20 пунктів Зеленського: Україна відмовляється від кордонів 1991 року та кави в Ялті?

Стратегічна ставка Путіна у війні може бути більшою, ніж просто почесна капітуляція України. У нього зараз є одна величезна спокуса.

20 пунктів "мирного плану", які оприлюднив Зеленський, є результатом обговорень Україною, Європою і США російської редакції "плану", яка раніше нам була відома як "28 пунктів Віткоффа". Можна констатувати плавну еволюцію плану Кремля в "пункти Зеленського". Втім, принципово виправити "28 пунктів Кремля", перетворивши їх на справжні "пункти Зеленського", майже неможливо. Шкода, що президент Зеленський взагалі погодився обговорювати цей "план", адже тепер він буде змушений погодитися з тим, що в медійному сприйнятті це будуть саме "20 пунктів Зеленського".

Ідеї, що містяться в цих пунктах, несумісні з поняттям справедливого миру. Справедливий мир для України означав би покарання агресора. Але ці пункти є винагородою агресора, а не покаранням. Це – покарання жертви агресії і примус її йти на поступки.

Якщо в ізраїльському конфлікті була формула "мир в обмін на землю", то у нас мир в обмін начебто на гарантії безпеки, які насправді є ефемерними і нездійсненими. За президентства Трампа ми не можемо вірити в жодні гарантії безпеки від США, бо Трамп і гарантії – це несумісні поняття, як хаос і порядок.

Найімовірніше, всі ці пункти та їх обговорення є димовою завісою, яка прикриває суть – здачу інтересів України, представлену у вигляді почесної капітуляції.

Припускаю, що президент Зеленський покладає свої надії на Путіна, а саме на те, що російську сторону ці 20 пунктів не влаштують, в результаті чого ця димова завіса буде розвіяна, а відповідальність за ухилення від підписання документу буде покладена на Росію. Знов-таки в очах Дональда Трампа.

Такий розрахунок може базуватися на тому, що Росії завжди буде мало. Тож, можливо, у нас робиться ставка на те, що Путін не задовільниться такою формою капітуляції України та, відповідно, капітуляції США. Адже Путін веде переговори передусім зі Штатами, які йдуть йому на поступки, що Кремль розглядає як прояв слабкості Трампа і його адміністрації. У Білому домі можуть думати, що вони героїчно перемагають, але в Кремлі думають, що США йдуть на поступки РФ, а, значить, проявляють слабкість, а, якщо так, то треба тиснути далі.

Стратегічна ставка Путіна в цій війні може бути більшою, ніж просто почесна капітуляція України. У Путіна та Кремля зараз є величезна спокуса використати президентство Трампа для ще більшого послаблення Штатів. І гра в переговори про Україну може бути одним із інструментів послаблення США через використання слабких сторін Трампа – нарцисизму та патологічної жадібності до слави і грошей. І це робиться задля того, щоб внести більший хаос в США та довести ситуацію до внутрішнього протистояння в Штатах, яке б нагадувало певні форми сучасної громадянської війни. Коли США будуть ослаблені внаслідок помилкової політики Трампа, РФ отримає нове вікно можливостей для просування своїх інтересів – не лише в Україні, але і в Європі, і в інших частинах світу.

Спокуса Путіна використати інтелектуальну слабкість Трампа може переважити тактичні розрахунки. Тож замість того, щоб зараз зафіксувати територіальні здобутки російської окупації, Путін може відкинути пункти "мирного плану". Це ризиковано, але спокуса надзвичайно велика. Думаю, Путін не зможе утриматися і буде продовжувати війну.

Допоки Росія має ресурси для продовження війни, вона буде воювати. Але у неї є ресурсні обмеження, передусім економічні. Та поки що декілька місяців Росія може воювати впевнено. Тим більше, осінньо-зимовий наступ російських військ був спланований, для нього були зібрані ресурси, і ця операція реалізовується з більшим чи меншим успіхом.

А от чи буде спланована і забезпечена ресурсами весняно-літня наступальна операція Росії – велике питання. Якщо внутрішні, передусім економічні, ризики для путінського режиму будуть більшими, ніж перспектива здобути нові території, навесні можуть початися реальні переговори, можливо, навіть двосторонні між Україною і Росією.

Нинішні переговори імітаційні, по суті, це консультації. До того ж навіть делегації Росії, України та США не є належними: це якісь випадкові люди, а не ті, хто мали б вести серйозні переговори. Як ми знаємо, від американців у переговорах беруть участь девелопер і зять президента, які не є представниками американської держави, від росіян – спецпредставник Путіна, який спеціалізується на інвестиціях, а наша делегація, здається, навіть не має директив на ведення цих переговорів, а просто виконує функцію передавача інформації. Тож це консультації, які проводяться, щоб дізнатися, що думає інша сторона, та передати цю інформацію політичному керівництву. А неналежні учасники переговорів та неналежний формат переговорів не можуть призвести до належних результатів. Тож усе це імітація.

Крім того, не можна говорити, що кожна зі сторін і досі залишається на своїх позиціях. США з лютого 2025 року послідовно здають позиції України. А Україна поступово все це визнає, принаймні не заперечує такі американські дії і погоджується на американські пропозиції. Можливо, це імітація, не справжні наміри нашої влади, і згодом відбудеться зрив. Але Україна не залишається на початкових позиціях, що передбачали повернення до кордонів 1991 року та "каву в Ялті", ми зійшли з цих позицій.

Натомість російська сторона залишається на своїх початкових позиціях. Вона має стратегічну ініціативу та диктує умови. І поки що Росія не погодилася ні на що.

Тому уявити собі, що в 2026 році може бути підписаний якийсь документ про остаточне врегулювання, можна хіба що гіпотетично. Шляхом поступок України, ресурсного виснаження Росії та наполягання адміністрації Трампа це може статися. Приблизно з квітня 2026-го можна очікувати серйозних переговорів на цю тему. Але все одно баланс сил такий, що будь-що, що буде підписано, не буде стійким, і не всі пункти будуть виконані до кінця. Першим мав би бути пункт про припинення вогню, але росіяни формують план так, що цей пункт виявився останнім. Умовно кажучи, після виборів і референдуму в Україні росіяни припинять стріляти – це повний абсурд. Тому я думаю, такий алгоритм неможливо виконати, і цей процес буде зірваний на перших же стадіях реалізації цього плану.

Отже, це нереалістичний план, він не може бути виконаний. Навіть якщо відбудеться підписання, це теж буде імітацією, і сторони не будуть дотримуватися домовленостей. Все це може бути зроблено лише на догоду Трампу і його примхам, не більше того.

Важливо зазначити, що 2026-й буде роком випробувань і для самого Трампа. І з внутрішніх американських причин Трамп може втратити інтерес до миротворчого процесу. З одного боку, це ускладнить примус Росії до переговорів, а з іншого – відкриє перед нами більше свободи дій, принаймні Трамп на нас не буде тиснути. В такому випадку з’являться нові переговірники і нові посередники. Зокрема, президент Франції Макрон уже зробив заявку на те, що після поразки дипломатичних зусиль Трампа він може виступити посередником між Україною і Кремлем. В такому випадку з’являться інші можливості, і буде зовсім інша конфігурація сил, та поки що це не піддається прогнозуванню.

Повномасштабна війна триває вже чотири роки – це достатньо довго, щоб не тільки Україна та Росія замислилися над тим, що цю війну час трансформувати в протистояння меншої інтенсивності, ніж зараз.

Загалом, стратегічною перемогою України стала б дезінтеграція Росії або стратегічна нейтралізація агресивних можливостей РФ. Тоді внутрішні проблеми Росії були б настільки суттєвими, що забирали б усі економічні, політичні та психологічні ресурси, які росіяни могли б використати для зовнішньої агресії. Досягнення такої точки неповернення, тобто такого стану Росії, стало би нашою стратегічною перемогою, навіть без просувань на лінії фронту. Але коли ця точка неповернення може настати, ми прорахувати не можемо. Можливо, вона вже настала, але ні ми, ні Кремль про це ще не здогадуємося, адже, як правило, ця точка неповернення дуже непомітна для того, хто рухається.

Володимир Горбач, виконавчий директор Інституту трансформації Північної Євразії, спеціально для Главреда