Борис Лятошинський. Куратор музичного ефіру Українського радіо та його боротьба за мистецьку свободу

Ми знаємо Бориса Миколайовича Лятошинського як знакового українського композитора, одного з фундаторів модернізму в українській академічній музиці XX століття. Але він був також і радійником — куратором музичного мовлення Українського радіо, вплив якого відчутний донині.

Робота Бориса Лятошинського на Українському радіо — це історія сміливих рішень, тонких компромісів і неминучого зіткнення з цензурою, що зрештою коштувало йому ефіру.

Наприкінці Другої світової війни, у грудні 1944-го, у повернений до столиці Український радіокомітет запросили Бориса Лятошинського — вже знаного композитора, диригента і педагога — на посаду художнього керівника музичного мовлення. Вибір був невипадковим: Лятошинський поєднував художню вимогливість і стратегічне мислення, а також мав досвід співпраці з Українським радіо в евакуації, де створив для радіохору знамениті обробки українських народних пісень. «Це був новий етап у його життєтворчості», — пише дослідниця Олена Таранченко у статті «Радіо в житті Лятошинського», опублікованій в журналі «Музика» у 2015 році. Унікальні матеріали та фото зі згаданої праці стали приводом розповісти про історію Лятишинського-радійника у книзі «Українське радіо. Історія буремного століття».

На новій посаді Лятошинський узявся за системне реформування музичного мовлення. Він очолив Художню раду, розробляв тематичні плани ефірів разом із музичними редакторами, координував репертуар радіоансамблів. Як констатує інформаційний звіт про діяльність Радіокомітету за 1944—1945 роки, в цей період художні колективи радіо очолювали диригент симфонічного оркестру Петро Поляков, диригент хору Юрій Таранченко, диригент оркестру народних інструментів Марко Геліс і художній керівник ансамблю бандуристів Михайло Щоголь.

Після присвоєння почесних звань. Сидять, зліва направо: Петро Поляков (диригент радіооркестру), Лідія Лєсная (режисерка, актриса дитячого мовлення), Яків Сірченко (голова Радіокомітету), Євгенія Круглова та Наталя Савицька (дикторки). Стоять, зліва направо: Борис Лятошинський (художній керівник музичного мовлення), Юрій Таранченко (диригент радіохору), Борис Пономаренко (художній керівник музичних колективів), Олександр Крижевський (режисер), Михайло Романов (драматичне мовлення). Київ, травень 1946 р. Журнал «Музика» №3—5, 2015

Уже від кінця 1944-го в ефір щодня виходило до 14 музичних передач. Лятошинський розвивав просвітницькі формати — зокрема, цикл «Музичний словник», у якому на прикладах пояснювали основні музичні поняття. Теми для випусків добирали на основі листів слухачів: серед рубрик були «Що таке трансляція», «Сольфеджіо», «Камерна музика», «Арія», «Попурі» та інші.

Близько 40% загального музичного наповнення ефіру становив український репертуар. Лятошинський залучав солістів Київської опери, регулярно замовляв сучасним композиторам нові твори спеціально для радіотрансляцій. Радіохор виконував прем’єри нових творів композитора на слова Шевченка — «Тече вода в синє море», «Із-за гаю сонце сходить», «За байраком байрак» — їх записи дбайливо зберігаються у радіоархіві. Для «Музичної лисенкіани» — масштабного циклу радіопередач, присвяченого Миколі Лисенку, що тривав з 1945 до 1949 року — Лятошинський оркестрував низку творів Лисенка. «Дивовижна копітка праця митця в Українському радіокомітеті перших повоєнних років була напрочуд результативною. До неї він ставився із великою відповідальністю і серйозністю», — пише Олена Таранченко.

Диригент Симфонічного оркестру Українського радіо Петро Поляков, композитори Борис Лятошинський і Олександр Зноско-Боровський (стоїть), диригент Борис Пономаренко у стінах Українського радіокомітету, 1940-ві роки. Журнал «Музика» №3—5, 2015

Та вже у другій половині 1940-х років, після короткого періоду повоєнного піднесення, радянська влада жорстко зреагувала на прояви творчої свободи українців. Ідеологічна кампанія проти «формалізму», «космополітизму» та «буржуазного націоналізму» зачепили й Бориса Лятошинського. Тоталітарна система зробила повний розворот від заохочення до цькування: обробки українських народних пісень, Друга симфонія й навіть удостоєний Сталінської премії «Український квінтет» композитора засудили в пресі як «хиби музичного мовлення». У 1948 році, за наказом Головного управління по контролю за видовищами й репертуаром при Раді міністрів СРСР, його музику, як і інші твори «формалістичного напряму», заборонять до виконання. Самого Лятошинського тоді звільнили звідусіль, залишивши лише викладання в консерваторії.

Розлуку з радіо митець переживав важко. «У результаті всього… я повністю зник зараз з усіх концертних і радіопрограм. Словом, поки я як композитор помер, а коли воскресну — не знаю», — писав Лятошинський у 1948 році до Рейнгольда Глієра.

Тиск дещо зменшився наприкінці 1949-го, коли Репертком скасував свій наказ, але попереду на митця чекали нові випробування. Третя симфонія Лятошинського, написана під враженням від Другої світової, замість переможного пафосу несла антивоєнний меседж: «Мир переможе війну», — зазначив сам композитор в епіграфі. Після першого ж виконання у 1951 році твір засудили як «формалістичний» і «буржуазно-пацифістський», і тільки ціною вимушеної переробки фіналу з трагічного на соцреалістично-піднесений цей знаковий шедевр українського музичного модернізму зміг зберегти право на існування. Після падіння режиму радіооркестр був серед тих, хто першим повернув у публічний простір оригінальне звучання фіналу симфонії.

Утім, як би не намагалася тоталітарна влада стерти вплив Бориса Лятошинського з ефіру, він залишається там донині у проукраїнській ідеї та репертуарі. Тож до його спадщини, окрім написаних власноруч творів, ми зараховуємо також і вплив очолюваного митцем музичного радіомовлення на свідомість слухачів повоєнної України. А відстоювання мистецьких свобод на радіохвилях перегукується з місією Суспільного мовлення сьогодні — «захищати свободи в Україні...».

Книжка «Українське радіо. Історія буремного століття»