Степан Бандера як головний ворог Кремля: як РФ сама створила те, з чим тепер намагається воювати

1 січня ім'я Степана Бандери традиційно стає приводом для інформаційної істерики в Росії. Російські телеканали, політики та пропагандисти десятиліттями називають його "головним нацистом України", "ідеологом війни проти Росії" і "символом загрози".

Парадокс у тому, що саме ця багаторічна кампанія перетворила Бандеру з історичної фігури обмеженого масштабу на один із найвпізнаваніших українських символів у світі.

Фокус розібрався, як саме російська і радянська пропаганда зробила Бандеру тим, ким він ніколи не був у реальній історії.

Реальний масштаб постаті Бандери

У науковій історіографії Бандера не розглядається як центральна фігура українського визвольного руху ХХ століття. Він був одним із керівників Організації українських націоналістів, очолив радикальне крило ОУН але:

• не був командиром УПА;
• не керував бойовими діями;
• не перебував на території України більшу частину Другої світової війни.

У 1941 році після проголошення Акту відновлення Української держави Бандера був заарештований нацистами й до 1944 року утримувався в концтаборі Заксенгаузен. Цей факт зафіксований у німецьких архівних матеріалах і дослідженнях, зокрема в працях істориків Інституту сучасної історії в Мюнхені.

Після війни Бандера жив у Західній Німеччині, займався діяльністю в еміграційних структурах і не мав прямого впливу на події в УРСР. У 1959 році його вбив агент КДБ Богдан Сташинський — факт, офіційно визнаний на судовому процесі у ФРН у 1961 році.

До кінця 1980-х років Бандера не був масовим символом ні для радянських українців, ні для міжнародної спільноти.

Як радянська держава створила "універсального ворога"

Після ліквідації збройного опору УПА радянська влада не відмовилася від теми "бандерівців". Навпаки — вона зробила її інструментом внутрішнього контролю.

Втім, вибір саме Степана Бандери як головного символу ворога не був випадковим. Радянська пропаганда свідомо зупинилася на фігурі, яка відповідала одразу кільком важливим критеріям.

По-перше, Бандера вже був мертвим і недосяжним. Після його вбивства він уже не міг ані спростувати звинувачення, ані дати альтернативну версію подій. Це дозволяло приписувати йому будь-які злочини, ідеї та наміри — без ризику публічної відповіді.

По-друге, Бандера не асоціювався з конкретною радянською поразкою, як, наприклад, окремі бої УПА чи регіональні повстання. Його образ був достатньо абстрактним, щоб об'єднати під одним ім'ям різні форми спротиву — від підпілля 1940-х до дисидентів 1960–1970-х років.

По-третє, Бандера був зручним для пропаганди саме тому, що його реальна роль у воєнних подіях була обмеженою. Це давало можливість створити міф, не прив'язаний до точних фактів, дат і документів. У радянському наративі він перетворився не на історичну постать, а на персоніфіковане "зло", відповідальне за все — від збройного спротиву до "ідеологічного зараження" України.

Саме тому у радянських підручниках, пропагандистських фільмах і матеріалах КДБ слово "бандерівець" перестало означати конкретну людину чи організацію. Воно стало ярликом, який застосовували до будь-яких форм українського націоналізму, дисидентів, культурного спротиву, навіть до побутового "інакодумства" в Західній Україні.

Про це прямо пише Тімоті Снайдер у книзі The Reconstruction of Nations, зазначаючи, що радянська влада навмисно персоніфікувала антирадянський рух, бо образ конкретного "ворога" легше демонізувати, ніж складні історичні процеси.

Саме в цей період Бандера перетворюється на міфічну фігуру, відповідальну за все — від повоєнного спротиву до "загроз єдності СРСР".

Цей міф виявився настільки зручним, що без суттєвих змін був успадкований уже сучасною російською пропагандою.

Після 1991 року: міф, який не був потрібен Україні

Після здобуття незалежності Україна не створювала загальнонаціонального культу Бандери. У 1990-х і 2000-х роках його постать залишалася регіонально чутливою і викликала суперечки всередині країни.

Як показують соціологічні дослідження, до 2022 року Бандера не мав однозначно високого рівня підтримки чи "шанованого статусу" на загальноукраїнському рівні: за даними спільного опитування Фонду "Демократичні ініціативи" та соціологічної служби Центру Разумкова, лише близько 49,6% українців вважали діяльність Бандери скоріше позитивною, тоді як 11% мали негативне ставлення, а решта — неоднозначне або не визначилися. Ці цифри показують, що ставлення до його постаті було широко розділеним і залежало від регіону та контексту, а не одностайно шанованим або загальнонаціональним символом.

Іншими словами, Україна не потребувала Бандери як символу — аж до моменту, коли цю потребу створила Росія.

2014 рік: Бандера як виправдання агресії

Після Революції гідності російська пропаганда не просто "реанімувала" радянський міф про бандерівців — вона перевела його в режим постійної інформаційної війни. Уже з лютого–березня 2014 року слово "бандерівці" стало одним із ключових маркерів у лексиконі російських державних медіа та офіційних осіб.

Його застосовували не як історичний термін, а як універсальний пропагандистський ярлик, який послідовно розширювали: спочатку — щодо учасників Майдану, потім — щодо нової української влади, далі — щодо добровольчих батальйонів, Збройних сил України, а згодом — щодо всього українського суспільства загалом.

Цей процес був не хаотичним, а структурованим і керованим.

У 2014 році російські телеканали — насамперед "Россия 1", "Первый канал" і НТВ — систематично подавали Революцію гідності як "бандерівський заколот". У сюжетах Майдан зображували не як громадянський протест, а як керований "націоналістичний переворот", за яким нібито стоять "послідовники Бандери".

Цей наратив був важливий з кількох причин: він позбавляв Майдан легітимності в очах російської аудиторії; знімав із Росії відповідальність за втручання, подаючи його як "реакцію на загрозу", та одразу вписував події в знайому радянську схему "боротьби з фашизмом".

Саме тоді в російських новинах з'являється формула "бандерівці в Києві", яка не має жодного зв'язку з реальною біографією Степана Бандери, але ідеально працює як емоційний тригер.

З 2014 року цей наратив переходить із телевізійних ток-шоу в офіційні заяви російської влади.

Володимир Путін неодноразово використовував терміни "націоналісти", "неонацисти" й "бандерівці" в одному смисловому ряду, описуючи події в Україні. Так само діяло й російське МЗС, яке у своїх комюніке та заявах для міжнародної аудиторії регулярно апелювало до "відродження нацизму в Україні".

Таким чином сформувалася спрощена, але ефективна схема, призначена як для внутрішнього, так і для зовнішнього споживача: Україна — Бандера — нацизм — загроза — "вимушена оборона Росії".

Ця логіка дозволяла Кремлю підміняти причини війни моральним виправданням, апелюючи до сакралізованої для російського суспільства теми Другої світової війни.

Розширення образу: від "бандерівців" до всіх українців

Окремим етапом стало навмисне розширення образу ворога. Якщо у 2014–2015 роках "бандерівцями" в російських медіа називали переважно активістів і військових, то згодом цей ярлик почали застосовувати до української мови, культури, української ідентичності як такої.

Фактично відбулася дегуманізація українців через символ, який був знайомий і зрозумілий російській аудиторії ще з радянських часів. Бандера в цій схемі перестав бути людиною — він став позначенням "неправильного українця".

Цей механізм детально описаний у західних аналітичних звітах. Зокрема, Atlantic Council у своїх матеріалах про російську дезінформацію зазначає, що Кремль системно використовує історичні травми й символи Другої світової війни для легітимізації сучасної агресії.

Аналогічні висновки містяться й у дослідженнях Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки, який фіксує повторювану модель: створення образу "нацистського ворога" — моральне виправдання насильства — мобілізація суспільства.

Проте є парадокс результату.

Намагаючись використати Бандеру як інструмент демонізації, російська пропаганда досягла протилежного ефекту. Постійне повторення цього образу зробило його впізнаваним далеко за межами України, перетворило його на маркер спротиву, позбавило Кремль монополії на трактування символу.

У підсумку Бандера став не аргументом проти України, а дзеркалом російської пропаганди, яке показало її власні страхи й методи.