Трамп на допомогу: чому 2025 рік виявився вдалим для Путіна і чому все може змінитися у 2026-му

У міру того як повномасштабна російсько-українська війна наближається до своєї четвертої річниці, Володимир Путін виглядає впевненим, навіть самовпевненим. Справа не в тому, що він домігся великих успіхів на полі бою. Росіяни насилу зуміли зайняти ще трохи території Донбасу, але щоб побачити ці завоювання, які становлять, мабуть, 1% (нині безнадійно зруйнованої) території України, потрібно збільшити карту — і все це було досягнуто ціною сотень тисяч життів російських солдатів.

Звісно, такі речі ніколи не бувають лінійними, і ніхто не може виключити, що ця виснажлива війна все ж таки призведе до військової поразки України. Путін, імовірно, відчуває, що мета перебуває в межах його досяжності, або, якщо це не так, він хоче, щоб ми так думали, бо такі уявлення — тобто ідея про те, що "час на боці Росії" — підживлюють поразницькі настрої в Україні та, загалом, на Заході.

Але це не єдина причина для самовпевненості Путіна. Цей рік ознаменувався чудовим поворотом у глобальній долі Росії. Найбільшим політичним досягненням стала поява Дональда Трампа в Білому домі. Не було очевидно, що Трамп обов'язково діятиме в інтересах Росії. Його перша адміністрація виявилася не такою вдачею в цьому відношенні, як сподівався Кремль. Захоплення Трампа методами Путіна не завадило його адміністрації націлитися на економічні інтереси Росії (наприклад, запровадити санкції проти газопроводу "Північний потік-2") або надати Україні летальну допомогу.

І цього разу побоювання щодо можливих поступок Трампа на користь Росії супроводжувалися в багатьох спостерігачів більш оптимістичною думкою, що, можливо, він усе-таки не піде на це. Звісно, американський президент не хотів увійти в історію як людина, яка повернула агресивну Росію з вигнання і віддала їй суверенітет України. Періодичні випади Трампа на адресу Путіна плекали надію, що він знайде свою позицію і дасть відсіч росіянам.

Однак події останніх кількох місяців показують, що песимісти, ймовірно, мали рацію. Рухомий явно нав'язливим бажанням покласти край "війні Байдена в Україні" і слідуючи порадам переговорної команди, яка часом виглядає жалюгідно недоукомплектованою і, можливо, роздирається внутрішніми протиріччями, президент Трамп посилив тиск на Київ, щоб той поступився Росії за деякими з її ключових вимог.

Мирні переговори, що проводяться під егідою США, поки що не принесли значущих результатів, головним чином тому, що Путін відмовився відступити від своїх максималістських політичних і військових вимог, які призведуть до територіального урізання України, позбавивши її будь-яких реальних гарантій безпеки та, по суті, можливості захищатися. Російський лідер явно не проти досягнення результату шляхом переговорів, за умови, що всі поступки зробить інша сторона. Усвідомлюючи явний відчай Трампа знайти щось, що можна було б представити світові як мир, досягнутий за посередництва США, Путін може дозволити собі чекати, доки стиглий плід впаде йому в руки.

Важливо "Поруч із ним є шаман": топпастор Трампа вказав, кому поклоняється Путін

Однак для Путіна Україна завжди була лише засобом для досягнення мети. Звичайно, він зацікавлений у встановленні свого контролю над тим, що він вважає частиною ширшого російського імперського простору. Але він також намагався використати війну як клин — щоб посіяти розбрат у Європі та підірвати трансатлантичний альянс. Деякі з цих зусиль ще можуть принести плоди.

Наприклад, гібридна війна Росії проти Європи. Польоти безпілотників і літаків у європейському повітряному просторі, а також погрози Путіна (коли він обіцяє європейцям велику війну, якщо континент не відступить) посилили побоювання деяких країн-членів ЄС.

Примітно, що прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан зробив усе можливе, щоб підкреслити незгоду своєї країни із загальною позицією ЄС щодо Росії, яка, за його словами, ризикує втягнути блок у прямий конфлікт. Будапешт зробив більше, ніж більшість країн ЄС, щоб перешкодити ухваленню колективних рішень з питань, пов'язаних із санкціями.

Схильності Орбана в цьому відношенні відомі давно, але більш дивним було те, що Бельгія виявилася настільки залякана погрозами Росії про заходи відплати у відповідь на конфіскацію заморожених активів Кремля. Вона неодноразово зривала спроби ЄС передати ці гроші Україні.

Путін не може сказати, що в Європі для нього все складається благополучно, тому що Брюссель фактично зберіг і навіть посилив жорсткий режим санкцій (наразі ухвалено 19 пакетів санкцій). Також очевидно, що принаймні деякі європейські країни мають намір підтримувати Україну в її боротьбі, надаючи їй пряму фінансову допомогу та оплачуючи її озброєння. Росіяни різко критикують цих європейських "військових авантюристів", хитро стверджуючи, що вони підривають благонамірені мирні ініціативи президента Трампа.

З приходом Трампа до влади трансатлантичний розкол значно поглибився, і не стільки через Росію, скільки через перипетії в політичному дискурсі США. Нова Стратегія національної безпеки, яка практично позначила ЄС як ворога Америки (водночас, справедливо чи ні, применшуючи загрозу з боку Росії), стала останнім епізодом тривалої американської культурної війни, головною ареною якої зараз є Європа.

Росіяни прагматично погодилися з алармістською риторикою Вашингтона щодо цивілізаційного занепаду Європи і критикою європейської міграційної та регуляторної політики. Це дивне зближення цінностей Росії та США, мабуть, є найбільшим шоком 2025 року.

Однак для Путіна ідеологічна орієнтація є лише частиною ширшої стратегії, спрямованої на те, щоб остаточно позбутися НАТО. Покінчити з присутністю США в Європі завжди було однією з головних цілей зовнішньої політики Кремля. Тепер, коли самі Сполучені Штати звертають увагу всередину країни й просять європейців робити більше для власної оборони (можливо, навіть взявши на себе повну відповідальність за звичайні збройні сили НАТО вже 2027 року), росіяни здаються ближчими до цієї мети, ніж будь-коли від моменту створення НАТО 1949 року.

Є стара приказка, яку приписують Наполеону Бонапарту, про те, як важливо ніколи не переривати ворога, коли він робить помилку. Путін може стояти осторонь і спостерігати за катастрофою, що повільно розгортається в трансатлантичних відносинах. Він може навіть уболівати за Трампа.

"Путін просто везучий?" — запитав я нещодавно в російського вченого, який бере участь у діалозі зі США. "Ха. Це називається стратегія", — самовдоволено відповів він. Я похитав головою: "Везіння. Нічого, крім везіння".

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо Потрібен новий "Вагнер": чому гальмують мирні переговори і як по-справжньому налякати Путіна