Надія Матвєєва - про пройдений паломницький шлях, важливість життя «тут і зараз» і коучинг

«Разом не так страшно» - з таких слів ми розпочали наше інтерв’ю з Надією Матвєєвою під сирени та вибухи, вмить розплакавшись обидві. У ніч проти 27 грудня росія масовано атакувала Київ та область, випустивши 40 ракет та понад 500 дронів.

Вирішили не відкладати розмову на потім, бо, як сказала Надя, жити зараз - це знаходити сили робити заплановане, давати собі прожити емоції, не пропускати найменші причини для радості та вдячності. І – говорити про приємне в нашому житті.

Цього року Надія Матвєєва здійснила свою мрію – пройшла пішки 280 кілометрів паломницьким маршрутом Каміно де Сантьяго з португальського міста Порто до іспанського міста Сантьяго де Компостела.

Щороку цей шлях проходять сотні паломників, яких називають пілігримами. Хтось – з релігійних переконань, хтось ставиться до цього як до мандрів. Але всі кажуть одне – це шлях самопізнання.

В інтерв’ю Коротко про Надія Матвєєва, ведуча каналу СТБ, коуч і психологиня, розповіла, як зважилася на цей шлях, чому вирішила йти сама, що після цієї подорожі зрозуміла про себе, про практику в коучингу і психології та усвідомлення свого життя.

Щодня йти десятки кілометрів – це для мене звучить як мед

- Надю, питання до тебе, як до дипломованого психолога: корисно все ж таки робити підсумки року, писати плани на майбутнє? Розумію, що все дуже індивідуально, але як ти робиш, що бачиш по людях?

- Згідно з психологічними дослідженнями стосовно того, як повномасштабне вторгнення вплинуло на команди і чого вони потребують від своїх лідерів, 60% людей сказали про надію. Тобто у лідера команди має бути позитивне бачення майбутнього, щоб команда почувалася більш стабільно. Люди тримаються на сподіванні позитивного майбутнього попри все.

А оскільки кожен із нас є лідером свого життя, бо ніхто за нас нічого не зробить, то позитивне мислення - наскільки це можливо, без насилля над собою, без рожевих поні - життєво необхідно.

Що стосується саме підведення підсумків, конкретного планування, я не фанат цієї справи і ніколи не була. Але з повагою ставлюся до людей, які це роблять, яким це подобається.

Як ти сказала, це все індивідуально. В наш непростий час я зрозуміла, що треба знаходити контакт із собою, із внутрішнім «я» і на це орієнтуватися. Бо зовнішні опори - орієнтири дуже хиткі, і це теж дестабілізує.

- Думаю, про один із підсумків цього року тобі точно буде приємно розповісти всім нам – це твоя подорож паломницьким маршрутом Каміно де Сантьяго. Ти давно про це мріяла, якщо не помиляюся. Як наважилася? І чому саме зараз? Спрацювало оце усвідомлення – коли жити, як не сьогодні?

- Все вкупі. Ця історія для мене, як мрія, почалася у 2022 році із зустрічі в проєкті «Позивний – «Надія» зі снайперкою Іриною із позивним «Параграф». Під час спілкування я казала Ірині, як люблю ходити, а вона мені розповіла про шлях пілігримів, що треба йти обов’язково. Від неї я вперше почула про Каміно де Сантьяго, так називають цей шлях. Кажу тобі це – і в мене аж мурахи побігли.

Я собі це зафіксувала. Тим паче, це дуже співпадало із моїм баченням життя як шляху. Тобто я живу, коли йду, коли можна про щось подумати, відчувати своє тіло, бачити природу. Це певний сенс життя для мене.

Пройшло три роки, поки визріла ця мрія, і я її собі дозволила. Бо за час повномасштабного вторгнення в мене з’явилося внутрішнє переконання, що їхати за кордон відпочивати я не можу і не хочу.

То ж дозвіл на здійснення цієї мрії складався для мене з таких пунктів. Перший - це паломництво, духовний шлях, перевірений сотнями років. Він буквально намолений паломниками, які зі своїми історіями життя йшли цим шляхом до одного з найголовніших храмів - святого Якова у Сантьяго де Компостела. Другий - пройти 280 кілометрів. Для мене це звучить як мед – щодня йти десятки кілометрів.

Отак і наважилася. Все накопичувалося як думка, потім - як мрія, а потім клац – і все.

- Ти йшла сама чи з компанією?

- Якраз це ще одна складова, як я бачила Каміно де Сантьяго для себе. Мені потрібно було побути наодинці з собою. Я в цілому це люблю. І на цьому шляху я хотіла бути сама.

Багато інформації є в інтернеті. І я її довго досліджувала. Спочатку подивилася фільм про цей шлях, прочитала різноманітні статті. І спланувала це як подорож, просто не в одне конкретне місце, а на 280 кілометрів.

Є люди, які йдуть самі, удвох чи групами. Ти зустрічаєш на цьому шляху багато пілігримів. Я навіть зустріла двох українок, маму і доньку, які йшли паломницький шлях в пам'ять про загиблого сина і брата, нашого захисника на позивний «Слон». Цей шлях об'єднує людей з різних країн.

- Не страшно було іти самій?

- Питання про безпеку виникло, перш за все, не у мене, а у моєї мами. Тому я теж звернулася до досвіду інших пілігримів, яким вони ділилися в інтернеті. Навіть спілкувалася з однією українкою, яка пройшла шлях пілігримів, але інший, вона подолала 400 кілометрів. І вона розповідала, що це безпечно.

На цьому шляху все облаштовано так, щоб пілігрими почувалися безпечно. І я на своєму досвіді в цьому переконалась. По-перше, це дуже відомий паломницький шлях. По-друге, країни, а я йшла через Португалію, Іспанію, забезпечили всі умови.

- І заблукати там неможливо?

- Є застосунки для пілігримів, де прокладений маршрут. На цьому маршруті вказані місця, де можна зупинитися, де можна поїсти. Окрім застосунків, безумовно, є вказівники. Тобто заблукати практично неможливо, хоча мені періодично вдавалося (сміється). У мене буває географічний кретинізм, я можу будь-де заблукати. Навколо так красиво, я захоплююсь природою, десь задивилася, десь звернула не туди. Але якщо ти йдеш не туди, тобі про це миттєво кричать або інші пілігрими, або місцеві мешканці. Там підтримують, там направляють.

Тому я була спокійна: якщо повертаю не туди, просто додаю собі більше кроків.

Якщо ти хочеш отримати посвідчення пілігрима, то є вимоги

- А де ти ночувала?

- На шляху є спеціалізовані місця відпочинку, ночівлі для пілігримів – називаються альберге. Такі хостели можуть бути розташовані навіть при церквах, монастирях. Фішка в тому, що вони не дорогі, коштують 10-15 євро.

Але є нюанс. Альберге не можна забронювати за кілька днів. Тебе заселяють, якщо є вільні місця, якщо - ні, ідеш шукати в іншому альберге.

І я вирішила для себе: щоб спокійно йти, мені потрібно знати, де я буду ночувати. Тому ще в Києві забронювала хостели чи готелі, що були на шляху, і я знала, де в мене буде ночівля і куди конкретно я маю прийти. Мінус лише в тому, що на шляху може щось змінитися, ти можеш десь затриматися і не встигнеш дійти. Але я на цей ризик пішла, і так склалося, що ночувала там, де запланувала.

Для мене це була опора на шляху, бо я бачила відгуки людей, які там зупинялися, де це місце розташоване і яке на вигляд. Для такої людини, як я, така легка передбачуваність зменшує стрес, мені вона була потрібна в той момент. Зрозуміло, що паломництво передбачає більший виклик, коли ти просто йдеш і взагалі не знаєш, що буде. Але оскільки я йшла вперше, вирішила перестрахуватися. І не жалкую, тому що побачила багато цікавого і в тих місцях, де зупинялася.

Я особисто не бачила, але хтось розповідав у відео, що доводилося і на вулиці ночувати, бо не було місць в альберге. Теоретично таке може бути.

- 280 кілометрів ти подолала за 11 днів?

- Так. У мене була внутрішня вимога, що мені має бути важко, інакше це не паломницький шлях. Тому я зробила його максимально коротким. До того ж думала: я собі десь іду, а вдома невідомо що відбувається, є оця тривога, коли ти віддаляєшся від дому.

Але більшість людей, з якими я спілкувалася, обирають для себе вільний темп. Однак якщо ти хочеш отримати наприкінці посвідчення пілігрима, то є вимоги. Потрібно саме пройти, не під'їжджати десь, мінімум 110 кілометрів. Щодня ти маєш поставити мінімум дві печатки у паспорт пілігрима, креденсіаль він називається, що ти йдеш безперервно. Це така умова для тих, хто ставить собі за мету мати посвідчення пілігрима. У мене така мета була, і воно в мене є, тому я дотримувалася умовних правил, які є на шляху.

- На шляху ще є і люди, які за цим слідкують?

- Це, знову ж таки, підтримка місцевих громад на цьому шляху. Ти можеш поставити відмітку у церкві, в місці, де ти ночуєш, в кав'ярні. Навіть в лісі. Біля якогось дерева може бути печатка, маленька коробочка для донатів, сувенірчики для пілігримів. Це дуже мило. І ці печатки – красиві і різноманітні. Тепер можу милуватися паспортом, згадувати, де йшла, які печатки отримувала.

- Що ти після цієї подорожі для себе зрозуміла?

- Я усвідомила, що все є процес. Я це відчула, коли спостерігала за тим, як моя психіка реагує на все, що відбувається. У мене, наприклад, був день, я його назвала бабусин день, бо саме в той день мені більше, ніж зазвичай, зустрічалося на шляху літніх людей.

Я згадувала свою бабусю, її вже немає, яке життя у неї було важке. Йшла і плакала, наче греблю прорвало. Вона ніколи не мала можливості побачити таку красу. А я ще йшла у квітні, все квітне, моя бабуся дуже любила квіти. Йшла і говорила до неї: «Бабусечко, дивись, як тут красиво». Було відчуття, що я йду з нею і вона все це теж бачить.

Я взагалі багато там плакала. Була така цікава історія. Зупиняє мене жінка і каже: «Йдіть туди!». А це інший напрямок, ніж показує застосунок. Стала і думаю: «Що мені робити? Я цю людину не знаю». Але пішла туди, куди вона мені вказувала, і буквально через 200 метрів вийшла до океану. І знову розревілася. Розревілася від того, що ця жінка якось відчула в собі бажання відвести мене до океану, вона з’явилася саме в той момент, де я мала повернути, щоб вказати мені інший шлях.

Я тоді собі казала: «Не зациклюйся, це не диво. Просто так сталося, це нічого не означає». Але все в нашому житті щось означає!

З 11 днів майже 5 йшла біля океану, намагаючись якомога ближче бути до нього, коли був вибір, якою стежкою йти. Мені це було потрібно. Я ж морська душа.

Стільки там краси було, стільки натхнення! Лише природа і ти.

Треба розуміти, що людей, які тобою надихаються, набагато більше

- Помітила, що ти зараз набагато простіше ставишся до того «а що скажуть люди», це видно навіть по твоїх роликах в інстаграмі. Це теж надбання цього року? Можливо, твого Каміно де Сантьяго?

- Це досвід, спостереження за тим, що відбувається, зокрема й знання, які мені дає коучинг, психологія.

На жаль, у нас, як у суспільства, вже сформована в соціальних мережах звичка, що поливати брудом, засуджувати є якоюсь новою нормою. І до цього ми вже маємо адаптуватися.

Треба розуміти, що за цими висловлюваннями людей стоять біль, страхи, напруження, образи. І єдине місце, можливо, де вони можуть все це виплеснути - це соціальні мережі.

Наприклад, моєю метою було показати людям, що є такий паломницький шлях, який дає розуміння себе. Але стосовно мого Каміно де Сантьяго цікаву думку сказала мені мама: «Якщо ти хотіла, щоб всім це сподобалось, треба було накритися якоюсь ганчіркою, взяти сухий шматок хліба, повзти і писати, як тобі важко, яка ти вся поранена, а не показувати, який красивий океан». Людям співчувати наче природніше, легше когось пожаліти, аніж приєднатися до якихось світлих, позитивних емоцій.

Ми самі акцентуємося на негативі, тому що це умовна небезпека, коли тебе засуджують або ти не подобаєшся. У тебе може буде 100 коментарів на твою підтримку і лише кілька негативних, але мозок, психіка буде звертати увагу саме на них.

Однак треба розуміти, що людей, які тобою надихаються, набагато більше. Просто вони не завжди про це пишуть, і це їхнє право, бо подумати, помедитувати – для цього треба докладати зусилля. А люди приходять в соціальні мережі не щоб зусилля докладати, а щоб виплеснути свої емоції.

- Рік тому ти мені казала, що маєш гарні підсумки року, але стримуєш себе від того, щоб святкувати свої результати, свої перемоги. Зараз намагаєшся не стримувати себе, можеш себе похвалити?

- Приведу в приклад таку історію. Я пішла до спортзали, почала силові тренування, і тренер мені казав: «Як гарно в тебе виходить, ти молодець!» Тобто нахвалював мене за діло, не просто так. І я це сприймала, що так і має бути, що в моїх стараннях немає нічого особливого. Але коли з'ясувалося, що в мене напруження м'язів, асиметрія, тобто завдяки силовим тренуванням виявилися деякі моменти, про які і не здогадувалася, це уповільнило мій темп. І сконцентрувалася саме на тому, що в мене не виходить, причому неусвідомлено.

Це мені тренер буквально підсвітив, сказавши, що вже не видно тієї сяючої Надії, яка йде, щоб робити те, що вона хоче, може і має робити. І я тоді замислилася: «Якщо я роблю щось так, як вважаю за потрібне, це нормально. Якщо щось не виходить, то як таке можливо?» Думаю, так у багатьох людей. Тому нездатність святкувати свої умовні досягнення в будь-якій сфері у мене пов'язана з критикантством себе. І таке усвідомлення допомагає.

Все починається з усвідомлення. По краплинці. Поступовість – наше все. Підганяти себе, вимагати - це, певною мірою, можливо і важливо для досягнення якогось результату, але з урахуванням світу в цілому, в якому ми живемо, це ще більше напруження, стрес.

Усвідомлене сповільнення - це, до речі, одна з навичок, яка в сучасній психології є обов'язковою. Сповільнення, у тому числі і заради того, щоб побачити себе і відчути радість від того, що ти просто щось робиш.

- Ти запустила проєкт на YouTube «Добре з Надією». Це наче як продовження «Все буде добре», бо тут теж корисні поради, обговорення якихось важливих питань, причому у легкій, душевній формі.

- Звичайно, «Добре з Надією» як наслідок «Все буде добре». Як з’ясувалося, для людей «Все буде добре» є підтримкою і зараз, люди досі тепло відгукуються про цей проєкт. Для мене це таке щастя! Коли читаю в соцмережах спогади молодих людей, які зростали зі «Все буде добре», – для них це теплий дитячий спогад. А ми знаємо, наскільки дитячі теплі спогади важливі.

Я тоді навіть не уявляла, що ми робимо в цьому сенсі – що з нами росте покоління, яке бачить по телебаченню щось добре, корисне, тепле, щире. Боже, я вдячна долі за цей подарунок, що я до цього причетна.

- «Добре з Надією» будеш і надалі робити?

- Ми зробили сезон «Запитала», потім зробили сезон «Добре з Надією». Я просто не фанатка YouTube. Нема в мене величезного захоплення від нього і наполегливого бажання отримати там якийсь результат. Тому цей сезон ми відзняли, а вже наступного року будемо думати, що робити і в якому форматі.

Професійний коучинг - це моє відкриття, надбання і навіть спосіб життя

- А в психології на чому зараз твій фокус уваги?

- Це коучинг. Бо саме коучинг працює з мисленням і станом людини з фокусом на майбутнє. Це про те, про що ми говорили на початку, - про бачення майбутнього. І не в досягненнях, а в результатах. Якщо є бачення, якою я себе відчуваю в майбутньому, то через цей стан вже будуть і результати, і відповідний шлях.

Професійний коучинг - це моє відкриття, надбання і навіть спосіб життя. Бо коучингове мислення - це адаптивне мислення, відкрите, безоціночне і з фокусом на результат.

А психологія - це потужний інструмент знання, як працює психіка. Мій напрямок - емоційний інтелект – дуже актуальний зараз. Ми захоплені емоціями завжди, а нині це ще більше відчувається. Розуміння своїх емоцій, вміння їх прожити, зрозуміти іншу людину - це все емоційний інтелект. Він є невід'ємною складовою і життя, і моєї професії.

- Ти маєш клієнтів, ведеш тренінги, лекції?

- Є індивідуальні клієнти. Є люди, які відчувають, що в них є енергія щось зробити, є бажання, але з якихось причин не виходить. Або людина взагалі не знає, чого хоче, в неї є певна криза. І коучинг це вирішує через роботу з мисленням в індивідуальних сесіях. І цих сесій має бути достатня кількість, щоб людина не тільки зрозуміла, а й щоб, як то кажуть, заземлила результат.

Також в мене є сертифікат командного коуча. Тобто коли працює група коучів із запитом команди. Є в планах створювати в Telegram-каналі групи, бо груповий коучинг, як і групова психотерапія, це теж дуже ефективно.

Завдання будь-якого фахівця - пробувати, отримувати досвід, дивитися, що краще йде, що гірше, мінятися. Це постійний рух. І це дуже захоплююче.

- А є в тебе умовний список планів на наступний рік, чого тобі б хотілося?

- Немає. Звичайно, в мене майорить думка, що Каміно де Сантьяго потребує мене ще раз, бо там не туди звернула, того не побачила. Як казав один японський поет: ходжу щодня однією дорогою і не втомився. Це про сприйняття світу як дива щодня, навіть якщо ти бачиш одне і те саме.

Мета - працювати якомога більше, але без виснаження.

Хочеться, щоб війна закінчилась. Розумію, що всі ми цього бажаємо, але це – в основі, бо через ці біди не йдуть думки вільно, як раніше. Принаймні, це я про себе кажу.

Адже нині життя - це лотерея. Ми з тобою спілкуємося, а в цей час летять «шахеди», ракети. Тому, з одного боку, є якісь мрії, планування, і вони тримають фокус, а з іншого боку - життя таке, що ми маємо бути тут і зараз.

- Нещодавно говорила з Нелею Шовкопляс, і вона мені сказала: «А можна без підсумків, без оцих всіх історій, можна просто вижити - і все». Тобто просто жити і вижити.

- А скільки в цих словах, якщо подумати, любові насправді! Знову ж таки - люди різні. Для когось, і я знаю таких людей, навіть серед клієнтів, це і є жити - мати блокнот, де ти записуєш свої думки, свої плани. Це ті внутрішні опори, які життя зараз вибиває.

От ми з тобою домовилися учора про розмову. Потім всю ніч не спали, потім під звуки вибухів домовлялися, чи будемо спілкуватися чи ні, і вирішили це зробити, не відкладати. Оце і є маленький крок, чудовий приклад і планування, і як дослухатися до себе, і класної комунікації. І як ми з тобою зараз одна одну підтримали, багато чого продумали. А це надихає і дає енергію.