"Довелося спати на смітнику": співак JULIK про екстремальні концерти і втрату голосу

2025-й для співака JULIK став роком без перепочинку: понад 200 благодійних концертів — від українських міст, де звучали військові пісні, до столичних майданчиків Європи. Він бачив сльози, усмішки, втому, віру.

Його життя — постійні переїзди, імпровізовані ночівлі на вокзалах, біля смітників, в автівках. Але, попри все, віра, що музика має силу світити навіть у найпохмуріші часи.

В інтерв'ю Главреду артист поділився, які курйозні ситуації з ним були, а також які висновки за цей рік він зробив.

Юліку, за цей рік 200 концертів — цифра колосальна. Чи пам’ятаєш, скільки з них відбулося буквально "на передовій" або в містах, які потерпають від війни?

Я чесно не рахував остаточно і, можливо, добре, що не рахував. Бо тоді б, мабуть, здригнувся. Але десятки. Я виступав у містах, де постійні обстріли, де навіть дорогу до сцени треба було прокладати через блокпости, перевірки, військові застави. І ти виходиш на сцену, і розумієш, що перед тобою не просто зала або концертні фанати, а живі люди: солдати, волонтери, ті, хто щодня ризикує. І для них слово "співати" — це не про шоу. Це про надію. Тому кожен такий концерт, як маленька передишка, маленьке "ми не забули, ми тут". І я не міг відмовитися.

Ти коли-небудь втрачав голос перед концертом?

Так. І це найстрашніше відчуття, яке може пережити артист. Бо голос — це не просто звук. Це твоє тіло, твоя пам’ять, твій нерв. Коли голос зникає, ти відчуваєш, як ніби хтось забрав ключ від дверей, за якими сидить твоя справжність.

У мене був концерт, коли горло просто зірвалося: я відкрив рот, а звуку немає. І це не фізичний страх. Це момент, коли розумієш: якщо зараз не заспіваю, може, хтось втратить шанс повірити. Бо люди прийшли не просто на музику, вони прийшли на енергію.

Тоді я усвідомив: голос — це не інструмент. Це продовження тебе. І коли він зникає, зникає не звук, зникає частинка твоєї присутності у цьому світі.

Було таке, що одна зустріч на концерті змінила твій рік?

Було. У Львові після концерту підійшов військовий. Молодий, але із поглядом, якому років сто. Попросив підписати прапор. А потім сказав фразу, від якої я перестав дихати:

"Я не знаю повернуся чи ні. Але якщо ні — скажіть моїй мамі, що я був щасливий хоча б цю годину. Бо я вперше за два роки посміхнувся".

Ця фраза стояла в мені весь рік. Вона змінює масштаби. Після неї ти не можеш співати пісні "просто для настрою".

Ти розумієш: інколи концерт — це остання можливість нагадати людині, що вона жива. І після таких зустрічей ти не маєш права втомлюватися.

Твій гастрольний графік — це справжній марафон. Як виглядає твій побут між концертами?

Буває, спиш на вокзалі годину-дві, поки летиш до наступного міста. Буває, ночуєш у чужому транзитному куточку, біля сміттєвого баку, як було в аеропорту Рима, тому що не вдалося знайти нічліг. Так, це не гламур. Але я не шукаю гламур. Я шукаю шанс дійти до людей. І, як би не було важко, ти пам’ятаєш: якщо не я — хтось інший. Але це має бути.

Одного разу у Римі довелося спати буквально на смітнику. Я не жартую. День був виснажливий, вокзали переповнені, готелі дорогі, волонтерські кошти не безмежні. І коли засинаєш під відкритим небом, у тебе є тільки ковдра-спальний мішок, і в голові думка, чи витримаєш. Але зранку знову музика, знову люди. І ти розумієш, що все не просто так.

Цього року трапилось багато курйозних історій на концертах. Розкажи одну, яка найбільше запам’яталась.

Найяскравіша у Ноттінгем. Ми даємо благодійний концерт: зала повна, люди з прапорами, з плакатами, з надією. Я на сцені, співаю і раптом спрацьовує пожежна сигналізація. Освітлення моргнуло, музика затихла, зал у легкому шоку. Люди подумали, що це такий драматичний ефект. А за лаштунками паніка: директор бігає, охорона перевіряє, чи дим справжній, чи спец-гаджет.

Ми вирішили, якщо дим, якщо світло, якщо сирени — співаємо далі. Музика має бути голоснішою за тривогу. І ми доспі­вали, але вже на вулиці. Люди аплодували, дехто плакав. Знаєте, як він звучить — звук, коли світло гасне, а ти все одно співаєш? Це як молитва в темряві.

І ще кілька історій, будь ласка, менш драматичних, але показових для твого життя на гастролях.

Одного вечора у мене купили концертні мешти, як благодійний лот — не просто концертний мерч, а особистий модний артефакт. І вони пішли за значну для благодійності суму. Було дивно, але водночас трепетно: люди купували не просто взуття, а частинку історії, частинку віри.

На іншому концерті люди спромоглися до сварки. Не через політику, а через те, хто буде ближче до сцени. Я дивився і думав: "Ось вони, маніфест нашого часу. Навіть у музиці людська трагікомедія". Довелося просити охорону, розділяти, заспокоювати. Після кількох пісень вони вже плакали, обіймалися, співали разом. І я зрозумів: музика може зламати навіть агресію.

А траплялось, що я приїздив на майданчик за 15 хвилин до виходу на сцену іноді через затримки на кордоні, іноді через перегини рейсів, іноді просто через хаос логістики. І тоді максимум адреналіну: розігрів буквально за 10 хвилин, звук, перевірка за 5, вихід й одразу пісня. Це наче стрибок без страховки. Але потім хвиля енергії, і ти живеш не для себе, а для публіки.

Як змінилось ставлення до України цього року? Що говорять тобі після концертів?

Якщо раніше часто чули "співчуваємо вам", "молимось за вас", то цього року майже скрізь звучить: "Ми стоїмо з вами. Ми ваша музика. Ми ваша країна".

Люди приходять з прапорами, з дітьми, з листівками. Після концерту підходять волонтери, військові, біженці і кажуть: "Це не просто концерт. Це для нас як ковток повітря, як нагадування, за що ми боремося". Я бачив, як у залі в Манчестері, в Берліні, у Лондоні люди співають українською. І це вже не солідарність. Це частина спільної ідентичності. І ти розумієш: наша музика не просто культурна, вона духовна.

Ти рідко бачиш рідних. Як тобі вдається підтримувати зв’язок? Як почуваєшся, коли спілкуєшся із сином?

Найскладніше прийти до сина, коли ти знаєш, що завтра новий концерт, нова країна, інші люди, інша війна. Син дзвонить із простим питанням: "Тату, ти прийдеш на мій день народження?" а ти не впевнений. Бо цього дня кордон, переїзд, аншлаг, нові зали.

Але я намагаюсь перед кожним концертом записати відео, передати йому: "Тато зараз далеко, але думками з тобою". І коли у відповідь він шле малюнок — прапор, сонце, будинок, в моєму житті з’являється нова сила. Це мотивація. Моя музика для нього. Для його майбутнього. Для майбутнього України.

Підсумуй, яким був цей рік для тебе? І що б ти хотів побажати усім у 2026-му?

Цей рік, як довгий шлях без фінішу. Але кожен концерт, як невелика зупинка, де можна глибоко вдихнути, зрозуміти для чого ти йдеш. Я навчився співати не лише пісні — співати надію, співати пам’ять, співати майбутнє. І якщо колись мій син запитає: "Тату, а що ти робив, коли була війна?" я скажу: "Я співав. Я стояв. Я був там, де потрібен".

У 2026-му бажаю кожному не боятись важких нот. Бо саме вони складні, але саме вони роблять пісню. І нехай ваша музика буде почута.