"Для Кремля действия США в Венесуэле стали зеленым сигналом. Но это также серьезный удар по РФ"

Військова атака США на Венесуелу і викрадення авторитарного проросійського лідера цієї держави стало демонстрацією того, що для Сполучених Штатів за нової адміністрації "право сильного" остаточно переважило обмеження, які ми вважаємо обов'язковими для міжнародного права.

Хоча для США це – далеко не перший такий випадок.

Свого часу Вашингтон намагався навіть легалізувати своє право на силове втручання у справи інших держав, нагадує Ганна Шелест, директорка безпекових програм Ради зовнішньої політики "Українська призма".

Проте навіть "право сильного" – це не просто про можливість змінити владу в іншій країні.

Воно передбачає також відповідальність за те, що відбувається далі.

Якими є ці помилки?.

Що означають ці зміни для світового порядку?.

Чи зміняться через це дії Росії? (Спойлер: так, безумовно.) Чи сприйме Китай це як "дозвіл Трампа" для атаки на Тайвань? (Спойлер: скоріше, ні.).

Про все це "Євро.

Правда" поговорила з Ганною Шелест, що є одним з найкращих українських неурядових експертів у питаннях міжнародної безпеки.

Далі у цій публікації подаємо пряму мову фахівчині.

Чи мали США право на військову операцію у Венесуелі.

Те, що сталося у суботу, викликало дежавю 1999-го і наступних років, коли у світі активно обговорювали концепції Responsibility to Protect або R2P та її похідної – гуманітарної інтервенції.

Два найбільших прецеденти її застосування – у Косові (1999 рік – втручання НАТО, щоб запобігти геноциду) і в Лівії (2011 рік), а США наполягали і на такому визначенні щодо Іраку (операція після нападу Іраку на Кувейт у 1991 році та навіть зміна режиму Саддама Хусейна у 2003-му).

Свого часу цей підхід серйозно просували американці, його обговорювали на рівні ООН, а в НАТО 1999 року додали цей принцип (хоч і не вживаючи термін R2P) до своєї стратегічної концепції.

Його ідея у тому, що якщо в якійсь країні дуже серйозно порушуються права людини, то після перетину певної межі інші держави можуть втрутитися, щоб силою зупинити ці порушення.

Але від початку звучали питання: а в якій ситуації з'являється право втрутитися військовим шляхом у справи третьої держави, щоб захистити її людей? Хто визначає, де ця межа і коли вона перейдена?.

Зрозуміло, що має йтися не про щось дрібне, а про серйозні порушення прав людини.

Але і там, і там були проблеми з правами людини.

То хто ж визначає, чи перейдена межа?.

І друге питання: навіть якщо є згода міжнародної спільноти, що вона перейдена, хто саме отримує право втрутитися? Чи потрібно в такому разі рішення ООН? Адже йдеться про те, що відповідальність за захист народів лягає на весь світ.

На початку 2000-х навіть пропонували визнати, що втрутитися має країна, яка здатна це зробити.

Свого часу була величезна кількість політичних і експертних дебатів на цю тему, були спроби обґрунтувати цей підхід статутом ООН.

У 2005 році навіть з'явилася відповідна доповідь ООН.

Але ідея лишилася сирою і нечіткою; тож її фактично закинули і багато років про неї мало хто згадував.

Хоча загалом була згода, що "гуманітарна інтервенція" стає можливою за двох умов: коли ООН неспроможна і коли відбуваються дійсно серйозні порушення прав людини, gross violation.

І якщо розібратися, то ці дві умови у Венесуелі дійсно були.

Інша річ, що у міжнародному праві немає прямої норми, яка запроваджує концепцію Responsibility to Protect.

І питання порушення суверенітету держави автоматично буде виникати.

З іншого боку, за бажання можна побудувати юридичну базу для виправдання військового втручання США – починаючи від того, що багато держав світу (включно з Україною, до слова) не визнали останні вибори у Венесуелі і не вважали Мадуро легітимним керівником держави; проти країни діють санкції за порушення прав людини тощо.

Але насправді американці цими днями самі зруйнували можливість покладатися на ці аргументи.

Атака США без визнання реальної причини.

Найбільша проблема в діях американців – це те, що Мадуро захопили і готуються судити зовсім не за те, що його режим жорстко порушував права людини.

Замість цього йдеться про наркокартель, чи то "наркотероризм", як його назвав Трамп.

У тому обвинуваченні, про яке відомо публічно, немає жодних згадок про системні порушення прав людини, які роками вчиняв режим Мадуро.

І другий момент.

Американці зараз можуть потрапити у ту саму пастку, в яку вони потрапили з Саддамом Хусейном.

Коли Саддама схопили у грудні 2003 року, це мало переважну підтримку.

Коли його судили, у американців вже почалися іміджеві проблеми.

А коли його засудили до страти і стратили – до того ж у свято, у перший день Курбан-Байрама – американці програли цю боротьбу.

США прагнули, щоби Саддам Хусейн лишився для іракців кримінальним тираном, засудженим злочинцем.

А натомість він фактично став "мучеником".

Немає певності, що це не повториться з Мадуро.

Адже США вже зробили у справі Мадуро дві важливі помилки.

По-перше, якби вони скинули Мадуро як диктатора і судили його за злочини режиму у Венесуелі – то, думаю, американці отримали би набагато більше підтримки.

У тому числі в інших країнах Латинської Америки, де Мадуро також не любили.

Натомість звинувачення у "наркотероризмі" можуть отримати і зворотну реакцію у регіоні.

І вже є негативна реакція у регіоні на дії США.

І по-друге, Трамп додатково налаштовує інші країни проти своїх дій – адже ми вже почули заяви, де він натякнув, що Мексика може стати наступною.

Попри те, що там демократично обрана президентка і демократично обраний уряд.

Як паралель, я нагадаю про Милошевича, якого судив Міжнародний кримінальний суд саме за його дії при владі.

Зрештою Мілошевич тихо помер у Гаазі і не перетворився на національного героя.

А Хусейн отримав абсолютно інший образ.

Чи не повториться це у Венесуелі з Ніколасом Мадуро?.

Про загрози для інших іноземних лідерів.

Саме по собі захоплення лідера іншої держави на підставі того, що США вважають його нелегітимним, стало прецедентом у XXI сторіччі.

А зважаючи на інші дії Трампа, це має серйозні наслідки.

Наприклад, досі вважали, що будь-який західний лідер або міністр закордонних справ у вересні кожного року може прилетіти в Нью-Йорк на Генасамблею ООН, бо Сполучені Штати гарантували імунітет навіть для ворожих лідерів у найгірші часи.

Каддафі, іранські аятоли або радянські лідери під час криз літали на Генасамблею без застережень.

США, як максимум, могли гратися з невидачею віз частині делегації, але про безпеку лідера не йшлося у принципі.

А тепер постає питання: якщо американці так діють на території іншої держави і Трамп відразу натякає, що "може повторити" – то звідки певність, що вони не зроблять щось подібне на своїй території? Враховуючи непередбачуваність чинної американської адміністрації, у багатьох столицях тепер є питання: окей, а хто наступний у пріоритетах у Трампа? Де він хоче змінити владу?.

Тож це дійсно відкрило скриньку Пандори.

Чи стають США знову "світовим поліцейським".

Схоже, що Трамп хотів би бути у такій ролі, і це цікава деталь, бо тут перетинаються два його протилежних прагнення.

З одного боку, він виступає за американський ізоляціонізм, а не за роль світового поліцейського.

З іншого боку, йому подобається демонструвати силу і досягати чогось.

Трампу доводиться шукати компроміс між цими своїми прагненнями – і наразі схоже, що США прийдуть до політики, схожої на "доктрину Монро" (1823), за якою Штати діяли у другій половині XIX – на початку XX сторіччя.

Тоді теж був американський ізоляціонізм, але він не означав, що США концентруються лише на собі.

Тодішній ізоляціонізм говорив, мовляв, у нас є наша півкуля, ми відповідальні за весь американський континент, і ми тут головні, але у Європу ми не втручаємося.

Зараз США можуть прийти до подібної політики.

Вони вважатимуть себе "континентальним поліцейським" для Північної, Центральної і Південної Америки, але не бачитимуть за США такої ролі щодо Китаю, Тайваню, щодо Філіппін або щодо Європи.

А тут, у Європі, ставатиме дедалі менше Америки.

Наслідки для Росії.

Сполучені Штати завжди вважали, що їм дозволено більше, ніж іншим країнам.

Тому з позиції Вашингтона операція у Венесуелі не розширила рамки для інших.

Для Китаю це також не багато змінило.

Пекін вважає Тайвань своєю територією і ніколи не приховував, що може використати силу для повернення острова.

Вони ніколи не маскувалися щодо цього, тому їм не потрібен прецедент з Венесуелою, щоб виправдати свої дії, якщо у якийсь момент вони вирішать, що настав час для військової операції.

Інше питання, що від США надходять сигнали, які можуть свідчити, що вони потрошечку здають Тайвань – що цілком вкладається в логіку повернення до доктрини Монро.

Але це – розвиток, взагалі не пов'язаний з операцією в Каракасі.

А от на Росію те, що сталося у Венесуелі, матиме серйозний вплив.

Історія свідчить, що Росія постійно намагається копіювати минулі дії США і посилається на них на міжнародній арені.

Багато років поспіль не було жодної конференції, на якій би від російського представника, чи експерта, чи дипломата, чи політика не пролунало би: "А чому американцям можна, а нам ні?" Навіть коли вони захопили Крим, то постійно виправдовували це, мовляв, якщо американці увійшли до Косова у 1999-му, то чому ми не можемо це зробити? Або – чому в Іраку можна було, а в Грузії не можна?.

Тому для росіян дії Трампа точно стануть зеленим світлом.

До того ж затримання Мадуро стало для Москви болючим ударом, який їм доведеться долати.

Для Мадуро Росія була гарантом безпеки.

Вони постачали до Венесуели російське ППО, яке виявилося недієвим.

Окрім того, Мадуро вже декілька років захищає російська охорона, колишні вагнерівці, і вони нічим не допомогли.

(Венесуельська влада стверджує, що більшість охоронців диктатора були вбиті під час рейду американського спецпідрозділу "Дельта".

– ЄП.).

Тепер Росії лишається тільки виступати із заявами про те, що Трамп має відпустити Мадуро.

Більше вони нічого не можуть зробити.

Для Кремля це – серйозний удар.

Це вже вдруге за рік, коли Росія провалює свою роль гаранта.

Спершу була Сирія, де Асад втратив владу, і росіяни просто умили руки.

Але Асаду вони принаймні зберегли життя і свободу, евакуювавши до Москви, хоча він розраховував на більше, адже росіяни обіцяли йому все.

А з Мадуро вийшло ще гірше.

На цьому тлі в інших диктаторів, які покладаються на дружбу з Росією, виникає серйозне питання: а чи отримають вони її захист?.

Це не означає, що завтра усі відвернуться від Росії, але довіряти їй персональну безпеку вже не будуть.

І у торгах з російською владою від африканських, іранських, латиноамериканських тощо партнерів такого штибу до Росії лунатимуть вже зовсім інші вимоги.

Бо вона втратила важливий козир у відносинах з державами зі своєї зони впливу – гарантування безпеки режимів і їхніх очільників.

Про можливість подібної операції проти демократичних країн.

Наразі Європа реагує на дії Трампа нечітко, розмито, і це – прагматичне рішення.

По-перше, усі в очікуванні подальшого розвитку.

По-друге, ніхто не хоче просто дратувати Трампа – особливо зараз, коли активізувались українські переговори.

Зараз багато європейських лідерів мають робити для себе важкий моральний вибір.

Навіть за бажання засудити дії США вони розуміють: якщо дуже різко виступити проти Трампа, вони можуть втратити той контакт із ним, який збудували за останні місяці, і це може негативно вплинути на український трек.

А Україна для них важливіша за Венесуелу.

А щодо руйнації світового порядку… Давайте чесно, світовий порядок вже давно порушений, його просто немає.

Старі правила та принципи не працюють.

Так, можна аналізувати загрозу схожих дій Трампа щодо інших країн, у тому числі партнерів по НАТО, але це наразі не видається ймовірним.

Зрештою, такі операції – це не лише рішення Трампа.

Такі дії вимагають залучення багатьох гравців та багатомісячного планування і підготовки, це означає, що такі дії має схвалити не тільки Трамп, а й значна кількість профільних фахівців.

Зрештою, навіть рішення про початок підготовки таких операцій Трамп ухвалює не одноосібно.

По-друге, навіть після Венесуели Трамп отримає певну критику всередині Конгресу, і адміністрація буде змушена зважати на це наступного разу.

Тому якщо йдеться про дії проти країни НАТО, як-от щодо Гренландії, то я не уявляю, щоб ця операція була погоджена навіть за цієї адміністрації.

Навіть якщо йдеться про Мексику, де є легітимно обрана президентка, то зробити такий крок буде дуже непросто.

Зрештою, у США є серйозне мексиканське лобі.

І наостанок: треба усвідомлювати, що операція у Венесуелі має дуже вагомий внутрішній аспект і значним чином націлена на американські проміжні вибори.

Зараз одна з дуже дражливих, вирішальних тем у США – це наркотики і боротьба з наркоторгівлею.

Саме навколо цього Трамп веде свою пропаганду всередині країни.

І саме це стало основою звинувачень та приводом для силового захоплення Мадуро.

Тому він буде "продавати" на виборах цю спецоперацію як те, що він убезпечив американських громадян від засилля наркотиків.

Атака на країну НАТО подібного ефекту йому не дасть, і навпаки, може налаштувати проти нього виборців.

А от Венесуела цілком може стати тією історією, на якій Трамп будуватиме кампанію своєї партії на конгресових виборах у 2026 році.

Записав Сергій Сидоренко,.

редактор "Європейської правди".