Деякі моменти вибішують, але я радий бути в армії

Це унікальний досвід – саме в такий спосіб пізнати свою країну, її людей і бути частиною захисту тих і того, що мені найцінніше.

Дорогий народе України! Цим постом офіційно повідомляю, що я склав тобі присягу і дав клятву десантника. Тобто завершив свою БЗВП. Готовий поділитися деякими враженнями неофіта, але наголошую, що вони стосуються тільки мого досвіду у навчальному таборі 95-ї бригади при 199 навчальному центрі ДШВ. Про інші говорити не буду, бо не знаю.

Вчать добре. Все, що стосується реальної підготовки до бойових дій – справді добре. Після цих майже двох місяців ніхто не може сказати, що їде в зону бойових дій непідготовлений. Стрільба, такмед, протидія дронам, РЕБ, робота групами, інженерка, топографія, зв’язок.... Все ґрунтовно настільки, наскільки це дозволяють обставини. Безперечно, меж для вдосконалення нема. Але після БЗВП для вдосконалення є ще злагодження в бригаді, де буде практична підготовка, але вже на місці подальшої служби з місцевими інструкторами.

Хороша підготовка це, в першу чергу, хороші інструктори. 90% моїх – люди з реальним бойовим досвідом. Тому те, що вони викладають було максимально практичним. Їхній воєнний досвід не завжди корелюється з написаним в теоретичних лекціях, але про це теж попереджають. Інструкторів замало на таку кількість курсантів. Вони не мають часу повноцінно видихнути і відновитися. У них купа своїх затягів, а їхня зарплата не сильно відрізняється від моєї курсантської. Але кожен з них має що розказати, показати і найголовніше – готовий навчити.

Правда навчити можна тих, хто готовий вчитися. А частина мобілізованих такого бажання не виявляє. Люди махають рукою на свою підготовку буквально зі словами: "Та нахєр воно мені треба". Частково проблема в елементарних лінощах. Але не в останню чергу грає роль те, що більшість опинилися в навчальному центрі не з власної волі.

Кожен мобілізований має свою історію, згідно з якою саме його мобілізація – акт найвищої державної несправедливості. Найчастіше ці історії не проходять випробування фактчекінгом. Але є і випадки, коли ТЦК мобілізує чоловіків, ігноруючи документи про право на відстрочку. І коли ці документи приходять в частину, то їх, зрозуміло, списують. Але це вже некомплект в бригаді, витрачений час і Слон ФМ (сарафанне радіо), яке швидко понесе цю історію про несправедливість ТЦК далі серед цивільних.

З мобілізацією треба щось робити. Так, зараз багато теоретизувань про те, що ми можемо і мусимо змінити і реформувати цю систему. Але питання про те, чи можна міняти паливний шланг у машини, яка їде на повному ходу, залишається відкритим. І це шахова "рогатка": нинішні методи ТЦК багатьох не задовольняють, але якщо спробувати все перебудувати, то є великий ризик взагалі зупинити процес мобілізації з негайними наслідками на фронті. І постане гамлетівське питання: що тоді більше лякатиме суспільство: методи ТЦК чи обвал фронту?

Зрозуміло, що люди, які потрапляють в армію попри своє бажання, мають низьку мотивацію. Але не нульову. Достатньо багато з них приймають факт служби і розуміють, що тепер вони частина великої інституції. Це не завжди стимулює охоту до навчання, але дає готовність приймати армійські правила.

Хоча іноді необхідність коритися цим правилам викликає парадоксальну реакцію. От чесно, кілька разів стикався з тим, що доречні вимоги дисципліни (пошикуватися, дійти кудись строєм, вчасно прийти на місце, чи вчасно зібратися і вийти на плац) викликають обурення зі словами: "Ми не в Росії! Це якась диктатура! Україна – вільна країна".

Добре, звісно, що люди Росію автоматично ставлять в своїй уяві як приклад тоталітаризму. Але погано, що необхідний для колективного виживання рівень колективної дисципліни нівелюється у декого анархічним уявленням про свободу.

Але це не критична історія. Мотивацію можна підняти. Так само, як і відразу розвіяти у новобранців більшість міфів про армію. Хоча тут збройні сили мають куди рости. Цю роботу з мобілізованими мали би проводити люди зі служби ППП (психологічна підтримка персоналу). Тільки вони зайняті розслідуваннями СЗЧ, яке на них повісили.

На кожен випадок самовільного залишення частини заводиться справа і в армії має відбутися розслідування, за результатами чого хтось має бути покараний. І тому ППП замість підтримувати мобілізованих, сидять і строчать величезні звіти. Це забирає більшість їхнього робочого часу і плодить тонни непотрібного документообігу. Була недавно спроба зняти з них ці детективно-бюрократичні функції, але не вийшло. Тому мотивація курсантів ще почекає.

СЗЧ в навчальних центрах – це теж проблема, яку озвучують і з якою намагаються боротися. Станом на зараз мені виглядає, що основна причина СЗЧ полягає в способі мобілізації і відчутті несправедливості процесу. Це раз. Але є і не такі очевидні причини. Наприклад драконівські обмеження курсантам в навчальних центрах користуватися телефонами. Це викликає обурення солдатів. Бо якщо ми тут, щоб захищати в першу чергу свої сім'ї, як нам пояснюють, то важливо підтримувати контакт з сім'ями і знати, що з ними все гаразд. Але ми позбавлені регулярного спілкування з ними. Ми не знаємо, що з сім'ями після ночі обстрілів, а сім'ї не знають, що з нами. Це викликає нервову реакцію, обурення, хвилювання і як наслідок – можливе СЗЧ. Знаю про такі випадки.

Ще одним нюансом є неможливість контролювати своє життя і трохи його передбачати. Зрозуміло, що на те вона і армія. Але нічого не станеться, якщо курсант знатиме, які в нього заняття цього тижня. Відповідно він знатиме, чи йому одягатися легко для довгих переходів, чи він сидітиме тепло вбраний на теоретичних лекціях. Гарно, коли курсант знає, коли у нього нічні заняття, а коли треба готуватися встати раніше. Від цього знання обороноздатність країни не постраждає, зате солдати не будуть зайвий раз переохолоджуватися/перегріватися і як наслідок – захворівати.

Або інший приклад. Кожен курсант ДШВ має пройти психологічну смугу перешкод. Це така ініціація, своєрідна посвята в десантники, після чого нам мають видати шеврони, які ти тепер можеш носити по праву. І от ми встали о 4 ранку. Пройшли 4 кілометри в повній викладці. Подолали смугу перешкод. Повернулися пішки 4 кілометри назад, чорні від диму як чорти, втомлені, але шалено городі собою і в піднесеному настрої, очікуючи урочистого вручення шевронів. Але замість цього увечері нас повели на нічні інженерні навчання. А шеврони сказали видадуть десь потім. І в один момент все піднесення і гордість курсантів за себе змило в трубу злості на командирів і армію, яка раптово змінює правила по ходу гри і через це по-дурному втратила прекрасний момент створити в людей хорошу емоцію з прив'язкою до ЗСУ. От правда, дві години нічних інженерних занять були того не варті.

Чи, до прикладу, медична допомога курсантам в таборі. Це окремий біль (в буквальному сенсі), з яким щось треба терміново робити. Мене чаша сія минула, слава богу, і я відбився двома несерйозними нападами застуди. Але не всі такі везунчики, як я.

Так, деякі моменти вибішують. Але їхній негатив урівноважується позитивом від кількості справжніх людей біля мене і їхньої сумлінної роботи. Деколи просто на морально-вольових. Тобто все завдяки колективу, який навколо. Завдяки інструкторам, старшинам, сержантам, офіцерам. Я радий тут бути і познайомитися з усіма ними. Без винятків. Це унікальний досвід – саме в такий спосіб пізнати свою країну, її людей і бути частиною захисту тих і того, що мені найцінніше.

Якщо ви дочитали аж сюди, то от вам бонусом два правила, які я осягнув за ці 2 місяці. Правило перше: в армії нема поняття "не встиг", "не зміг", "не знав", "загубив", "не зрозумів", "пропало".... В армії є одне слово на всі ці випадки – "прогавив (неценз.)".

Звідси випливає правило номер два: "прогавив = убило". Якщо ти не тренувався, втратив зброю, не чистив її, запізнився на точку і так далі – ризикуєш життям. Своїм і своїх побратимів. Тебе просто вб'є. Тому ми вчимося і стараємося не прогавити. Ви теж тут старайтеся.

Бо як любить жартувати мій взводний: "Армія – це моя сім'я. Може деколи неблагополучна, але вона моя! І я її люблю. Бо вона моя!".

Джерело