Остаточний Майдан, або 2025 рік у гаслах українських революцій

Дві речі найбільше вражають при погляді на український народ.

Перше – це його здатність до неймовірних звитяг у боротьбі за свою гідність і свободу.

Друге – його ж, народу, вміння власні досягнення гучно знецінити, а перемоги тихо забути.

Десь між цими двома полюсами – піднесення й апатії, перемоги і зради – протікає життя України останніх трьох десятиліть, а то й століть.

Між ними прожила країна і весь 2025 рік, то здіймаючись на вершини національного єднання, то докопуючись до все глибших рівнів помиральних ям.

І це не дивно: за проминулий рік Україна постала перед кількома одразу неймовірно гострими кризами, але жодна з них не виявилась фатальною.

Десь рятувались завдяки діям влади, десь – різко всупереч рішенням із Банкової та Грушевського.

Та головне відкриття минулого року це те, що загартована в низці революцій і Майданів українськість не лише остаточно сформувалась, а й почала передаватись у спадок.

Свобода, яку батьки виборювали на граніті 1990-х, з помаранчевими стрічками 2004-го, із шинами в 2013-му та автоматами з 2022-го, передалась як найвища цінність їхнім дітям із картонками.

Віддаючи шану здобуткам попередніх революцій, "Українська правда" вирішила підвести політичні підсумки 2025 року, згадавши гасла Майданів, які на другому десятилітті збройного спротиву звучать досі актуально.

усі колажі: Андрій Калістратенко.

"Україна – це Європа".

Є таке народне повір'я, що як рік зустрінеш, так його і проведеш.

2025-ий Україна зустріла у стані крайньої невизначеності щодо двосторонніх відносин із ключовим донором і партнером – Сполученими Штатами Америки.

Восени 2024-го стара демократична адміністрація програла президентські вибори і якраз на початку 2025-го мала поступитися владою Дональдові Трампу та його команді.

Що це означатиме для України та її підтримки Вашингтоном – у січні ніхто б достеменно сказати не зміг.

Утім, вже точно ніхто не сподівався, що на другий місяць при владі новий американський президент обзиватиме лідера України, донедавна світовий символ стійкості та мужності, "диктатором" із "підтримкою в 4% виборців".

Перші драфти двосторонньої "угоди про надра" між Україною та США, написані в дусі старих добрих колоніальних практик, і небачений дипломатичний скандал в Овальному кабінеті в останній день лютого обвалили українсько-американські відносини в таку глибоку прірву, з якої виходу, здавалося, немає.

Однак він знайшовся.

Насамперед завдяки зусиллям європейських партнерів.

Від самого початку "жорсткої посадки" Зеленського у виконанні Трампа європейці, найперш лідери старих імперій, розгледіли, що йдеться не тільки, і не стільки про Україну.

Але й про Європу також.

Подальші спроби Трампа довгими місяцями улещувати Путіна, аж до прийому його з червоною доріжкою на Алясці, й одночасні погрози ЄС митами та обмеженнями в торгівлі й захисті, чи не вперше змусили європейські столиці тверезо подивитись на власні можливості.

Та на потребу мати свою, окрему позицію.

Найперше – в питанні України.

По суті, і згода європейців підняти витрати в рамках НАТО, які можна пускати на Україну, і запуск програм прямої купівлі зброї у Штатів для ЗСУ, і віднайдення 90 мільярдів євро для підтримки української армії та бюджету – все це прямі й очевидні свідчення того, що в ключових країнах ЄС остаточно дали ствердну відповідь на питання, чи Україна – це Європа.

У великій геополітичній грі з'ясувалось, що долі українського спротиву та європейського безпечного життя так туго переплетені, що множина при їхньому описі вже, мабуть, не доречна.

Якщо Європа дозволить ділити Україну, то ляже на стіл "ділєжа" наступною.

"Разом нас багато".

Наступним важливим уроком 2025-го року для України та її друзів в Європі стало те, що демократія не інсталюється в країну навічно.

Передплату на неї, як на антивірус, необхідно час від часу поновлювати, щоб віруси авторитаризму та клептократії не знищили її операційну систему.

І що довше відкладати оновлення, то більшою стає ціна.

У середині літа 2025-го українська влада спробувала реалізувати масштабну спецоперацію з підриву незалежності антикорупційних інститутів – НАБУ і САП.

Підготовка тривала місяцями: для цього створили окрему ТСК у парламенті, вкладались у дискредитацію антикорорганів в провладних ЗМІ та соцмережах.

Окремо навіть протягнули призначення амбітного і свого генпрокурора Руслана Кравченка, першим "великим" завданням якого і мало стати підкорення антикорупційної вертикалі.

21 липня СБУ та ГПУ провели низку брутальних обшуків і затримань співробітників НАБУ у справах із дуже сумнівною доказовою базою.

22 липня Верховна Рада ухвалила скандальний закон, який фактично перетворював НАБУ і САП із грізних викривачів корупції на "домашніх улюбленців" генпрокурора.

Голосування відбувалося поспіхом, багато депутатів не усвідомлювали до кінця, за що голосують.

Але ті, хто розуміли, не могли, та й не планували приховувати власного задоволення від того, що "показали НАБУ його місце".

Однак сіячі вітру забули, що доветься жати.

Демонстративний плювок в обличчя суспільству від влади загалом і Офісу президента зосібна здійняв цілу бурю.

Команда Зеленського на чолі з тодішнім главою ОП Андрієм Єрмаком настільки упились сконцентрованою у президента владою, що навіть не подумали поцікавитись настроями джерела цієї влади.

А народ відповів миттєво.

Буквально кількох годин вистачило, щоб під стінами Офісу зібрався "студентський Майдан", який нагадав "людям нагорі" старе майданівське гасло про те, що "Разом нас багато – нас не подолати".

Ну і попутно виписав ще кілька сотень зразків кристалізованої народної мудрості.

Вона хоч і тіснилась на маленьких картонках, але мала досить сили, щоб Зеленський і його "яструби" дали задній хід.

Тож через день президент уже вносив законопроєкт про повернення повноважень НАБУ / САП, а влада і українська дипломатія намагались пояснити спантеличеним європейським друзям, що це було.

"Банду геть!".

Коли після скасування скандального закону про НАБУ і САП команда Зеленського намагалася якось зберегти обличчя, то головні аргументи в її спікерів зводились до кількох позицій.

По-перше, це ніяка не спланована атака Банкової – депутати самі щось вигадали і проголосували.

Рівно таке студентам КШЕ заявив Андрій Єрмак.

По-друге, НАБУ і САП, мовляв, не показали ніякої ефективності, і через це з ними треба "щось робити".

Проте істинна причина, чому влада так самогубчо пішла в лобову атаку на антикорупційні органи, стала зрозумілою щойно, в листопаді 2025 року в ході так званого "Міндічґейту".

Про те, що антикорупційне бюро вело записи в квартирі близького до президента Зеленського бізнесмена Тимура Міндіча, почали говорити в політичних колах ще десь від весни 2025 року.

Поступово ця історія обростала все більшою кількістю міфічних деталей.

Їхній масштаб і яскравість лише підтверджували факт, що ніхто не знає навіть, чи були "плівки Міндіча" взагалі зроблені.

Не було цієї певності й у команді Зеленського.

Але, як кажуть, від гріха подалі Єрмак і Ко вирішили хакнути антикорупційну інфраструктуру в липні.

Коли ж це не вдалося, система перейшла в режим самозаспокоювання: мовляв, нічого страшного там на цих записах, якщо вони і зроблені, бути не могло.

З'ясувалося, що могло.

Оприлюднені 10 листопада перші серії "плівок Міндіча", які стосувалися побудови найбільшої в історії України викритої схеми корупції на "Енергоатомі", були настільки однозначні, брутальні й цинічні, що їхній публічний ефект навіть немає з чим порівняти.

В країні з фактично знищеною енергосистемою якісь люди без прав і бодай якихось повноважень, єдино завдяки своїй близькості до Офісу та його призначенців в уряді обкрадають енергетику на мільярди гривень.

Причому частину із вкрадених грошей передають, ймовірно, прямими траншами в Москву – герою Росії, зраднику Андрію Деркачу.

Робиться все настільки цинічно виключно тому, що у фігурантів є повне переконання – їхня "криша" точно їх прикриє.

Коли масштаб і коло залучених у цю корупційну діяльність стали очевидними, тоді не лишилось і сумнівів у реальних причинах атаки на антикорупційні органи влітку.

Друга, може ще страшніша для влади річ, яка стала очевидною в ході "Міндічґейту", це те, що президент Зеленський завагався.

Людина, яка в 2019-му виганяла "розбійників" і прийшла до влади на обіцянках посадок за корупцію, так неохоче і довго шукала варіанти реакції на "плівки Міндіча", що ледь не згаяла можливості від них відмежуватись.

Врешті Зеленський зібрався, наклав санкції на фігурантів скандалу, забрав паспорти тощо.

Однак момент був втрачений.

Тож досить показово, що в грудневому опитуванні групи Socis, лише 19% опитаних висловили переконання, що Зеленський не знав про корупцію Міндіча та інших своїх друзів.

Багато в чому те, що владна команда відчувала ці тенденції, привело до ще одного грандіозного наслідку "Міндічґейту" – відставки глави ОП Андрія Єрмака.

Жодних записів, де б звучало прізвище Єрмака, його голос чи деталі справ, де він міг фігурувати, НАБУ до кінця 2025-го так і не оприлюднило.

Хоч обшуки в нього провели ще 28 листопада.

Тоді ж, за даними ОП, була готова і підозра Андрію Борисовичу.

Хоча її не вручили ні в день обшуку, ні в наступні тижні, що вже породжує масу спекуляцій.

Як і втеча головних фігурантів справи Міндіча та Цукермана.

Їх із пригодами, проте таки вдалося відшукати "Українській правді" в Ізраїлі.

Стараннями Михайла Ткача вся країна побачила, як вони ведуть своє спокійне і нескромне приморське життя.

Де зараз Андрій Єрмак, поки ще менш зрозуміло.

За даними УП, він не залишає території Києва та околиць.

Та чим тепер живе і з ким, крім керівництва зовнішньої розвідки, спілкується ще нещодавно один із найвпливовіших чиновників країни, наразі сказати дуже і дуже складно.

Щонайменше з президентом, за даними УП, спілкування Єрмаку вдалося поновити.

"Юлі – волю".

Відставка Андрія Єрмака мала величезний вплив на зміни в системі нинішньої влади.

З одного боку, як розповідають люди в оточенні Зеленського, у верхньорівневій команді влади повернулася певна легкість роботи, довіра між гравцями, щезли інтриги, зникло постійне токсичення людей та інші наслідки політичної життєдіяльності Єрмака.

Водночас, жартує один із топпосадовців президентської політсили, "скоро система почне жалкувати за Єрмаком".

У цього жарту є цілком конкретне підґрунтя.

Попри досить однозначно негативне ставлення усіх у владі до Єрмака, він "закривав на собі" гігантську частку оперативної роботи в команді Зеленського.

Ніхто інший попросту не має досвіду й авторитету всередині системи, щоб всі ці питання вирішувати.

Тому президент починає шукати виконавців, багато разів всім, включно із самим Єрмаком, телефонувати і радитись там, де раніше він просто запитував главу ОП.

Система мусить розібрати на себе його повноваження, а люди в ній часто за інерцією бояться брати на себе відповідальність.

Ця відсутність єдиноначальності вже дається знати.

"Наприклад, раніше просто приводили людину і казали, що це класний хлопець, всім подобається, буде міністром.

І Рада собі голосувала.

А зараз президент сказав: "Шукайте людей і переконайте мене, що вони мають бути міністрами".

Раніше Єрмак би просто на когось Начальника (Зеленського – УП) б накрутив, і вже давно міністрів призначили.

А зараз в системі немає розуміння, чиє слово має бути останнім", – описує проблеми росту "Слуги народу" один із її важливих членів.

Цей вакуум лідерства накладається на важку деморалізацію парламенту й монобільшості.

Ще з липневого "кидка" ОП в історії з НАБУ / САП фракцію більшості почало лихоманити.

Частина депутатів після появи "плівок Міндіча" була фрустрована: хтось від того, що люди крадуть під час війни мільярдами, хтось – бо його 3–5 тисяч доларів "депутатських" у конверті виглядають сльозами на тлі мільйонів доларів, вкрадених і виведених "вимушеними переселенцями" в ізраїльські міста.

І навіть за ці "сльози", виявляється, доведеться відповідати.

Їх досить, щоб прийшло НАБУ і роздавало підозри пачками.

Рада спробувала зіскочити з теми конвертів.

Зокрема для цього нещодавно підвищили витрати на депутатську діяльність.

Це рішення з державницької позиції можна було б лише вітати – бо якщо народ не заплатить депутатам, то їм заплатять рвачі з офісів Міндіча чи старих олігархів.

Але в нинішній фазі це вже запізніле рішення, яке мало кого врятує.

Зрештою парламент зустрічає Новий рік у максимально розібраному вигляді.

І тому, хто збере цей пазл наступного року, можна буде сміливо видавати якусь державну нагороду.

Наслідки деморалізації Ради, помноженої розмовами про вибори, можна бачити вже, скажімо, по проваленій роботі з Ukraine Facility.

Україна не отримала в 2025-му мільярди євро, бо парламент не зміг ухвалити кілька складних законів.

Хоч акурат перед "Міндічґейтом", здавалося, Рада якраз вибралась зі свого анабіозу.

Офіс президента до останнього був обезголовлений.

За даними УП, президент обдумує варіант, щоб взагалі не відроджувати ОП в тому форматі, в якому він функціонував за Єрмака.

З кандидатом на главу Офісу президент наче визначився.

Тим часом у його команді говорять про можливість того, що частину аналітичної роботи з ОП передадуть у Раду нацбезпеки і оборони, а за Банковою лишать лише патронатні функції.

В такій внутрішньополітичній ситуації останнім працюючим центром впливу залишається уряд.

Юлію Свириденко досі багато хто в системі сприймає винятково як протеже Андрія Єрмака.

Частина впливових людей досі бачать у ній лише цю "мітку Сарумана".

А втім, прем'єрка здивувала в ході революції проти Єрмака, коли стала на бік заколотників.

Андрій Борисович, дізнавшись про зраду, навіть заблокував Юлію Анатоліївну в месенджерах.

Та тепер це радше плюс, аніж чорна мітка.

Проте Свириденко так само належить перебороти власний вакуум відповідальності й позбутися упереджень, що вона лише хороша виконавиця чиїхось ідей, однак не здатна особисто нав'язувати системі власний порядок денний.

У прем'єрки якимось політичним чудом зібралась величезна кількість своїх людей на керівних посадах у ключових міністерствах.

Тож тепер лише від неї залежить, чи спроможеться вона вирости у справжній центр ваги в системі.

Принаймні станом на кінець 2025-го лише Кабмін Свириденко виглядає спроможним генерувати позитивні новини для президента та влади загалом.

Цим прем'єрка може цілком скористатись.

Але чи може вона? Чи здатна Свириденко до великої гри, неможливо сказати, поки вона її не розпочне.

"Путін – ху*ло".

Ну і насамкінець про переговори.

Весь рік Трамп шукав для себе відповіді на питання, чи хоче Путін миру, чи можна йому вірити і ким той врешті є?.

Як новорічний подарунок через океан можемо хіба послати вже тисячу разів перевірене відкриття, яке явилось колись мудрим харківським футбольним вболівальникам.

До цього ємкого і повного узагальнення рішуче нічого додати.

load.

js#xfbml=1&version=v3.2", function (){});.

Роман Романюк, УП.