Рух до "світу безладу": The Guardian про те, як політика Трампа підриває фундамент міжнародного права

Світ опинився у небезпечному міжчассі, де стара система міжнародних відносин фактично зупинилася, а нова народжується в хаосі. Президент США Дональд Трамп відкрито відмовляється від правил, замінюючи закон «чистою примусовою силою» та персоналізованими угодами. Ця стратегія ставить під загрозу суверенітет цілих націй та майбутнє глобальних інституцій.

Про це йдеться у статті The Guardian.

«Старий світ помирає. А новий світ намагається народитися», — колись писав Антоніо Ґрамші. На думку італійського марксистського мислителя, у такі періоди міжчасся «кожен вчинок, навіть найменший, може набути вирішального значення».

2025 року західні політичні лідери, здавалося, були впевнені: і вони самі, і весь світ перебувають саме в такій переломній фазі — моменті, коли система міжнародних відносин, вибудувана після Другої світової війни, фактично перестала функціонувати.

У подібні історичні відтинки, як застерігав Ґрамші у своїх найвідоміших текстах, «відбуваються морбідні явища найрізноманітнішого ґатунку». І сьогодні важко уявити щось більш морбідне, ніж глибоку кризу легітимності правил і законів, на яких тримався міжнародний лад — система, у формуванні якої США відігравали ключову роль від 1945 року.

Водночас ніхто не може стверджувати, що не був заздалегідь попереджений про руйнівний удар, який Трамп готував для глобального ладу.

Держсекретар США Марко Рубіо сформулював цю позицію з показовою відвертістю під час лютневих слухань у Сенаті, коли розглядалася його кандидатура. Він прямо окреслив розрив Трампа зі світом, створеним його попередниками: «Післявоєнний глобальний лад не просто застарів — тепер він став зброєю, яку використовують проти нас. І все це привело нас до моменту, коли ми маємо зіткнутися з найбільшим ризиком геополітичної нестабільності та глобальної кризи покоління за життя будь-кого з присутніх тут сьогодні», — висловився Рубіо.

За його логікою, від правил міжнародного ладу слід було відмовитися, адже вони базувалися на хибній ідеї, ніби зовнішню політику, спрямовану на захист ключових національних інтересів, можна підмінити політикою на користь «ліберального світового ладу, в якому всі народи Землі стануть частиною демократичної західноорієнтованої спільноти», а людство зрештою відмовиться від національної ідентичності та стане «однією людською родиною та громадянами світу».

«Це було не просто фантазією. Тепер ми знаємо, що це була небезпечна омана», — підкреслив держсекретар США.

США більше не «підпиратимуть весь світовий лад, немов Атлант»

Ці оцінки знайшли продовження і в новій Стратегії національної безпеки США, де містяться застереження щодо «стирання європейської культури» та задекларована готовність підтримувати націоналістичні політичні сили, які виступають за «стратегічну стабільність із Росією». У документі також наголошується, що Сполучені Штати більше не збираються «підпирати весь світовий лад, немов Атлант».

Теоретично все це має вигляд більш-менш послідовної доктрини America first. Проте на практиці зовнішня політика Трампа є хаотичним сплетінням протиріч, де задекларований неінтервенціонізм стикається з поодинокими втручаннями, що незграбно поєднують уявлення про глобальний лад із вузькими національними інтересами США. Про жодну лінійність тут не йдеться — радше це схоже на феєрверк розрізнених спалахів у темному небі. Як із гордістю стверджує Дональд Трамп-молодший, його батько є найбільш непередбачуваним політиком. Саме ця надмірна персоналізація американської зовнішньої політики залишає колишнім союзникам США крихітну, але небезпечну ілюзію, що розрив із Вашингтоном ще можна повернути назад.

Трамп віддає перевагу «чистій примусовій силі»: приклад України та РФ

У всьому цьому безладі є одна незмінна мішень трампівської зневаги — обмеження, які накладає міжнародне право, а також ціннісна система, побудована навколо принципу національного суверенітету, включно із забороною застосування сили для перегляду зовнішніх кордонів. Натомість Трамп віддає перевагу «чистій примусовій силі» — тому, що дедалі частіше називають мафіозною дипломатією, де рушіями змін стають шантаж, вимагання та кулуарні домовленості.

Коли постає вибір, наприклад, між витісненням Росії з України — чого США безсумнівно могли б досягти, достатньо озброївши Київ, — та вибудовуванням вигідних відносин із президентом РФ Володимиром Путіним, у межах яких обидві сторони фактично розграбовують значні матеріальні ресурси України, Трамп без вагань обирає другий шлях. У цій логіці саме Україна має «заплатити будь-яку ціну, понести будь-який тягар і витримати будь-які випробування», щоб гарантувати виживання та успіх трампівської економіки. Для Євросоюзу та НАТО це справді той момент, коли кожен крок може виявитися визначальним для майбутнього європейського суверенітету та дії Статуту ООН.

У полі інтересу Трампа опинився суверенітет кількох держав

Аналогічно й суверенітет Венесуели, яка володіє 303 млрд барелів нафти — майже п’ятою частиною світових запасів, — так само як суверенітет Гренландії, Канади чи Мексики, опиняється в полі хижого інтересу Трампа. Коли віцепрезидента США Джей Ді Венса в соцмережах попередили, що вбивство венесуельських цивільних без будь-якого належного судового процесу — зокрема внаслідок бомбардувань численних суден у Карибському та Тихому океанах — може бути кваліфіковане як воєнний злочин, він демонстративно відмахнувся: «Мені начхати, як ви це називаєте».

Пізніше Пентагон без особливої переконливості заявив, що за американським законодавством допустимо підривати моряків, які зазнали корабельної аварії та опинилися у воді, оскільки ті нібито були комбатантами та становили загрозу безпеці США.

Окупація та бомбардування Гази

Паралельно руйнуються і засади вільної торгівлі: Трамп використовує масштаби американського ринку як інструмент тиску, домагаючись від союзників не лише фінансових поступок, а й змін у внутрішній політиці. Статус країни в очах Білого дому визначається не раціональними критеріями та навіть не рівнем демократичності, а особистими відносинами її лідера з Трампом і його найближчим оточенням — фактично йдеться про відверто монархічну модель.

Зрештою, ізраїльська окупація та масовані бомбардування Гази — часто за мовчазної або співучасної позиції європейських держав — є не лише жорстокими самі по собі, а й безжально оголюють фіктивність універсальності міжнародних норм. Як зазначив радник з питань зовнішньої політики прем’єр-міністра Катару Маджед аль-Ансарі, який 2025 року мав більше контактів з Ізраїлем, ніж більшість інших дипломатів: «Ми живемо в епоху огидної безкарності, яка відкидає нас на сотні років назад. Нас змушують йти на поступки за поступкою не для того, щоб зупинити агресію, а лише щоб просити відповідальних убивати менше людей і руйнувати менше кварталів. Ми навіть не вимагаємо поваги до міжнародного права — ми просимо зробити крок назад від відхилення від нього на 100 миль».

Тиск США на інституції міжнародного права

Усі ці процеси супроводжуються прямим і безкомпромісним тиском на інституції міжнародного права, які заважають застосуванню грубої примусової сили. Французький суддя Міжнародного кримінального суду Ніколя Гійю нещодавно розповів у розмові з Le Monde про наслідки американських санкцій, запроваджених проти нього в серпні після того, як МКС видав ордер на арешт прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньягу за злочини проти людяності.

Запроваджені обмеження докорінно змінили його повсякденну реальність.

«Усі мої акаунти в американських компаніях — таких як Amazon, Airbnb, PayPal та інших — були закриті. Наприклад, я забронював готель у Франції через Expedia, і за кілька годин компанія надіслала мені листа з повідомленням про скасування бронювання, посилаючись на санкції», — розповів Гійю.

За те, що він наважився відстоювати фундаментальні засади міжнародного гуманітарного права та цінність життя палестинських цивільних у міжнародному суді, який розглядає воєнні злочини й геноцид, Гійю, за його словами, фактично «відправили жити назад до 1990-их». Європейські банки, налякані тиском і погрозами з боку представників Мінфіну США у Вашингтоні, оперативно закрили його рахунки. Комплаєнс-підрозділи європейських компаній, діючи як слухняні виконавці волі американської влади, відмовилися надавати йому будь-які послуги.

Водночас європейські інституції — включно з тими, що підписали Римський статут, яким 2002 року було засновано Міжнародний кримінальний суд, — воліють не помічати того, що відбувається. Великі палестинські правозахисні організації, зокрема Al-Haq, також зазнають закриття банківських рахунків через санкції за співпрацю з МКС. Судді Міжнародного суду ООН — органу, що розглядає міждержавні спори, — змушені вдаватися до превентивних заходів, аби їхні активи не були арештовані.

США намагалися підірвати діяльність низки інших структур ООН

Сполучені Штати намагалися підірвати діяльність низки інших структур ООН, зокрема Ради з прав людини та ЮНЕСКО. Загалом, за оцінками, США скоротили фінансування організацій, пов’язаних з ООН, на 1 млрд дол. і звільнили 1000 американських держслужбовців, чиї функції підтримували ключові напрями роботи Організації.

На Генеральній асамблеї ООН — головній арені цьогорічних суперечок між США та рештою світу — Вашингтон, здається, майже смакує власну ізоляцію. Інші багатосторонні платформи — Світова організація торгівлі, механізми Паризької кліматичної угоди, G20 — перетворилися на простори конфронтації, де США демонструють або свою домінантність, або демонстративну байдужість: то не з’являючись, то вимагаючи принизливої лояльності від колишніх партнерів.

Відхід США від міжнародного права має особливо трагічний вигляд

Ексдержсекретар США Джон Керрі зауважив, що за президентства Трампа Америка перетворюється «з лідера на того, хто заперечує, затягує й роз’єднує».

«Коли Сполучені Штати відступають, старі виправдання отримують нове життя. Китай не лише насолоджується новою свободою від пильної уваги, він поступово заповнює вакуум, залишений відходом США», — висловився Керрі.

Відхід Вашингтона від міжнародного права та пов’язаних із ним інституцій має особливо трагічний вигляд, адже, як зазначає доцент міжнародного права Кембриджського університету доктор Тор Кревер, у разі Гази «мова законності стала домінантною рамкою суспільного й політичного дискурсу».

У спеціальному випуску London Review of International Law понад 40 науковців опублікували есе, в яких міркують, чи здатне міжнародне право витримати раптову хвилю суспільної віри в нього як у джерело справедливості. Право не може підмінити політику або розв’язати ідеологічні конфлікти в умовах глибоко поляризованого світу. Завідувач кафедри публічного міжнародного права Лондонської школи економіки, професор Джеррі Сімпсон визнав, що йому довелося «проковтнути свої давні сумніви щодо ефективності міжнародного права перед обличчям колосальної віри, покладеної на нього, особливо молодими».

Нездатність відповідати новим очікуванням суспільства призвела до того, що декан юридичного коледжу Університету Хорфаккана, професор Томас Скутеріс охарактеризував як «настрій кінця століття» щодо міжнародного права.

«Лексикон міжнародного права — суверенітет, геноцид, агресія — став майже фоновим, насичуючи політичну атмосферу юридичним звучанням. Але всюдисущість породжує дивний парадокс. Що помітнішим здається міжнародне право, то менш вирішальним воно відчувається. Норми згадуються дедалі частіше й інтенсивніше, водночас їхня здатність врегульовувати спори або запобігати насильству, здається, слабшає. Те, що колись обіцяло порядок, дедалі більше виглядає як вистава», — написав Скутеріс у Leiden Journal of International Law.

Найгостріше цей парадокс проявляється тоді, коли західні політики апелюють до рішень Ради безпеки ООН або міжнародних судів, а вже за мить демонструють покірність Трампу, погоджуючись на його вимоги, називаючи його «татусем», як це зробив генсек НАТО Марк Рютте, і надсилаючи дедалі розкішніші дари Сонячному королю та його родині.

Лише одиниці відкрито протистоять «аморальності та несерйозності»

2025 року лише одиниці зважилися відкрито протистояти тому, що нідерландський історик Рутгер Брегман назвав «аморальністю та несерйозністю … двома визначальними рисами наших сьогоднішніх лідерів».

Одним із таких винятків став керівник гуманітарної агенції ООН Ocha Том Флетчер. У травні він звернувся до дипломатів ООН із закликом «замислитися — хоча б на мить — над тим, про які дії кожен із нас розповідатиме майбутнім поколінням, коли йтиметься про спроби зупинити злочин XXI століття, свідками якого ми щодня є в Газі. Це питання ми чутимемо до кінця життя — іноді з недовірою, іноді з гнівом, але завжди. … Можливо, дехто згадає, що у транзакційному світі в нас були інші пріоритети. Або ж ми скористаємося тими порожніми словами: ми зробили все, що могли».

Ці слова стали справжнім криком відчаю. Інший крик болю прозвучав з уст міністра закордонних справ Оману Бадра бін Хамада аль-Бусаїді. Виступаючи на зустрічі Oslo Forum у Маскаті — міжнародному майданчику для посередників, — він наголосив: «Ми небезпечно наблизилися до світу, в якому певні види зовнішнього втручання — якщо не пряма інвазія й анексія територій — сприймаються як нормальна частина міжнародних відносин, а не як незаконні порушення нашого спільного міжнародного ладу. Як це сталося?»

На переконання аль-Бусаїді, коріння проблеми сягає часу, що передував президентству Трампа.

«Стриманість і повага до міжнародного права були відкинуті після 11 вересня, з початком не одного, а одразу двох зовнішніх втручань — в Іраку та Афганістані, які формально мали на меті знищення терористичної загрози, але насправді стали відвертими проєктами зміни режимів», — висловився міністр закордонних справ Оману.

Президенти США завжди фактично звільняли себе від обмежень міжнародного права

Сьогодні частина лівого інтелектуального середовища навіть схвально ставиться до того, що вихід міжнародного права в центр уваги супроводжується падінням довіри до нього. Критики поділяють думку марксиста Перрі Андерсона, який у New Left Review писав, що «за будь-якої реалістичної оцінки міжнародне право не є ані справді міжнародним, ані по-справжньому правом».

Вони наголошують, що президенти США — незалежно від партійної належності — завжди фактично звільняли себе від обмежень цього права. США ніколи не підписували ні Римський статут, ні Конвенцію ООН з морського права. Франкліна Рузвельта цікавило не стільки створення клубу демократій, скільки побудова правового пакту стабільності з Росією. Крім того, член південноафриканської юридичної команди в Міжнародному суді ООН, професор Джон Дугард звертав увагу на показовість формулювання «лад, заснований на правилах», яке використовувала команда Джо Байдена, як на код, що демонструє двозначне ставлення США до міжнародного права.

Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров давно заявляє, що США просувають «західноцентричний лад, заснований на правилах, як альтернативу міжнародному праву».

Подібну позицію висловив і міністр закордонних справ Китаю Ван Ї у травні 2021 року під час дебатів у Раді безпеки ООН щодо багатосторонності.

«Міжнародні правила мають ґрунтуватися на міжнародному праві й бути написаними всіма. Вони не є патентом чи привілеєм небагатьох. Вони мають застосовуватися до всіх країн, і не повинно бути місця для винятковості чи подвійних стандартів», — сказав китайський міністр.

Для значної частини країн глобального Півдня ці правила приховують у собі спадщину насильства та расової ієрархії. Інші ж вважають міжнародне право з його поняттями пропорційності, розрізнення й необхідності марною спробою пом’якшити фундаментальну жорстокість війни.

Водночас представники старшого покоління наполягають, що в цій системі є щось справді цінне, що не можна втратити. Показовою стала реакція Крістофа Хойсгена, який завершував свою каденцію на посаді голови Мюнхенської конференції з безпеки, після виступу Венса у лютому 2025 року з різкою критикою європейських цінностей.

Хойсген, який протягом 12 років був радником канцлерки Німеччини Ангели Меркель із питань безпеки та зовнішньої політики, сказав зі сцени конференції: «Ми маємо боятися, що наша спільна ціннісна основа вже не така спільна … Очевидно, що наш міжнародний лад, заснований на правилах, перебуває під тиском. Я глибоко переконаний, що цей більш багатополярний світ має будуватися на єдиному наборі норм і принципів — на Статуті ООН і Загальній декларації прав людини. Цей лад легко зруйнувати. Його легко знищити, але набагато важче відновити. Тож тримаймося цих цінностей».

Рух до «світу безладу»

Втім, Ансарі, пригнічений роком часто безрезультатної близькосхідної дипломатії, прогнозує, що ми «рухаємося від світового ладу до безладу».

«Я не думаю, що ми рухаємося до багатополярної системи. Я не думаю, що ми навіть рухаємося до силового міжнародного ладу. Я не думаю, що ми рухаємося до будь-якої системи. Ми входимо в систему, де будь-хто може робити що завгодно — незалежно від того, великий він чи малий. Якщо ти маєш здатність сіяти хаос, ти можеш це робити, бо ніхто не притягне тебе до відповідальності», — висловився радник з питань зовнішньої політики прем’єра Катару.

До слова, нещодавно Трамп знову назвав Гренландію критично важливою для нацбезпеки США через активність російських і китайських суден біля її берегів. Він призначив губернатора Луїзіани Джеффа Лендрі спеціальним посланцем на острові, що викликало гострий протест Данії та автономної влади Гренландії, які відкинули можливість анексії. Одночасно Білий дім посилив тиск на Копенгаген, призупинивши ліцензії на великі енергетичні проєкти данської компанії Orsted біля узбережжя США.

Ерлінг Голанд / © Associated Press Чи будуть магнітні бурі у вихідні / © www.credits © Поліція Київської області Випадіння волосся