Мені соромно бути американцем, – інтерв'ю волонтера зі США про переїзд в Україну і звірства росіян

Журналіст, інфлюєнсер та волонтер зі США Коррі Нієто вперше потрапив до України ще у 2015 році, з того часу він живе тут. В інтерв'ю 24 КаналуКоррі Нієто зізнався, що коли у 2014 році дізнався про вторгнення Росії в Україну, то не звернув на це уваги й подумав: "то їхня справа". Проте чоловік змінив думку, коли вперше приїхав до України, побачив її на власні очі та познайомився з українцями.

Сьогодні Коррі Нієто активно розповідає правду про події в Україні для західної аудиторії, а також знайомить їх з українською культурою. Більше про те, що найбільше вразило волонтера в Україні, чому не виїхав, коли Росія почала бомбити ракетами та історії з деокупованої Київщини – читайте далі у матеріалі.

Як потрапив до України у 2015 році?

Ви переїхали до України у 2015 році. Що спонукало вас до цього рішення і чому саме Україна?

Того року була низка подій, яка привела мене в Україну. Я ні про що не шкодую і дуже радий, що мене привело у таку прекрасну країну. Усе насправді почалося у 2014 році.

Я взяв місяць відпустки й подорожував Штатами. Взагалі я родом з Лос-Анджелеса і проїхав звідти аж до Нью-Йорка, потім до Монреаля й Торонто, а потім повернувся назад. Я користувався каучсерфінгом, зустрів неймовірних людей, і захотів віддячити.

Довідка. Каучсерфінг (CouchSurfing) – це найбільша у світі гостьова мережа, де люди з різних країн безоплатно пропонують одне одному нічліг та/або просто допомогу в знайомстві з містом.

Повернувшись до Лос-Анджелеса, я почав приймати каучсерферів з різних країн. Дехто з них був з України, більшість – з Європи. Вони завжди казали, щоб я приїжджав, що мені сподобається. Наступного літа я вирішив взяти відпустку та вирушити у подорож Європою. Це мені справді сподобалось.

Хоч мій бос не хотів впускати мене у відпустку, тож я вирішив назбирати трохи грошей і звільнитися. Так і сталося. Я приїхав до Західної Європи, побув там три місяці й приїхав в Україну, де волонтерив, жив та працював в однієї родини. Натомість я допомагав їм з вивченням англійської у селі на південь від Києва.

Я побув там близько 3 місяців, а потім хлопець запропонував мені попрацювати викладачем англійської у приватній школі. Я не мав досвіду, але вони сказали, що це досить легко. Тоді я вирішив залишитися на кілька місяців, але у підсумку – викладав 2 роки.

Повне інтерв'ю з волонтером зі США: дивіться відео

Потім я збирався ще подорожувати, але зустрів дівчину і вирішив залишитися надовше. У 2017 році я більше не хотів викладати, бо це було не моє. Тож почав переходити у комп'ютерні технології. Я пропрацював у кількох IT-компаніях та стартапах в Україні, мені це подобалось.

Я був керівником продажів в аутсорсинговій компанії, а потім почалась повномасштабна війна і я перейшов у медіа, адже мої соцмережі почали швидко зростати. Я отримав багато можливостей і відчув життя на повну, допомагаючи поширювати правду про події в Україні. Так я сюди потрапив і залишаюсь тут досі.

Ви живете тут роками. Цікаво, що так глибоко зачепило вас в Україні, що ви вирішили тут залишитися? Можливо, детальніше розповісте про країну, людей?

Здебільшого річ у людях. Я завжди кажу, що українці – найцікавіші люди у світі. Ця війна вплинула на стільки життів… Моя робота зараз – це людські історії. Мені подобається знайомитися з людьми, спілкуватися та передавати їхні розповіді, щоб інші розуміли боротьбу українців та важливість подальшої підтримки України.

Коли я приїхав, то нічого про це не знав. Я приїхав сюди спонтанно. До того я був на заході Франції. Так, це Європа, але Франція схожа на США у деяких аспектах. Коли я приїхав в Україну, все було зовсім інакше. Я відчуваю, що вона прагнула бути на рівні США і Західної Європи, але її дуже сильно стримувало те, що Росія робила з нею.

І я просто відчув себе живим, я хотів бути частиною цього, хотів це бачити. Я зустрів багато чудових людей, і мене часто запитують, яка різниця між менталітетом американців і українців. Єдине, що я можу сказати: тут люди справжні. Коли хтось щось відчуває, він скаже про це прямо.

У США люди часто не такі щирі, вони будуть говорити "привіт, як справи?", але на цьому все. А українці, якщо їм щось не подобається або їм некомфортно, вони обов'язково про все розкажуть. І коли ти починаєш дружити з українцем, цей зв'язок дуже міцний, мені це дуже подобається. Тому я залишився переважно через людей.

Я знайшов тут чудових друзів і відчуваю міцний зв'язок з ними. Я подорожував по всій Україні, закохався в неї й не можу уявити себе десь ще, тому я не їду. Я не був у США вже 4 роки, я не виїжджав з України півтора року, мені давно час у відпустку. Але в цій країні є щось особливе, і я це усвідомив лише тоді, коли виїхав. Тоді я думав, що дуже сумую за Україною. Раніше я не розумів, чому, а тепер знаю – це люди та зв'язки.

Як реагував на вторгнення Росії у 2014 році?

Сьогодні ви розповідаєте всьому світу про те, що відбувається в Україні, про жорстоку війну. Але повернімося у 2015 рік. Чи добре ви тоді розуміли, що відбувається в Україні? Адже на той момент вже почалося російське вторгнення на Донбас та окупація Криму. Чи було вам тоді достатньо очевидно, що Росія – агресор?

Чесно кажучи, я американець з американською освітою, і про Україну ми ніби щось знаємо, але в уявленні багатьох – це просто країна десь у Східній Європі. Тоді Україну часто пов'язували з Росією, і мало хто взагалі звертав увагу на Україну або на те, що тут відбувалося, аж до 2014 року.

Саме тоді Україна почала з'являтися на радарах людей. Відбулася революція. Це було великою темою за адміністрації Барака Обами, тому що Обама відреагував дуже м'яко, коли Росія анексувала Крим і почала відправляти своїх солдатів, щоб запустити фейкове повстання в Донецьку і Луганську. І тоді це почало доходити до людей.

Є журналіст Саймон Островський, здається, він американський журналіст. Я бачив його відеорепортажі з Донбасу, і це дуже мене зацікавило, що відбувається в Україні. Але, крім того, я не знав багато про те, що відбувалося насправді.

Розповім кумедну історію. У 2014 році я жив у США, і кілька років до того зустрічався з росіянкою. Так, ми всі помиляємося, і це було моєю великою помилкою. Жартую. У нашого друга був день народження. І знаєте, росіяни, коли переїжджають до США, часто тримаються своєї російської бульбашки.

Отже, там була вона, купа росіян і один українець. Це було приблизно тоді ж, коли Донбас окупували, а Крим анексували. Вони заговорили про це, і той українець сказав, що не згоден з тим, що вони просто анексували Крим і силою забирають Донбас. Казав, що це неправильно, що це українські землі, і українці не згодні з цим.

А росіяни, що були там, просто захищали Росію, мовляв, люди хочуть бути частиною Росії, то чому б не забрати їх; хіба там не було голосування? А він відповів, що це незаконний референдум. Ви, по суті, прийшли до людей зі зброєю і питаєте, чи ви голосуєте за те, щоб бути частиною Росії, чи ні? Звичайно, це примус, а вони далі про те, що люди начебто хочуть бути з Росією.

Тоді я не звернув на це увагу, вирішивши, що це їхня справа. А тепер, проживши в Україні стільки років, я згадую це і думаю – вони що, хворі? Вони стільки років жили в США і не запозичили жодних американських уявлень про те, що правильно, а що ні. І все одно залишилися з цим російським мисленням. Для мене це було шоком. Тоді це і з'явилося на моєму радарі. Але зараз я знаю набагато більше, я живу тут давно і добре розумію ситуацію.

Що робив, коли почалося вторгнення у 2022 році?

У 2022 році почалася вже повномасштабна війна. Чому ви вирішили залишитися тут?

Як і багато хто в Україні тоді, ми не думали, що росіяни вдеруться. Я жив у Котляревському, це невелике містечко на північ від Києва, поруч з Ірпенем і Бучею. За тиждень до вторгнення я був на весіллі друга, і багато іноземців постійно запитували, чи вдеруться вони, а я відповідав, що не думаю. І весь вечір всі говорили не про молодят, а про те, вдеруться чи ні.

Під кінець весілля один мій друг дуже переконливо сказав, що у нього є друзі в посольстві, і росіяни справді нападуть. У посольстві тоді вже говорили про евакуацію, бо має щось статися.

У родини моєї дівчини був будинок у Мукачеві. Я запропонував їй просто зібрати все найважливіше, поїхати в Мукачево і залишитися там на кілька тижнів. Бо якщо щось трапиться – ми будемо в безпеці, адже ми прямо біля кордону. Якщо нічого не трапилося б, то ми просто повернулися б до Києва. Вона погодилася. Ми зібрали речі й поїхали, а через тиждень росіяни вдерлися.

Якщо ви знайомі з географією України, Закарпаття і Мукачево – це найзахідніша точка, звідти буквально рукою сягнути до Угорщини чи Словаччини. Ми думали, залишатися чи їхати далі, але там було дуже тихо. Я не чув повітряної тривоги за кілька місяців перебування там, аж до поїздки до Львова. Під час першої тривоги у Львові я був так наляканий, не знав, що робити. А люди просто спокійно ходили, ніби нічого не сталося. Це вражає, як швидко люди звикають до війни.

Але я все ж залишився. Я виїжджав з країни на певні періоди, але завжди повертався кожні три місяці. Якщо коротко, я знову переїхав в Україну вже повністю в кінці 2023 року. Переїхав до Одеси, там було дуже гучно. Я прожив там приблизно рік, а потім повернувся до Києва.

Як війна змінила вас не лише як журналіста, але і як людину?

Закінчується майже четвертий рік війни, і я вже забув, що таке нормальне життя. Це головне. Я не виїжджав з України приблизно півтора року. Я так звик, що буває повітряна тривога, і треба щось робити. Є комендантська година, треба бути вдома до конкретного часу. Я звик до цього, і я вже починаю забувати, яким було життя до війни.

Це дуже сумно, бо це не життя, важко жити в таких обставинах. Ви бачите, як українці живуть ніби нормальним життям, але воно не є нормальним. Дуже прикро, що я звик до цього, і змінився як особистість.

Я можу ідентифікувати звуки вибухів. Можу оцінювати рівень загрози, коли читаю повідомлення в телеграм-каналах. Летять "Шахеди", летить балістика, летить МіГ. Я розумію, що тут треба в підвал, а тут достатньо перейти в коридор, а тут варто реально готуватися до укриття. Це божевілля – весь цей стрес, з яким доводиться жити, і ти вже навіть не думаєш про це, це відбувається само собою. Ось так змінилося моє життя, і так я змінився як людина.

Я не хочу вживати слово "травма", але відчуваю, що десь всередині є внутрішня травма, і часом вона виривається назовні. Наприклад, я зустрічаю багато людей, працюю з людськими історіями. Я познайомився з родинами одного підрозділу. Багато з них зникли безвісти під час бою. Можливо, вони в полоні, можливо, їхні тіла ще не знайшли.

Вони запросили мене знімати й взяти участь в автопробігу навколо Києва. Там були переважно жінки, які розповідали мені свої історії. Одна жінка розповіла, що говорила з чоловіком востаннє рік-півтора тому, два роки тому він сказав, що вже повертається додому, але не повернувся. Зв'язок зник. Кажуть, він може бути в полоні, а може і ні. Але вони тримаються за надію. У них є дитина. Вони не багаті, живуть на околиці Києва, і не знають, що робити, бо чоловік був годувальником.

Я вважаю себе сильною людиною, але коли потім розповідав цю історію комусь іншому, раптом у мене на очі навернулися сльози. Я кажу, вибачте, зі мною так зазвичай не буває. Думаю, це травма всередині мене, але вона ніщо в порівнянні з тим, через що проходять ці або інші люди тут. Але це так дивно, як це змінює людину, навіть підсвідомо.

Після зустрічі з ними я ще більше захотів розповідати історії, тому що дуже важливо бачити, через що проходять українці. Це реальність і вона дуже сумна.

Жахливі історії після деокупації Бучі та Ірпеня

Чи знаєте ви історії про населені пункти Київщини, які були окуповані в перші дні повномасштабної війни? Адже російські пропагандисти повторюють, що це фейк, що з їхнього боку не було жодних воєнних злочинів. Можливо, у вас є звернення до людей, аби донести правду.

Як я вже казав, раніше я жив у Козельщині, Ірпені та Бучі. Я бував там нечасто – раз на кілька місяців, бо моя лікарня була в Бучі, податковий номер і документи я робив в Ірпені. У мене там були друзі, тобто я дуже добре знаю ці місця, і я їздив туди багато разів.

Я робив відеорепортаж для KyivPost. Було навіть таке формулювання "пропагандистський тур", так це назвав Джей Ді Венс. Мовляв, ви відправляєте людей в пропагандистський тур по цих місцях. Але те, що Росія там зробила, це просто жахливо.

У мене є друг Крістофер Очіконе, він американець, фотожурналіст в Україні. Він тут з 2014 року, ветеран АТО з "Азову". Він був серед перших журналістів, хто потрапив в Ірпінь і Бучу після деокупації, і розповів мені історії, які неможливо забути.

Я його запитував, як виглядало місто, коли він прийшов туди вперше. І він відповідав, що тіла були розкидані всюди. Розповів, що бачив собаку, яка йшла, тримаючи в пащі руку – це було огидно. Там були дірки, як від куль на дитячому майданчику. Це жахливо. А потім ви бачите фотографії підбитих танків, тіл на узбіччі дороги. Це реальність, і вона огидна.

Є одна важка історія. Крістофер розповідав, коли він ходив і фотографував, один місцевий житель вийшов і сказав: "Якщо ви хочете зробити фотографії, я можу показати місце, де росіяни, по суті, захоплювали підвали". Він повів його і показував, де загинули люди.

Він привів його в підвал. Там усюди була кров, мертві люди поруч надворі. Той чоловік говорив, що туди росіяни збирали чоловіків і вбивали. Було й інше місце. Туди вони забирали жінок і робили з ними все, що хотіли, ґвалтували їх. Це огидно. Цей місцевий чоловік розповідав те, що бачив на власні очі. Члени його сім'ї загинули. Кріс – дивовижний журналіст, він багато чого бачив і не став вигадувати щось нереальне. Усе це жахіття було реальним.

Мені здається, що відносини України та Росії більше ніколи не будуть такими, як раніше, після того, що сталося в Бучі, Ірпені. Упевнений, те саме відбувається і на інших, окупованих зараз територіях. Про це мало повідомляють, бо журналісти не можуть туди потрапити й зафіксувати правду.

Про ставлення до мирного плану США

Зараз ми на етапі, коли США намагаються зупинити війну. Звісно, цього прагне й Україна, але ми хочемо бачити сталий та міцний мир для всіх наших громадян, а також відчутні наслідки для Росії, відповідальність за воєнні злочини. Як американець, ви можете поділитися думкою щодо мирного плану США?

Спочатку був план з 28 пунктів, той, що запропонував Стів Віткофф. Був перехоплений телефонний дзвінок, де він працював з російськими дипломатами, йому дали мирний план. І він, не відредагувавши й не переглянувши його як належить, передав його Трампу. Вони відразу почали обговорювати цей план.

Тобто, його навіть не писали в США, наскільки я розумію, його написала Росія. А Європа, Володимир Зеленський і Україна намагаються підкоригувати його, щоб вийшов план з 20 пунктів, який реально враховує суверенітет України. Цілі Росії й цілі України діаметрально протилежні.

Росія хоче собі всю Україну або ж зробити її державою-сателітом, маріонеткою, подібною до Білорусі. Україна прагне до суверенітету і не бажає відмовлятися від нього на користь Росії. Москва ж не готова надати Україні суверенітет чи будь-які вагомі гарантії безпеки, які б дійсно захистили Україну в разі повторного нападу. Тому що будь-який мир зараз – це не мир. Це фактично капітуляція, що відкладає розв'язання проблеми.

Раніше ми теж думали, що з Мінськими угодами настане мир. Росія завжди порушувала їх, але ми все одно вважали це миром. Ми не контролюємо ту територію, ми хочемо її повернути, але зараз нічого не можемо зробити.

Люди запитують, чи не хочу я, щоб українці перестали гинути. Звичайно, хочу, але в майбутньому загине ще більше людей, якщо ми залишимо лінію фронту на поточному місці. Росія не хоче, щоб Україна мала суверенітет. Вона не хоче жодних міцних гарантій безпеки. І здається, Зеленський нещодавно сказав, що навіть якщо ми отримаємо гарантії безпеки від ЄС, все одно потрібно, щоб були залучені США, тому що гарантії ЄС не такі сильні без підтримки.

США повинні бути залучені, але, на жаль, наша адміністрація некерована. Їм байдужі інтереси України, а також байдужі інтереси США. Адміністрація дбає тільки про свої особисті інтереси. Я просто відчуваю, що Сполучені Штати оберуть ту сторону, яка має найбільше грошей, і зараз це Росія.

Якщо Сполучені Штати домагаються миру в Україні, а Росія каже, що після підписання плану США отримають право на видобуток ресурсів на окупованих територіях, то вони, мабуть, спілкуються за закритими дверима. Можливо, є якісь відкатні схеми, про які ми не знаємо.

А якщо США реально захищають суверенітет України, що вони отримують? Ймовірно, не так багато, як готова запропонувати Росія, і, на жаль, ця адміністрація продається тому, хто запропонує найвищу ціну. Я справді зневажаю це в нинішньому уряді США. Я з Каліфорнії, можливо, я живу у своїй бульбашці, але це не мої цінності.

Я був дуже патріотичним у дитинстві. Це божевілля – через що ми проходили дітьми. Ми повинні були щодня присягати на вірність, дивитися на прапор у класі, коли були дітьми. Я любив святкувати 4 липня (День незалежності США, – 24 Канал). Носив американський одяг, кепки, запускав феєрверки. З усім, що зараз відбувається в США, я більше не люблю святкувати 4 липня.

Мені трохи соромно бути американцем. Я не кажу людям, що я канадець чи щось таке, я кажу, що я американець, але мені просто трохи соромно. Дуже прикро, що уряд США просто покинув Україну і не захищає її суверенітет.

Якщо цей мирний план буде погоджено, а угоду укладено, чи бачите ви ризик нової агресії з боку Росії не лише проти України, але й проти європейських держав?

Так, звичайно, бачу. Були угоди Мінськ-1, Мінськ-2 – Росія порушила обидві. Хто сказав, що вона не порушить знову? Усе це лише дає Росії час перегрупуватися і поповнити запаси, виготовити більше зброї. Можливо, вони не вдеруться протягом року, двох або трьох. Їм знадобилося близько п'яти років після Донбасу і Криму, щоб знову вдерлися.

Якщо говорити про Балтійські країни, то вони теж є ціллю Росії, адже є маленькими країнами з невеликими арміями. Їм варто почати зміцнювати свої кордони зараз, тому що з такою бюрократією в ЄС і невизначеністю НАТО – чи прийдуть США захищати країни НАТО від російської агресії – Росія просто прийде і захопить землі.

Поки НАТО вирішуватиме, що робити, росіяни вже матимуть ці території. А відвоювати вже завойоване – дуже важко. Ми бачимо, як складно Україні повертати Донбас. Отже, уявіть те саме, але в країнах Балтії. Росія цілком може на це піти.

Що найбільше вразило в Україні?

У соцмережах ви показуєте буденне життя в Україні для іноземців. Хочу запитати про їхні відгуки. І також цікаво почути трійку речей, які ви найбільше любите в Україні.

Так, мої соцмережі почали зростати. Кожного разу, коли я дивлюся в соцмережах на те, як іноземці говорять про Україну, там часто багато негативу, розмови про війну і бойові дії. Про це важливо говорити. Але я щиро вважаю, що Україна має прекрасну і цікаву культуру, і у вас чудове почуття гумору. Тому я хотів показати все це як іноземець в Україні.

Спершу я почав знімати відео, розповідаючи про вашу багату історію і культуру, але в кумедний спосіб. Потім я розширив це до створення мемів про те, як українці люблять сметану і "Живчик", про всілякі такі речі. Українці дуже добре це сприйняли, особливо ті, хто живе за кордоном. Вони хотіли показати друзям українську культуру, історію, меми, жарти, і я підходив для цього ідеально, бо мій контент англійською. Я й досі знімаю подібні відео.

Щодо речей, які мене найбільше здивували та сподобалися. Насамперед я здивувався, наскільки люди тут у хорошій фізичній формі. Я не намагаюся нікого образити або погано говорити про США, але, коли я сюди приїхав, це було першим здивуванням.

У США багато людей із зайвою вагою, і ти з часом просто звикаєш. Приїхавши в Україну, я був вражений спортивністю людей. Це навіть змотивувало мене більше рухатися, тренуватися. Коли я повертаюся до Сполучених Штатів, різницю видно відразу.

Культура їжі тут дуже багата. Я її обожнюю. І мені дуже подобаються традиції. Вони мене надзвичайно дивують. Наприклад, цього року ми з дівчиною готували 12 страв (на Різдво, – 24 Канал): вареники та інше. Мені подобається носити вишиванки. Мені подобається святкувати всі ці свята, тому що в США у нас таких традицій майже немає. Вони тепер усі комерціалізовані.

4 липня – це весело, але фактично це просто феєрверки. А тут на Івана Купала стрибають через багаття, роблять вінки – це дуже цікаво. Ще я побував у Ботанічному саду під час Масляної. Там було опудало, що, здається, зображувало зиму, хоч я не впевнений. Це відьма чи щось схоже (мовиться про опудало Марени, богині зими, смерті, ночі та потойбіччя, яка уособлює сезонні цикли, – 24 Канал). Потім її підпалили, і всі танцювали навколо. Для мене це дуже цікаво.

Також мене здивувало, наскільки різноманітна географія України. Тут є гори, море, річки, а також на Херсонщині, значна частина якої окупована, було неймовірне Рожеве (Лемурійське, – 24 Канал) озеро. Воно має такий колір через сіль. А також Олешківські піски – напівпустеля.

Країна така різноманітна, мені це дуже подобається. До повномасштабної війни я їздив відпочивати у Скадовськ. Там був острів (Джарилгач, – 24 Канал), і люди жартома називали його "українськими Мальдівами". Вода була прозора, не дуже тепла, але й не холодна, і там дуже дрібний пісок. Ми з колишньою дівчиною відпочивали там, тиждень жили в наметах, їздивши туди два літа поспіль перед війною.

Єдине, що мені не сподобалося, це те, що скрізь було багато медуз, це була проблема. Але мене здивувало, наскільки географічно різноманітною є Україна. Тут є майже все. Так, це найбільша країна в Європі, але ти не очікуєш цього від такої країни.

Я дуже сумую за відпочинком у Скадовську і за Джарилгачем. Щойно закінчиться війна, хочу повернутися до своїх місць відпочинку. Зараз я не можу, тому що там росіяни. Але коли війна закінчиться, я хочу повернутися, знову поставити намет на тому ж пляжі й купатися з усіма цими медузами. Я поплаваю з ними цього разу і запрошую всіх, приєднуйтесь до мене на пляжі "українських Мальдів".