Рецензія на серіал “Єдина” / Pluribus

24 грудня на сервісі Apple TV+ завершився показ 9-серійного науково-фантастичного серіалу “Єдина” від творця хітів “Пуститися берега” (2008-2013) та “Краще подзвоніть Солу” (2015-2022) Вінса Ґілліґана. Його новий проєкт не тільки отримав загальне визнання серед глядачів та критиків — достатньо глянути на рейтинги найпопулярніших кіноагрегаторів, але й за переглядами обійшов “Розрив” та “Теда Лассо”, ставши найпопулярнішим на яблучному сервісі. Тепер настала і наша черга винести свій вердикт нашумілому шоу.

Плюси:

концептуально небанальний “апокаліпсис”; нестандартність конфлікту та персонажів; серіал вельми цікавий, якщо налаштуватися з ним на одну хвилю; відчутні прояви часом доволі цинічного, але дотепного гумору;

Мінуси:

комусь запропонований темп оповіді може здатися тортурою, особливо з огляду на динамічний багатообіцяльний початок; для когось перешкодою для отримання задоволення ризикує стати характер головної героїні; відсутність виразного фіналу, адже історія обривається на півслові;

8/10

Оцінка
ITC.ua

“Єдина” / Pluribus

Жанр науково-фантастичний трилер, постапокаліптична драма, чорна комедія
Творець Вінс Ґілліґан
У ролях Рей Сігорн, Кароліна Вайдра, Карлос Мануель Весга, Міріам Шор, Самба Шутте
Прем’єра Apple TV+
Рік випуску 2025
Сайт IMDb

Незадоволена життям, трохи цинічна і схильна до випивки авторка низькопробного читва Керол Стурка щойно повернулася в рідний Альбукерке, штат Нью-Мексико, після книжкового туру. Компанію їй склала менеджерка та водночас її партнерка Гелен. Раптом посиденьки у барі перериваються тривожними конвульсіями, яким піддаються геть усі навкруги, окрім Керол. Місто буквально завмирає, а перед поглядом героїні відкривається воістину лячний пейзаж.

Перед цим глядачам мимохідь розкажуть про сигнал з космосу, дослідження в лабораторіях та про вірус, котрий власне і стане причиною глобальних змін. Парадокс у тому, що ніхто з заражених не перетворюється на кровожерливих почвар. Навпаки, піддавшись впливу таємничого колективного розуму, усі стають напрочуд приємними та усміхненими. Щасливими й привітними настільки, що аж зло бере. Так, вони перестають бути собою, зате на Землі тепер має запанувати гармонія та рівноправність. От тільки Керол виявляється однією з небагатьох, хто не заразився, і з ефемерною утопією вона ні разу не згодна.

Вінс Ґілліґан видав без перебільшення чудовий серіал. З надзвичайно потужним і глибоким змістом. Усі персонажі виключно цікаві та викликають щирий відгук, а історія настільки захоплива, що від екрану просто неможливо відірватися. Операторська робота на висоті. Музичне оформлення неперевершене. Акторська гра неймовірна. Те, як розвивається сюжет, гідне найвищих оцінок. Це блискуче творіння від знаного майстра, рівноцінне роботам Кубрика, лишитися байдужим до якого рішуче неможливо.

Приблизно так виглядало б резюме стосовно “Єдиної”, в оригіналі Pluribus, якби його автор заразився тим лиховісним “вірусом щастя”. Або, наприклад, якби написанням займався який-небудь ШІ. Його згадка буде доречною, якщо ми вже дійсно беремося копирсатися в закладених сенсах. Стосунки Керол з такою класною Зосею, яка знає все, цілком промовисті.

На жаль чи на щастя, тривожна дійсність, не підкріплена фантастичними вірусами, дещо складніша і в усіх сенсах суворіша. В серіалі не все так однозначно. Саме тому частину глядачів він захопив, в той час як інших роздратував. І зрозуміти можна обидві сторони. Як мінімум тим, хто чекав масштабу, конфлікту з динамічним перебігом подій або ж антагонізму в традиційному розумінні, від перегляду краще утриматися.

Але притаманна цій історії нетрадиційність і робить “Єдину” проєктом непересічним, нехай і натхненним запиленою класикою жанру, такою як “Вторгнення викрадачів тіл” чи “Сутінкова зона”. Перед нами постає інопланетне поневолення, але без жодного пострілу чи вибуху (принаймні поки що). На Землі ніби й розгортається апокаліпсис, однак без катастрофічних руйнувань. Люди перетворюються на зомбі, і нехай таки прагнуть когось зжерти, у підсумку нешкідливі. Та чи є вони такими насправді? І чи вони досі люди? Що воно у біса таке?

Спецпроєкти

Щобільше, “інакші” намагаються фанатично догодити тим, хто ще не втратив себе. Чиїсь амбіції обмежуються гаремом красунь в Las Vegas Resort & Casino, де колись мешкав Елвіс Преслі. А хтось, наприклад, подумує про атомну бомбу.

Таким чином і персонажі тут існують не за тим сценарієм, до якого усі звикли. Ви не знайдете протагоніста, за якого щиро переживатимете, чи класичного нестерпного антагоніста. Ви самі обираєте, і це красномовний, дотепний жест, за кого варто вболівати. І чи варто взагалі? Жодної привабливої особи серед простих смертних в цій історії немає, і це максимально чесно. Якщо головна героїня вам чимось не подобається, а не подобається вона навіть тим, хто фігурує у кадрі, значить Ґілліґану вдалася його зухвала витівка. Злу тітку не задобрити навіть приязним Джоном Сіною.

І саме сміливою витівкою якнайбільше хочеться схарактеризувати ґілліґанівський дещо самовпевнений підхід. Він часом й справді не йде на користь. Шоу пропонує неквапливий темп, яким відверто зловживають. Тож тим, хто не терпить неспішності, краще триматися від серіалу подалі. Але якщо вдасться налаштуватися на потрібну частоту, перегляд проходить безболісно й особливо нудитися не доведеться. Згадаємо до чорта повільне “Завдання” від HBO, котре нині заслужено фігурує у списках найкращих серіалів року в різноманітних медіа.

“Єдина” просякнута сатирою на сучасне суспільство, яке все більше покладається на “турботливий” ШІ, а також цинізмом і відвертою комедійністю. Якщо раптом вас зацікавлять тонкощі роботи гінеколога, 12-річний індійський хлопчик до ваших послуг. Колективізм наочно протиставляється індивідуалізму. Свобода волі крокує пліч-о-пліч з поневоленням. А істинна людська натура з усіма її хибами особливо виділяється на тлі “ідеального” світопорядку.

Це не про гостросюжетність, притаманну науковій фантастиці. Це сатира про усіх нас. Про токсичний позитив. Про нашу схибленість на технологіях та автоматизації рутинних процесів (мабуть, час замовити героїн, який неодмінно доставлять дроном). Та навіть про збереження себе в умовах навколишнього тотального жахіття, яке існує поряд з ідеальними і страшенно нав’язливими картинками з соцмереж — нині актуально як ніколи. Інтерпретуйте показане як заманеться і наскільки вистачить уяви. Адже простору для інтерпретацій більш ніж достатньо. І в цьому велика сила Ґілліґана як автора.

Загалом же це здорова провокація (чого вартує тільки сьомий, майже безсловесний епізод), і якщо вам здається, що у кадрі нічого не відбувається, треба просто краще придивитися. Прийняти правила гри, і тоді буде шанс отримати чимало задоволення від перегляду. Ось звідки усі ці високі рейтинги та схвальні епітети.

Самотність в Альбукерке змушує згадати про “28 днів по тому” і наляканого Джима у порожньому Лондоні, щоправда, похмурість і небезпека столиці Сполученого Королівства різко контрастує з альбукерською безхмарністю та затишком. На певному етапі Керол ніби потрапляє у барвисту рекламу молока, де завжди сонячно і усі навколо механістично посміхаються.

Наскільки таке життя, як і подібного штибу історія, привабливі, чи може ні — індивідуальний вибір кожного. І це, мабуть, на краще.

Висновок:

Вінс Ґілліґан вимагає від глядача посидючості та певної віддачі, і якщо ви не готові до такого розкладу, або маєте на меті просто відпочити з пивом під щось екшеново-динамічне, краще обрати на вечір не цей серіал. З іншого боку, якщо вдасться налаштуватися на потрібну частоту — задоволення від перегляду гарантоване.