Рішення в кишені Путіна: Шамшур - про те, чи чекати завершення війни у 2026 році

Навіть можливе припинення вогню не означатиме миру: 2026 рік може стати лише паузою перед новим етапом російської агресії, вважає дипломат.

Наприкінці 2025 рокуза зачиненими дверима делегації України, США та Європи обговорювали плани припинення вогню та шукали "вікно можливостей" для переговорів з країною-агресором Росією. Однак, незважаючи на зусилля світової дипломатії, росіяни шукають лазівки для продовження війни.

В інтервʼю Главреду колишній посол України в США (2006-2010) та Франції (2014-2020) Олег Шамшур розповів, чому ініціативи Трампа не ведуть до справедливого миру, чи чекати припинення вогню у 2026 році, та яку роль у цьому відіграють США, Європа та Китай.

Як би ви оцінили переговорні процеси, які відбувалися наприкінці 2025 року?

Активізація всіх процесів, зрозуміло, була пов’язана з появою 28 пунктів мирного плану Трампа. І, до речі, все це з’явилося і закрутилося через рішення самого Трампа, який після зустрічі з президентом Зеленським передав Уіткоффу, що відчуває: усе може піти за "сценарієм Ґази", тобто потрібно готувати план і намагатися його просувати таким чином, щоб досягти домовленості.

Якщо подивитися на те, що розкрив Зеленський, цей документ лише підтверджує мою думку про те, що сама поява цих 28 пунктів — попри всі переговори, які були в Женеві та в Маямі, — це процес "покращення поганого". Від цього погане все одно не стане хорошим. Тобто план у тому вигляді, в якому ми його бачили, не принесе Україні справедливого миру. Оскільки філософія цього підходу така, що фактично винагороджується агресор і при цьому дуже серйозні поступки від країни-жертви агресії.

Навіть у найкращому варіанті — коли ми не відійдемо з Донбасу і буде заморозка по лінії зіткнення — цей мир не буде тривалим ні для нас, ні для Європи, оскільки дасть можливість росіянам зосередити і зберегти всі свої загарбання. Через певний час це дозволить РФ здійснити нову агресію, яка, очевидно, вже не обмежиться Україною і поширюватиметься на інші держави. Крім того, Росія для продовження своєї агресії матиме вже абсолютно іншу стратегічну глибину, ніж вона мала навіть до початку повномасштабного вторгнення в Україну.

Чи може це призвести до припинення вогню? На жаль, треба визнати, що всі рішення фактично перебувають у кишені Путіна. Якісь притомні переговори з ним можна уявити лише тоді, коли ми його зупинимо і коли він буде позбавлений принаймні частини військово-стратегічної ініціативи.

Якщо цього не станеться, він і далі продовжуватиме агресію та диктуватиме свої умови як щодо змісту, так і щодо часу переговорів. Тому мені важко зрозуміти, на яких підставах наші переговорники говорять про конструктивну роботу та наближення якихось домовленостей. Ті домовленості, які наразі існують, є вкрай важкими для України — навіть якщо нам удасться відбити найгірші сценарії. І про це, як на мене, абсолютно чесно треба сказати суспільству.

Чого очікувати в переговорному процесі, якщо він триватиме у 2026 році?

Як я вже сказав, переговорний процес має сенс лише за умови, що Путін буде зупинений і послаблений. Поки що цього не відбувається. Щоб зупинити Путіна, необхідно, аби безперебійно функціонував механізм закупівлі американської зброї, який ми зараз бачимо; щоб регулярно здійснювався обмін розвідувальними даними; щоб жорстко й послідовно застосовувалися санкції, запроваджені як європейцями, так і Сполученими Штатами, зокрема останні нафтові санкції, запроваджені Трампом.

Тобто потрібно, щоб усе це реально працювало. Крім того, необхідні серйозні зміни всередині країни — у тому, як здійснюється управління державою в умовах війни. Потрібна також ремобілізація суспільства, адже попереду можуть бути складні, болючі рішення, без яких ми не зможемо вистояти й відстояти власну позицію.

А про що, наприклад, йдеться?

Йдеться, зокрема, про історію з Міндічем і про ті плівки. Після цього логічно очікувати від влади певної реструктуризації, адже система управління державою п’ятьма-шістьма людьми з найближчого кола фактично зазнала краху. Потрібні широкі консультації з усіма політичними силами. Ясно, що цього, найімовірніше, не буде. Але абсолютно необхідним було б формування уряду національної єдності. І, очевидно, потрібна мобілізація.

Ви сказали, що єдиний варіант завершення війни — це коли Україна дотисне Путіна. Чи зацікавлений Трамп у тому, щоб більше допомагати Путіну — наприклад, перекриваючи постачання зброї Україні чи обмін розвідданими?

Тут є кілька питань, давайте я спробую відповісти по черзі.

Щодо позиції Трампа. Я вже багато разів казав: попри всю його волатильність і емоційні політичні гойдалки щодо війни в Україні, він стабільно керується чотирма принципами. Якщо їх враховувати, його дії стають цілком зрозумілими.

Перший –Трамп виходить з того, що війну потрібно завершити за будь-яких умов — у тому числі за рахунок національних інтересів України. Для нього важливо зупинити війну, щоб мати можливість відзвітувати про завершення, здається, вже дев’ятого конфлікту, претендувати на Нобелівську премію миру і зосередитися на інших питаннях, які він вважає пріоритетними.

Другий – він не вважає Україну стратегічно важливою для Сполучених Штатів.

Третій –Трамп намагається відсторонити європейців, які можуть бути єдиним контрбалансом його політики щодо України, за двері переговорної кімнати. По-перше, тому що не поважає їх і вважає неспроможними до рішучих дій. По-друге, тому що їхні політичні позиції значною мірою збігаються з позицією України.

Четвертий– це прагнення вибудувати "світле майбутнє" з Росією – розмовляти з Путіним як із партнером. З одного боку — реалізувати ілюзорні економічні мегапроєкти, які обіцяють росіяни, нібито в інтересах "трампівської" Америки, але значною мірою — в інтересах клану Трампа та вузького кола наближених до ньогобізнесменів. З іншого — використати Росію для переформатування світової політики: поділу світу на сфери впливу та спроби відірвати Москву від Китаю. Ілюзія абсолютно нереалістична, але для Трампа вона принципова.

Ці чотири принципи були характерні для його політики і до виборів, і під час виборів, і після них. Якщо це пам’ятати, стає зрозуміло, звідки взялися 28 пунктів, 20 пунктів, чому з’являються Уіткофф і Кушнер.

Тепер — щодо перспектив мирного плану. Зараз для Трампа — так само, як і для європейців — момент істини. Нині багато розмов про мирний план, обговорюються різні його аспекти, але ключове питання полягає в тому, наскільки він буде сприйнятий Росією.

Очевидно, Путін загалом зацікавлений у припиненні вогню, аби реалізувати частину своїх цілей уже не військовими, а дипломатичними методами. Росії потрібна передишка — і економічна, і військова. Водночас російський диктатор готовий до припинення вогню лише на власних умовах.

Путін уже заявив, що готовий говорити, але лише за умови, що цей план стане базовим і передбачатиме ще більші поступки з боку України. Саме тут для Трампа виникає проблема: така позиція Росії створює для нього серйозні репутаційні втрати. Тепер ключове питання — чи буде реально працювати механізм продажу зброї Україні, обміну розвідувальними даними та застосування санкцій. Чи, навпаки, ці інструменти будуть використані як засіб тиску на Україну, щоб змусити її погодитися на всі забаганки Трампа і Путіна.

Окреме питання — чи використовуватиме Трамп санкції для тиску на Росію, адже ці санкції справді болючі й реально працюють. Саме від цього значною мірою залежатиме подальший розвиток ситуації.

Звісно, можливий і сценарій, за якого Трамп скаже: "Ну, якщо так, я взагалі цим більше не займатимуся". Але тоді виникає принципово важливе питання: чи означатиме це продовження продажу зброї Україні та обміну розвідданими, чи навпаки — їхнє припинення. Якщо другого не буде, це однозначно працюватиме в інтересах Росії.

На мій погляд, за будь-яких обставин — навіть у разі відходу Трампа від активної ролі в пошуку дипломатичних рішень і припинення війни — він продовжуватиме діалог з Росією, маючи на увазі реалізацію економічних проєктів та поліпшення двосторонніх відносин.

Ще один важливий гравець — Китай. Якщо всі козирі, за вашими словами, у Путіна, то чи може Китай впливати на переговорний процес у 2026 році? Чи долучиться він до нього?

Я неодноразово закликав позбутися ілюзій щодо Китаю. Китай був, є і в осяжній перспективі залишатиметься не просто партнером, а союзником Росії — з огляду на свої стратегічні, економічні інтереси та подібність систем управління. Міністр закордонних справ Ван Ї уже прямо заявив європейським дипломатам, що Китай не може допустити поразки Росії. Це ключова позиція.

Що стосується Трампа, у його другій каденції чітко видно курс на домовленості між "великими державами". Якщо подивитися на його політику щодо Китаю, то вона значно меншою мірою стосується безпеки. У Національній стратегії питання безпеки в Азійсько-Тихоокеанському регіоні окреслені доволі загально. Натомість Трамп намагається домовитися з Китаєм. Зокрема й тому, що Китай виявився значно краще підготовленим до тарифних воєн, ніж це уявляв собі Трамп, і має власні важелі впливу на Сполучені Штати.

Відповідно, розрахунки на те, що вдасться натиснути на Китай або навести аргументи, які змусили б чи хоча б стимулювали Пекін змінити свою позицію щодо Росії, на мій погляд, є абсолютно нереалістичними.

Єдине питання, в якому Китай, умовно кажучи, відіграв більш позитивну роль, — це невикористання Росією ядерної зброї. Але й це відповідає загальній позиції всіх постійних членів Ради Безпеки ООН, які традиційно поводяться в цьому питанні досить обережно, за винятком нинішньої поведінки самої Росії.

Отже, якщо підсумувати, Китай і надалі залишатиметься країною, яка відіграє ключову роль у підтримці Росії, завдяки чому вона буде спроможна продовжувати війну. Щоб ця ситуація змінилася, необхідно, аби Китай утратив інтерес до Росії. Однак я не бачу жодних ознак того, що це може статися найближчим часом — навіть у короткостроковій перспективі.

Чи правильно я розумію, що навіть мінімальної заморозки чи паузи — наприклад, для виборів — наступного року очікувати не варто?

На цей момент така можливість не проглядається. Навіть сама ідея так званої мирної угоди виглядає абсурдною. Неможливо підписувати документ з країною-агресором, яка фактично залишає за собою захоплені території.Якщо це відбудеться і буде оголошено припинення вогню, воно за будь-яких умов означатиме не завершення війни, а лише зупинку чергового етапу російської агресії. У будь-якому разі це буде пауза. І наше виживання як незалежної, справді суверенної держави — залежатиме від того, як ми цю паузу використаємо. Тому нам потрібно готуватися до продовження війни й до боротьби на значно довший період часу.