Таємна гра Путіна з Назарбаєвим

Але цього разу зустріч президента Росії з колишнім президентом Казахстану відбулася в кремлівській квартирі Путіна, і російські інформаційні ресурси спеціально підкреслюють, що це така вища честь, якої удостоювалися аж ніяк небагато керівників держав.

Серед них, наприклад, голова Китайської Народної Республіки Сі Цзіньпін і білоруський диктатор Олександр Лукашенко. Однак відмінність полягає в тому, що і Сі Цзіньпін, і Лукашенко є чинними керівниками держав. А Назарбаєв - політичний пенсіонер, який до того ж позбувся всіх титулів після подій 2022 року, які багато хто вважає спробою реваншу з боку найближчого оточення першого президента Казахстану, а багато хто - прагненням Москви визначитися з казахстанським двовладдям і допомогти новому казахстанському президентові Касим-Жомарту Токаєву стати справжнім главою держави.

Однак Путін не був би Путіним, якби не прагнув до створення проблем навіть для тих, кому він міг допомогти в посиленні владних повноважень. І зустрічаючись із Назарбаєвим, Путін щоразу нагадує Токаєву, що його політичне майбутнє аж ніяк не вирішене. Тим паче що чинний президент Казахстану сам вніс такі зміни до законодавства, які формально не дозволяють йому балотуватися на наступний термін.

Звичайно, у Токаєва ще багато років і багато можливостей для маневру. Можна за зразком Путіна або своїх центрально-азіатських колег вкотре змінити основний закон і бути переобраним на наступний термін. Можна придумати для себе посаду, яка перетворить нового казахстанського президента на зіц-голову при колишньому главі держави.

Однак Касим-Жомарт Токаєв прекрасно усвідомлює, що будь-які політичні маневри можуть закінчитися поразкою в разі, якщо їм протидіятимуть у Москві. Це усвідомлення, ймовірно, і штовхає казахстанського президента на пошук нових союзів. Він відзначав свій ювілей у товаристві голови Китайської Народної Республіки Сі Цзіньпіна, а зовсім не в Москві. Він був запрошений до президента Сполучених Штатів Дональда Трампа разом з іншими центральноазіатськими лідерами.

Однак, на відміну від них, удостоївся окремої аудієнції у Дональда Трампа. І все це, зрозуміло, робиться для того, щоб у Путіна не залишалося вирішального голосу в питанні про те, хто ж правитиме в Казахстані після Токаєва і чи взагалі настане епоха після Токаєва. І Путіну це, зрозуміло, не подобається, тому що російський президент, як ми всі добре зрозуміли з війни проти України, продовжує ставитися до колишніх радянських республік як до колоній Москви, які, якщо і не будуть приєднані до Російської Федерації як її нові суб'єкти, як це сталося з окупованими територіями України, то вже, принаймні, мають перебувати в російській сфері впливу.

І ця російська сфера впливу, зрозуміло, передбачає, що прізвище нового керівника будь-якої колишньої Радянської Республіки має визначати Путін. А там, де це не виходить, там відбувається серйозний конфлікт. Оскільки з Казахстаном, принаймні, на даному етапі починати війну не так-то просто - країна є давнім формальним союзником Росії, входить до ОДКБ і Євразійського економічного союзу, - то доводиться діяти методом політичних інтриг.

До речі, щось подібне застосовували щодо України в дев'яності й на початку двотисячних. Можливо, саме це і заколисало громадян України, які вважали, що Росія і далі маневруватиме у своїх взаєминах з українськими політичними та олігархічними кланами, а зовсім не вибере як альтернативу повномасштабну війну проти сусідньої країни.

Але маневрування з політичними та олігархічними кланами якраз неминуче призводить до військових дій, якщо маневри не дають змоги досягти потрібного результату. Саме тому такими небезпечними є зв'язки Путіна і Назарбаєва. Спостерігачі в Москві або Астані можуть вважати, що це якась хімія між президентом Росії і колишнім президентом Казахстану.

Але кожен, хто добре знає Путіна і вже тим паче добре знає Назарбаєва, прекрасно розуміє, що в цих людей не буває хімії ні з ким, що вони заточені виключно під власні інтереси, що вони будь-якого співрозмовника сприймають виключно як інструмент для реалізації власних амбіцій.

Навіщо Путіну Назарбаєв? Мені здається, цілком очевидно. Перший президент Казахстану нагадує, що є гравцем у казахстанській і взагалі в пострадянській політиці навіть сьогодні, коли його вже не сприймають як батька нації, що він навіть зараз може змішати карти Касим-Жомару Токаєву та будь-якому іншому керівнику Центральної Азії, просто поговоривши з Володимиром Путіним відверто.

А ось навіщо Назарбаєву Путін? Але це теж очевидно: щоб Касим-Жомарт Токаєв не почувався впевнено як президент Казахстану, щоб інші гравці на казахстанській політичній сцені - і учасники політичного процесу, і бізнесмени, і люди взагалі, які придивляються до Казахстану з-за кордону, - розуміли, що не все так однозначно і що консолідованого режиму в Казахстані після звільнення Нурсултана Назарбаєва з посади президента країни як не було, так і не буде.

І Путін може вважати, що саме такі сигнали можуть зрештою зупинити і Сі Цзіньпіна, і Дональда Трампа, і вже принаймні голові Китайської Народної Республіки, і президенту Сполучених Штатів доведеться у вирішальний момент зважати на те, що без Росії ні про які відносини з Казахстаном і про жодні серйозні політичні інвестиції в Казахстан думати не доводиться.

Але, зрозуміло, ми з вами прекрасно розуміємо, що це ілюзія і що ніхто в Пекіні і у Вашингтоні не буде подібні сигнали Путіна сприймати серйозно, навіть якщо він стане зустрічатися з Нурсултаном Назарбаєвим щодня. Але саме такі ілюзії призводять до великих війн. Тому що такі люди, як Путін, коли бачать, що інші не хочуть зважати на їхній світ, у якому вони продовжують перебувати, намагаються довести, що цей світ дійсно існує.

А ми вже знаємо інструментарій, за допомогою якого Путін намагається довести наявність такого світу. Це ракети, це танки, це безпілотники, це війна і смерть.