Відкладена інерція: чи стануть протести в Ірані новою війною на Близькому Сході

Війна з Ізраїлем сильно вдарила по самолюбству, гордості та гідності іранців, і значна частина суспільства пов’язує поразку саме з діями режиму.

В Ірані вже кілька діб тривають антиурядові протести, які стали найбільш масштабними з 2022 року. Президент США Дональд Трамп пригрозив втручанням США, якщо влада Ірану застосовуватиме силу проти мирних протестувальників. На це радник Верховного лідера Алі Хаменеї відповів попередженням про дестабілізацію на Близькому Сході у разі втручання.

Але чи варто наразі очікувати серйозних змін у країні? Значно легше коментувати позиції Алі Хаменеї чи Масуда Пезешкіана, ніж Трампа. Відверто кажучи, невідомо, чи його слова означають реальну готовність застосувати силу проти Ірану, чи це чергова порожня погроза. На відміну від Ізраїлю, де Нетаньягу справді прагне другого раунду конфлікту, і ізраїльтяни активно діють на іранському напрямку, про що свідчить інформаційна активність у соціальних мережах. А от позиція США щодо внутрішньої нестабільності в Ірані залишається менш зрозумілою.

Проблема в тому, що протести можуть мати успіх лише за умови наявності розуміння майбутнього, або принаймні уявлення про те, яким люди хотіли б його бачити. Наразі у мене склалося враження, що цього немає: це радше протест відчаю.

Люди в Ірані виходять на вулиці через втрату засобів до існування та падіння курсу ріала, що б’є по тих верствах населення, які раніше підтримували режим. Але чи готові вони до радикальних дій, тут у мене відповіді немає. Мені здається, що не дуже готові. Пів року тому прогнозували швидке падіння режиму після війни, але цього не сталося; натомість проявилася відкладена інерція усвідомлення поразки, яка зараз активізується.

Війна сильно вдарила по самолюбству, гордості та гідності іранців, і значна частина суспільства пов’язує поразку саме з діями режиму. Різні верстви населення та експерти по-різному оцінюють причини невдач. Хтось звинувачує Корпус вартових Ісламської революції, який фактично контролює державу, дехто — поміркованих керівників, як Масуд Пезешкіан і його команду, які перебували при владі на момент 12-денної війни. Хтось покладає відповідальність на Алі Хаменеї або саму модель ісламського управління, а хтось, навпаки, критикує відхід від принципів Хомейні.

Палітра думок широка, і ключове питання залишається відкритим: якщо не ісламська держава, то що натомість? Повернення до монархії всередині країни малоймовірне, адже більшість монархістів живе за кордоном. Опозиція слабка та роз’єднана, спроби об’єднання здебільшого зазнають невдач, часто через фактор сина шаха. Напруження зростає, проблеми накопичуються, але конкретного варіанту виходу з цих проблем наразі не проглядається. Пезешкіан, на відміну від попередників, намагається вести переговори, дослухатися і комунікувати з суспільством, що відрізняє його від колишнього президента Ібрагіма Раїсі.

Наразі важко передбачити падіння режиму, але ці протести точно призведуть до накопичення помилок і поглиблення розколу в елітах. Деякі сигнали вже на це вказують, і цілком можливо, що частина політичних і духовних еліт Ірану (причому це не лише помірковані політики, а й частина священнослужителів), може знову підняти питання скасування принципу "вілаят-е факіх", який закріплює владу Верховного лідера і яким від початку ці еліти були незадоволені. Тоді може прозвучати аргумент: давайте скасуємо принцип "вілаят-е факіх", повернемося до базових ідей революції 1979 року, яка проголошувала Іран республікою, і приберемо політичну надбудову у вигляді інституту Верховного лідера. Тобто ліквідуємо саму посаду Верховного лідера.

Наразі, звісно, ніхто не може усунути Алі Хаменеї. Але в разі його смерті є всі шанси, що нового лідера можуть і не обрати. І саме тоді можуть відбутися справді серйозні системні зміни. Якщо значна частина політичної еліти дійде висновку, що принцип "вілаят-е факіх", інститут Верховного лідера з його тотальним контролем над внутрішньою й зовнішньою політикою, а також роль Корпусу вартових Ісламської революції — це головна перешкода розвитку держави, тоді варіант трансформації влади стає можливим. Це дуже гіпотетичний сценарій, його складно уявити, але він не є нульовим.

Якщо ж говорити про зовнішній контекст, зокрема про Сполучені Штати й Ізраїль, то ситуація стає ще складнішою. Ізраїльтяни й так активно працюють проти Ірану — зокрема через Ірак. Вони проводять активні заходи, інформаційні та психологічні операції. За останній рік, фактично, розгорнуто масштабну кампанію проти Ірану. Зовні це інколи виглядає як ледь не обійми між іранською опозицією та Ізраїлем, але насправді цього немає — це елемент пропаганди. Водночас загроза війни є реальною, і це можна стверджувати доволі впевнено. Особливо у першому півріччі 2026 року ризики як ніколи високі.

Для Біньяміна Нетаньягу тут є ще один важливий чинник — вибори. Чи піде він на дострокові вибори, чи проведе їх у заплановані терміни восени? Якщо він обере дострокові вибори, йому вигідно діяти негайно. Якщо ж ні — тоді активні дії можливі наприкінці зими або на початку весни.

Не виключено, що в цій логіці погрози Дональда Трампа можуть виглядати не стільки як допомога Ізраїлю, скільки як посталому народу Ірану. Пезешкіан це розуміє і намагається не загострювати ситуацію, роблячи ставку на діалог. У певному сенсі він справді стримує подальшу ескалацію. Інше питання — чи оцінять це консерватори. Швидше за все, ні. Для них його поміркованість виглядає як слабкість і як свідома спроба налаштувати суспільство проти них.

У підсумку маємо дуже хитку ситуацію з великою кількістю невизначеностей. Але на відміну від 2019-го чи 2022 року, зараз збіглася ціла низка чинників — і внутрішніх, і зовнішніх. Тоді такого поєднання не було. А тут і програш у війні, і важка екологічна ситуація, і економічні проблеми, і відновлення санкцій сходяться в одній точці. Через це шанси на зміни зростають, але вони все одно не визначені остаточно. Ризиків зараз більше, ніж раніше, і суспільство теж у цьому не однорідне.

Ігор Семиволос, директор Центру близькосхідних досліджень, спеціально для Главреду