Соціальний договір

На Новий рік ми планували випустити текст-солянку. Автори розповідають, хто чим займався цей рік, чого хоче побажати в наступному. Мила ідея, насправді. Та який у ній сенс, якщо більша частина колективу вже в армії, буде в армії та побажати може лише те, що так чи інакше пов’язане з армією?

Одразу зазначимо, що ми дуже вдячні нашим читачам та підписникам на Patreon. Без вас ми б уже давно закрилися. Лише завдяки вашій підтримці «Петро і Мазепа» досі живий, здоровий та працює. Так, сайт ведуть двоє людей. Так, автори надсилають свої тексти не дуже регулярно та залежно від можливості по службі. Так, їх частина вже ніколи нічого не напише.

Проте ви нас досі підтримуєте. І цей рік ми пережили лише завдяки вам. Дякуємо!

Оскільки у нас такий щирий клуб однодумців (хоча б часткових), є сенс обговорити більш серйозні речі за якісь побажання. Наприклад, за що люди зазвичай ідуть до війська. Або не йдуть. Насправді у представників обох таборів є маса цікавих аргументів, хоч між собою вони й перетинаються вкрай рідко. А живе порівняння цих двох систем цінностей може призвести до такої дискусії, що доведеться викликати посилений наряд поліції.

За нашими спинами — соціальний договір. Старий, ледь живий. Або вже й здох.

Когось він улаштовує. Когось не влаштовує, але людина прагне змінити його умови в майбутньому (а для цього треба утримати державу). А когось ці умови не цікавлять. Не треба себе обманювати, буцімто ідейні саботажники чи ті, кого нині модно узагальнити під словом «ухилянт», обов’язково змінять свою позицію через нові умови.

Річ у тім, що український соціальний договір війну зовсім не враховував. Громадянин у нас зазвичай почувається так, наче СРСР розпався буквально днями.

Відмінність між старим та сучасним громадянином легко виокремити питанням, чи дійсно «спільне» — це «нічиє». Якщо людина свято впевнена, що воно таки нічиє, перед вами якраз такий екземпляр. Скільки б дипломів не мав, які б гроші не заробляв (у наш час не показник мудрості), говорити конструктивно буде важко. І взагалі, невдячна праця. Бо принципи звучать розмито, коли за ними стоять надто ефемерні речі.

Щоб не ламати щелепу кожному незадоволеному опоненту, простіше щось йому дати. Ні, не по пиці. А що може дати Україна з постраждалою промисловістю?

Активи. Землю. Ділянку в такому користуванні, щоб людина вже мала житло.

Так, певна кількість людей і після цього носом крутитиме. Тоді у них можна забрати те, що видала держава. Або покращити ці умови за зразкове виконання вимог. Відчуваєте? Це не тисяча гривень у країні, де зростає інфляція, а шрінкфляція навідалась на полиці магазинів. Не те, що висковзує між пальців. Навпаки — те, що залишається з вами завжди. Гаманець чи акаунт OpenAI можна втратити, але не це.

Тому ми від свого скромного колективу витратили певну кількість часу на написання матеріалів про безумовне базове житло. Це те, що ми точно можемо гарантувати громадянам. За умов поганої демографії — не шкодуйте по 2–3 сотки землі молоді.

Демографія вже погана. Не робіть її ще гірше, будь ласка.

І вже тоді, коли громадяни мають від держави щось дійсно відчутне, вони не будуть сперечатись про такі чи не такі правила гри. Виграш утрачати захочуть не всі.

Справа не лише у фінансовій та соціальній мотивації. Так ми підходили до іншої біди: наш соціальний договір, що помітно навіть по обов’язках громадян, компенсує різкість вимог необов’язковістю їх виконання. І повною відсутністю контролю над цим.

Наприклад, при небажанні йти до війська вам буде складно гуляти вулицями великих міст. Але в мережі вас переслідуватиме таргетинг від контор, які за невеликі гроші продають бронювання. Про виїзд не кажемо: там частина пропозицій вимагає від вас навичок, характерних для військовослужбовця 73-го центру ССО. При бажанні той і так може перетнути кордон, причому скільки завгодно разів.

Ми підкреслюємо ключовий принцип: виконуй, як не хочеш — придбай індульгенцію.

Свого часу цей принцип ідеально описав найчесніший кандидат у президенти України всіх часів та народів, тобто Єгор Лупан: «Комунальні тарифи зростуть, але за них не потрібно буде платити. Я не плачу, і нічого».

Питання примусу громадян насправді лежить не у царині порушення прав людини. Ми живемо в ті часи, коли сама суть прав людини буде суттєво змінюватись. Принаймні, коли наші автори писали про ймовірність військового призову у Європі, у коментарях вистачало їдких контраргументів. Тепер Мерц та Пісторіус фактично проштовхнули систему з призовом по лотереї у разі дефіциту добровольців. Мабуть, контраргументи вже не такі їдкі. Точніше, їх чомусь раптово не стало. Може, просто писали їх люди з Німеччини, хтозна.

Це ми до того, що права людини чомусь слабшають усюди.

А якщо змінюється трактування прав людини, примус громадян стає чи не головним питанням. Як інакше боротись із державами, які атакують вас без оглядки на ці права?

Росіяни можуть набрати взвод добровольців, а поряд — такий самий взвод із бурятів, насильно привезених до військкомату. ЗМІ промовчать. Їх толкові антивоєнні активісти вже давно лежать у землі, на відміну від наших. Тож вам не покажуть пальчиком, де який взвод. Де легендарні добровольці Шойгу-Бєлоусова, а де «нещасні бусифіковані хлопчики» 30–45 років.

А самі ви різниці не помітите. Бо їх поженуть на штурм ваших позицій абсолютно однаково. Питання лише в тому, кого першим.

На полі бою ви відчуєте, що правила війни ворог якось не дуже шанує. Якщо ж ви ризикнете здатись у полон, дізнаєтесь і про його ставлення до Женевської конвенції. Кажуть, воно не надто сумлінне. Отже, ви під час двобою бились не на повну силу, бо залишали в душі простір для громадянських цінностей та дао. А ворог не лишав нічого. І врешті-решт вас таки переміг.

Загинете ви чи залишитесь його вічним рабом — права людини вже тю-тю.

Ще раз. У Росії, Китаї, Ірані та КНДР їх і так не дотримувались. І тепер черга дійшла до тих держав, яким будь-яка згадана раніше країна може погрожувати. Раптом виявилось, що «права заради прав» призведуть лише до вашої поразки на полі бою. Тоді переможе держава, яка права людини ніколи й не цінувала. Отже, у результаті ви їх утратите. Ваш вибір простий: тимчасово пожертвувати чи втратити назовсім.

У ліберальній парадигмі будь-яка спроба посилити контроль над виконанням обов’язків може трактуватись як «перетворення на другу Росію». Парадигма не актуальна.

І знаєте, чому? Якби ця парадигма працювала, Росію вже бомбили б з усіх сторін за чисельні порушення як прав людини, так і правил війни. Ті ж обстріли енергетики у тилу — воєнний злочин. Розстріл полонених на фронті, яких убивають спеціально під камерами наших розвідувальних дронів, — також. Викрадення дітей — також.

Та за це ніхто не поспішає карати. Отже, правила не працюють.

Один із грецьких комуністів гарно пожартував. Мовляв, навіщо Європа обзиває Путіна другим Гітлером, якщо вона ж при цьому не намагається його перемогти? Це дуже цікавий контрудар.

Тут у вас Путін — воєнний злочинець, і його всі бояться сердити. А тут президент Франції та бельгійський прем’єр з усіх сил бережуть заморожені активи РФ від конфіскації. Тобто гроші, які воєнний злочинець не хоче випустити з лап на користь своєї жертви, аби вона не стала більш активно заважати йому займатись воєнними злочинами.

І всім нормально. Як у Лупана, «і нічого».

За такі концепції можна ще довго чіплятись, та вони все одно впадуть від власної непослідовності. Не можна непомітно залишатись суддею, що виносить вирок підсудному, і водночас його посіпакою. У цих суддів погані кодекси. Вони не працюють. Чим швидше це усвідомить наша держава (яка складається не лише з влади, а й із суспільства), тим швидше вона зможе досягти успіху. Як на війні, так і після неї.

Не варто покладатись на права людини у світі, де від них відмовляються. І не варто чекати, що патріотизм передається повітряно-крапельним шляхом. Інакше буде дуже боляче, а потім усе одно зрозумієте.

Бажаємо на Новий рік, щоб за 365 днів хоча б частина зазначених проблем здавалась чимось забутим. Бо їх розв’язали, закрили та забули.

Бачите? Навіть ми інколи буваємо оптимістами.