюється – закручує нас у чергове криваве коло історії,
– додає письменниця.
На кожній Службі в церкві також тепер завжди моляться "за благочестиве українське воїнство", "за поранених", "за визволення із полону". А за столом мимоволі насамперед колядують "Сумний святий вечір в сорок шостім році".
Зараз у час Святої вечері думаєш про тих, хто вечеряє в окопі й про тих, хто не має де вечеряти, бо росія забрала чи зруйнувала його дім. Про тих, хто не вечеряє, не снідає і не обідає у полоні. Про тих, хто вже ніколи свято не повечеряє. Поряд із радістю Народження – смуток, але це канонічний сюжет самого Різдва, у якому є Ісус – а є Ірод, що убиває дітей. Все минуще.
Юлія зізнається, що вони завжди родинно плекали свою українськість і знали її ціну завжди, у кожній гілці її роду політично переслідувані прадіди – як не вивезені на Воркуту, то засуджені до розстрілу. Нові сенси в житті видавчині з'явилися з народженням дітей, – ба навіть мета – вберегти їх від усього російського і виховати самодостатніми.
Моїй молодшій було дев'ять місяців на момент повномасштабного вторгнення. І саме в час уже цієї великої війни я вперше точно усвідомила, що сама не застану тієї української України, про яку мрію, але буду подвійно працювати на те, щоби її колись мали принаймні мої діти. Сенс у тому, щоб вберегти і помножити це українське Різдво для наших дітей, щоб вони могли вільно, гордо його святкувати,
– наголошує Юлія.
Немає якогось конкретного моменту у різдвяних святах, який Юлія любить найбільше. Як і для багатьох – це її улюблено свято в році чи точніше навіть сказати улюблений цикл свят.
Письменниця любить все – дітей, що увечері приходять колядувати, сіячів із віншуванням вдосвіта на Новий рік, щедрівниць у парчових хустинах на другий Святий вечір, краплини воску у йорданській воді, благоговіння в церкві, шоколадні цукерки на ялинці, дорогу до всіх – живих і покійних – своїх і коляду з дітьми у машині.
Приїхати додому на Різдво означає, що світ на якийсь час для Юлії зупиниться і вона опинится в найкращому місці на планеті – де народилася. Яка розкіш сьогодні, що є куди їхати. Яке щастя – є ще до кого!