Постмадурівська Венесуела. Що далі?

Попри захоплення Ніколаса Мадуро спецпідрозділом США, Делсі Родрігес, яку оголосили тимчасовою главою Венесуели, закликала Вашингтон до примирення та співпраці. Про це в.о. президента заявила у недільному відеозверненні в соцмережах. Судячи з тону висловлювання, Родрігес зайняла м'якшу позицію щодо адміністрації Дональда Трампа після попередніх заяв про готовність уряду до "захисту країни" від США. "Ми запрошуємо уряд США до спільної роботи над програмою співпраці, спрямованої на спільний розвиток у рамках міжнародного права та на зміцнення міцного співіснування у співтоваристві", - йдеться у заяві Родрігес.

Отже, процес транзиту влади у Венесуелі розпочався. Хоча у Каракасі та у Вашингтоні можуть бути різні уявлення про його результат, можна констатувати, що режим буде відкориговано і США посилять свої позиції в країні. Жоден глобальний гравець не має там “золотої акції”, тому саме Трамп визначатиме контури “співпраці”.

ЗБЕРЕЖЕННЯ ЛЕГІТИМНОСТІ РЕЖИМУ: ЮРИДИЧНА ОСНОВА

Після викрадення Мадуро, пізно вночі 3 січня, Верховний суд Венесуели прийняв постанову про тимчасове надання президентських повноважень віце-президентці та міністру нафти Дельсі Родрігес. В якості обґрунтування суд наводить аргумент про "примусовий характер відсутності президента", хоча за венесуельською конституцією відсутність глави держави може кваліфікуватися лише як тимчасова (наприклад, у зв'язку з поїздками) або як остаточна – у разі смерті, відставки, усунення за рішенням Верховного суду, фізичної чи психічної непрацездатності, засвідченої медичною комісією та затвердженої парламентом, або залишення поста.

Залежно від того, який із цих варіантів буде врешті-решт визнаний – тимчасовий чи остаточний, визначатимуться й подальші кроки.

• Якщо відсутність Мадуро буде визнана остаточною, то протягом 30 днів мають бути проведені вибори, а доки новий президент не буде обраний і не вступить на посаду, обов'язки глави держави виконує віце-президент.
• Якщо ж буде вирішено, що відсутність носить тимчасовий характер, віце-президент замінює президента на строк до 90 днів із можливістю продовження цього періоду ще на 90 днів за рішенням парламенту. Якщо тимчасова відсутність перевищить 90 днів, парламент більшістю голосів своїх членів вирішує, чи має це вважатися остаточною відсутністю.

Ймовірно, відсутність Мадуро буде визнана тимчасовою – так у перехідного уряду та адміністрації Трампа буде більше часу для визначення подальшого сценарію розвитку подій.

ЧОМУ НЕ ОПОЗИЦІЯ? СТАВЛЕННЯ ТРАМПА ТА ЛОГІКА ДІЙ

Під час прес-конференції за результатами операції у Венесуелі на запитання журналістів, чому США не передає владу опозиції, зокрема Нобелівській лауреатці Марії Коріні Мачадо чи кандидату на президентських виборах 2024 року Едмундо Гонсалесу Уррутії, який за твердженням опозиції виграв вибори у Мадуро, Трамп відкинув таку альтернативу, заявивши: "Їй (Мачадо) буде дуже важко стати лідером. Вона не має підтримки чи поваги в країні".

Деякі західні медіа таке ставлення Трампа до Мачадо пояснюють її рішенням прийняти Нобелівську премію миру, яку президент США відкрито прагнув отримати. Хоча Мачадо згодом заявила, що присвячує нагороду Трампу, сам факт прийняття премії був "найтяжчим гріхом", що й визначило ставлення до неї президента США.

Проте є й цілком раціональне пояснення дій Трампа. Президент США та голова Держдепу Рубіо від початку не жалували венесуельську опозицію. Вони небезпідставно вважали її неефективною (імпотентною) та продуктом невдалої політичної інженерії американських демократів, що частково відповідає дійсності.

Трампу 2.0 ввижається привід зганьбленого “тимчасового президента” Венесуели Хуана Гуайдо. Нагадаємо, що саме Трамп 1.0 23 січня 2019 року визнав Гуайдо “легітимним лідером” Венесуели. Але замість того, щоб розгорнути повстання та взяти владу в свої руки, місцева опозиція пересварилася між собою, виявилися факти корупції самого Гуайдо, і адміністрація “тимчасового президента” легко була дескредитована Мадуро. Повторювати такий досвід Трамп більше не схотів.

Можливо, саме тому за кілька тижнів до викрадення Мадуро американські спецслужби допомогли Мачадо таємно залишити Венесуелу нібито щоб з’явитися в Норвегії на церемонію вручення Нобелівської премії миру, а насправді - для того (як пише Тімоті Снайдер) щоб усунути суперника у владі. Іншими словами, Мачадо прибрали з країни свідомо, вже плануючи операцію з викрадення Мадуро.

ДОГОВОРНЯК ТРАМПА З ПОСТМАДУРІВСЬКИМИ ЕЛІТАМИ

Отже, з самого початку США вступили в змову з частиною правлячого режиму. По-перше, на це вказує визнання Делсі Родрігес тимчасовим керівником Венесуели. Навіть якщо правда, що Родрігес не було в країні в момент операції (писали, що вона була в Москві) і її не могли ліквідувати чи викрасти фізично, Трамп міг просто її ігнорувати. Але відбулося зовсім інакше. Рубіо їй телефонує і розмовляє про транзит влади.

По-друге, під час операції з викрадення Мадуро по гелікоптерам підрозділу “Дельта” не було здійснено жодного пострілу ППО. Вся система була або саботована, або її точково вчасно знищили. На землі були “зелені коридори”, вільні від випадкових блок-постів та шальних патрулів “колективос” навколо резиденції самого Мадуро. Фактично Мадуро здали свої силовики. Здали в обмін на участь у постмадурівській архітектурі управління країною.

Трамп та його команда не хочуть приносити демократію чи займатися ручним управлінням у Венесуелі. Вони добре знають, що таке місцевий режим і чому жодний зовнішньо нав'язаний лідер буде неефективним без забезпечення контролю на землі. Тому контроль забезпечать колишні чавісти.

Ситуація дуже нагадує історію з усуненням режиму Трухільйо в Домініканській Республіці в 1960-х рр. Після вбивства диктатора США могли б відразу ж усунути пов'язаного з трухільїзмом Хоакіна Балагера і нав'язати іншого президента. Але вони цього не зробили. Хоакін Балагер залишився формальним главою республіки, оскільки він уособлював інституційну продовжуваність режиму без Трухільйо, дозволяючи знизити напруженість, уникнути громадянської війни та гарантувати, що державний апарат не розвалиться. Лідером опозиційних настроїв того часу був не Балагер, а Хуан Бош. Однак Бош прийшов до влади пізніше, через вибори в 1962 році, коли система була мінімально стабілізована. Хоча це йому не надто допомогло, бо вже в другій половині 1963 року його усунули ті ж американці через загрозу “лівізни”.

Коли руйнується персоналістський режим – чи то через захоплення його лідера, як це сталося з Ніколасом Мадуро, чи через його фізичне усунення, як це трапилося з Рафаелем Леонідасом Трухільйо в 1961 році, – неминуче виникає запитання: чому відразу не нав'язують найпопулярнішого опозиційного лідера? Відповідь полягає не в моральних чи ідеологічних факторах, а в геополітиці та контролі над ризиками.

У Венесуелі Сполучені Штати мали матеріальні можливості нейтралізувати Делсі Родрігес або не визнавати будь-яку продовжуваність чавізму та примусити до прямого переходу влади до опозиції. Однак вони цього не зробили. Навпаки, вони терпіли (принаймні, тимчасово) те, що Делсі Родрігес, органічна постать режиму, опинилася на чолі державного апарату. Це не означає політичної підтримки, а є класичним стратегічним рішенням: зберегти адміністративну безперервність, контроль над збройними силами, ланцюжок командування та мінімальну стабільність, поки розробляється перехідний період.

АНАТОМІЯ ПОСТМАДУРІВСЬКОГО РЕЖИМУ ТА ГРУПИ ВПЛИВУ

Я неодноразово давав аналіз режиму (тут, тут, тут), який склався у Венесуелі за Ніколаса Мадуро. Це був симбіотичний режим силовиків та наркокартелю, який пронизував всі структури управління та коріння самого суспільства. Режим можна було змінити лише підкупивши частину еліти та усунувши силовиків, недопустивши реального військового спротиву. Опозиція на це не здатна. Тому США пішли на угоду з частиною представників режиму. Це не означає, що ця частина сьогодні опанувала ситуацію в країні та гарантуватиме Трампу потрібний йому транзит влади у Венесуелі. Проте цього достатньо для підвищеної договороздатності Каракаса.

Спробуємо дати характеристики основним групам впливу в Венесуелі:

1. Група Делсі Родрігес (цивільна адміністрація). Сама Делсі Родрігес - знакова персона для венесуельської політики. Її батьком був засновник маоїстської Соціалістичної ліги Венесуели Хорхе Антоніо Родрігес, якого викрали та вбили агенти спецслужби DISIP в 1976 році. Важливо, що Соцліга потім стала складовою чавістської правлячої Об'єднаної соціалістичної партії (PSUV). Батько Делсі виявився частиною політичної міфології чавістського режиму, образом “передтечі” венесуельського соціалізму, жертвою свавілля та репресій маріонеток янкі.

Делсі Родрігес обіймала посади віце-президента і міністра нафти. The Economist називає її економічно освіченою порівняно з більшістю членів режиму. Отримавши освіту у Франції, вона допомогла провести ринкові реформи та неформальну доларизацію економіки у 2019 році, що принесло певну стабільність Венесуелі.

Її рідний брат Хорхе Хесус Родрігес Гомес очолює парламент країни - Національну асамблею Венесуели. Хоча його спікерство має сумнівну легітимність, його оспорює Дінора Фігера, яку в 2023 році опозиція обрала спадкоємницею Хуана Гуайдо і яка перебуває в Іспанії в політичній еміграції.

Хорхе Родрігес - досить контраверсійна фігура. Він встиг побувати і віце-президентом Венесуели, міністром інформації та пропаганди і майже десятиліття мером Каракаса. Іспанський El País навіть називав його ймовірним спадкоємцем самого Мадуро, якщо той відмовився б йти на черговий строк. Швидше за все, це так, оскільки інші центри сили не могли, в силу різних причин, претендувати на першу посаду.

Навколо дуету Родрігес та їх родичів (там цілий клан) сформувалася нова економічна еліта, яка розбагатіла на імпортно-експортних операціях та сірій зоні підсанкційної зовнішньої торгівлі. Серед їх ділових партнерів називають братів Абу Нассіф, які володіють мережею будівельних компаній, нерухомістю, контролюють імпорт продуктів харчування тощо. Ще одним фігурантом є Маджед Халіл Маджуб, бенефіціар контрактів на імпорт електроенергії та продуктів харчування. Не варто дивуватися прізвищам, бо саме ліванці були чи не монополістами при Мадуро в сфері зовнішньоекономічної активності.

Також навколо Родрігес об'єдналися представники цивільної адміністрації режиму (частина губернаторів, середніх чиновників, партійних керівників, провладного залежного бізнесу), які намагаються самозберегтися і не потрапити під люстрацію та кримінальне переслідування у випадку перемоги опозиції. Але саме ця група є найбільш договороздатною та може з легкістю конвертувати свою адміністративно-партійну владу в гроші та активи.

2. Військові (або група Володимира Падріно Лопеса). Падріно - міністр оборони Венесуели. Він контролює збройні сили країни. Командувачем Оперативно-стратегічного командування Боліваріанських національних збройних сил (CEOFANB) є генерал Домінго Ернандес Ларес.

В цілому армія зберігає відносну відданість режиму. Свого часу Уго Чавес і Ніколас Мадуро доклали чимало зусиль для того, щоб армія захищала режим. Більшість вищих армійських офіцерів перебувають під персональними санкціями США. Їм є що втрачати. Їхня безпека та добробут прямо залежать від режиму.

Основний кістяк офіцерського та сержантського складу Боліваріанських національних збройних сил (Fuerza Armada Nacional Bolivariana – F.A.N.B) та Боліваріанського національного ополчення (Milicia Nacional Bolivariana) пройшов ідеологічне виховання в Боліваріанському військовому університеті Венесуели (UMBV). На чолі цього вишу стоїть відомий ідеолог чавістського соціалізму, генерал Фелікс Гусман (Félix Ramón Osorio Guzmán). По суті, це військово-політичне училище, де відбувається ідеологічна обробка кадетів у дусі вірності боліваріанській революції та заповітам Чавеса. За свідченнями інсайдерів, за минуле десятиліття UMBV підготував близько 2/3 командного складу силових органів Венесуели.

Слід також відзначити значну роль кубинських військових фахівців, які здійснюють оперативне командування боєздатними частинами збройних сил Венесуели. Самого міністра оборони Венесуели Падріно опозиція називає не інакше як "бригадним генералом кубинських окупаційних військ".

Військові декларують відданість режиму та готовність воювати за ідеали боліваріансьої революції, проте їх поведінка під час викрадення Мадуро свідчить зворотнє. Оголошення мобілізації та розгортання військ слугує більш ритуальним прикриттям та торговою позицією, ніж готовністю відбивати другу хвилю спецоперації Трампа, якщо до цього дійде.

3. Картель “лос Солес” (ісп. Cártel de los Soles) / група Діосдадо Кабельйо. Власне точний переклад - “картель сонць” (в множині), бо сонце зображено на відзнаках старших офіцерів венесуельської армії. Це кримінальна мережа, що з'явилася на початку 1990-х років у складі Боліваріанських національних збройних сил Венесуели, складається з високопоставлених військових та політичних діячів, причетних до міжнародного наркотрафіку, контрабанди палива, контролю за незаконною гірничодобувною діяльністю в Венесуелі та контрабанді золота, коштовного каміння та інших корисних копалин. У Венесуелі просто кажуть, що “це бізнес “Сонця/сонць”.

У березні 2020 року Міністерство юстиції США оприлюднило офіційну заяву, в якій лідерами "картелю Сонць" названо Ніколаса Мадуро та Діосдадо Кабельйо, запропонувавши винагороду до 50 мільйонів доларів (найбільша в історії програми винагород за інформацію про наркоторговців) за інформацію, що сприятиме їхньому арешту (Цікаво, хто заробив ці гроші?). Уряди Аргентини, Еквадору, США, Парагваю, Перу та Домініканської Республіки визнали "картель Сонць" терористичною організацією.

Попри заперечення та скепсис деяких експертів, картель справді існує і функціонує як злочинне угруповування з екосистемою вуличних банд (“колективос”), своїми людьми в силових структурах, збройних силах, судах, політиці та мережі фіктивних фірм. Попри те, що “лос Солес” є симбіонтом адміністрації, війська та силового блоку, пронизує їх на клітинному рівні, він все ж не все контролює. Залишаються кластери, де домінують інші групи впливу.

Журналіст Ектор Ландаета, який досліджував картель, пише, що це явище почалося, коли наркоторговці почали ввозити кокаїн у Венесуелу з використанням корумпованих військових підрозділів, розташованих у прикордонній зоні з Колумбією. Повстанці FARC-EP використовували територію Венесуели як трамплін для відправлення наркотиків до Європи та США і з часом стали частиню “лос Солес”. Пізніше Чавес і Мадуро поставили наркотрафік на широку ногу і залучили до його супроводження державні організації і силові структури. Це стало частиною прибутків до паралельного бюджету, який ділять між собою учасники картелю від генералів до рядових. За оцінками, понад 200 тонн кокаїну щорічно проходить через Венесуелу, що становить близько 40% світового споживання.

Серед лідерів картелю американські спецслужби називають Діосдадо Кабельйо. Він побратим Уго Чавеса по першій невдалій спробі перевороту та забезпечував усю “брудну роботу” як для Чавеса, так і для Мадуро.

До 2020 року Кабельйо ділив владу в картелі з Клівером Алькала Кордонесом, якого пізніше затримали антинаркотичні служби США. Дехто говорив, що Алькала був більш впливовішим за Мадуро з Кабельйо разом узятими. Це було результатом об'єднання його сегменту наркоторгівлі з картелем Гуахіра. Він одружився з Мартою Гонсалес, племінницею Гермагораса Гонсалеса, лідера картелю Ла Гуахіра. Мадуро та Діосдадо викорінили Алькалу, оскільки він став загрозою їхній владі та домінуванню картелю в цілому. В 2020 році Алькала зв'язався з опозицією, здійснив спробу заколоту та підтримав Гуайдо, програв і здався американцям. Власне, це пом'якшило йому покарання в США.

З 2020 року Діосдадо Кабельйо єдиний лідер картелю “лос Солес”. На сьогодні він офіційно є міністром внутрішніх справ, юстиції та миру та генеральним секретарем в Об'єднаній соціалістичній партії Венесуели (PSUV). Під офіційним контролем Кабельйо перебувають Боліваріанська національна гвардія (GNB), Науковий, кримінальний та кримінальний слідчий корпус (CICPC) та Боліваріанська національна розвідувальна служба (SEBIN). Ці сили були звинувачені у вчиненні численних порушень прав людини, включаючи позасудові страти, насильницькі зникнення, тортури, свавільні затримання та корупцію. Кабельойо називають “тіньовим президентом” Венесуели, який умовно контролює картель, внутрішню безпеку, міліцію та “колективос”. В 2017 році він також був звинувачений в підготовці замаху на вбивство сенатора Рубіо, який тоді домагався нових санкцій проти Мадуро та радикальних дій щодо картелю.

Вважається, що найбільше від зміни режиму в Венесуелі постраждає саме група, яка орієнтована на Кабельйо. Картель має або легалізуватися у той чи інший спосіб, або його розірвуть учасники угоди з Трампом. Місця для Діосдадо в новій архітектурі влади не передбачено. За великим рахунком картель є основною проблемою для Трампа. Хоча останній намагається спихнути цю проблему на Родрігес і Ко. “Вирішіть це по-сімейному, своїми руками. Різанина вітається”.

- Третя сторона. Опозиція та конкурентні картелі (Трен-де-Арагуа). Опозиція може розраховувати хіба що на проведення частково демократичних виборів через певний період часу, де та ж Мачадо (чи інший консенсусний кандидат) може перемогти. В кінцевому рахунку через один-два електоральних цикли опозиція позбавиться мадурівського спадку і зможе суттєво почистити державу. Але не цього разу.

Мої джерела стверджують, що Делсі Родрігес вже почала діалог з опозицією про формування кабінету національної єдності та зняття кримінальних переслідувань. Як зустрічний жест доброї волі вона вимагає від опозиції відмови від постгуайдистських конструкцій (паралельних інституцій влади, на легітимності яких наголошує опозиція).

Є ще одна сила, від поведінки якої дещо залежить майбутнє - це суто гангстерський картель “Трен-де-Арагуа” (ісп. Tren de Aragua, TdA), який очолює Гектор Растенфорд Герреро Флорес, відомий під псевдонимом "Ніньо Герреро". Вважається, що до його складу входить понад 5000 членів. Діють вони не лише в Венесуелі, але й в США, Чилі, Перу та Колумбії. Тривалий час цей картель контролював в'язницю Токорон, яка служила йому штаб-квартирою. Картель має мережу вуличних бойовиків, які неодноразово брали участь у зіткненнях то на боці опозиції, то воювали проти опозиції спільно з “колективос”. “Трен-де-Арагуа” здатні розгорнути вуличний терор в Каракасі й зробити так, що пересічний мешканець почне з ностальгією згадувати порядок за Мадуро. На сьогодні їх не чути, але про них не варто забувати, бо відхід “лос Солес” з вулиць створить можливості для “Трен-де-Арагуа” та інших.

ЗОВНІШНІ ГРАВЦІ

- Росія. Втрати та безпорадність. За підрахунками агентства Reuters, з 2006 року Росія надала Венесуелі позик на $17 млрд (зокрема $6 млрд у вигляді авансів, які заплатила “Роснефть” за постачання венесуельської нафти). Свого часу “Роснефть” підписала контракт на $20 млрд з керівництвом венесуельського монополіста PDVSA про спільний видобуток сировини. У 2017 році Мадуро домовився з Путіним про російські інвестиції в обсязі понад $5 млрд у спільні нафтові проєкти і $1 млрд – у видобувну промисловість. Станом на кінець березня 2019 року венесуельська державна нафтова компанія PDVSA була винна "Роснефті" 2,3 мільярда доларів за попередню оплату за поставку нафти. Ще близько 3 мільярдів доларів припадає на виданий Венесуелі російський державний кредит. До сьогодні Москва мала контроль над 13% усього енергетичного бізнесу Венесуели. Каракас є найбільшим покупцем російської зброї в Латинській Америці. І ось це все Росія втратить. Росіянам доведеться прийняти поразку в Венесуелі, а їх активи будуть в основному приватизовані США та КНР.

Путіну нічим крити і нічого протиставити США у Венесуелі. Вивішувати російські прапори на танкерах, які везуть підсанкційну венесуельську нафту? На якому судні цей “прапорний захист” зіштовхнеться з американським есмінцем? Навіть балтійські країни вже зупиняють російські кораблі.

За інформацією українського ГУР, у Венесуелі перебуває російський контингент чисельністю понад 120 військовослужбовців. Їх очолює генерал-полковник Олег Макаревич - командувач так званої оперативної групи "Екватор" Міністерства оборони РФ. Вони виконують роль військових радників та інструкторів. Це підготовка піхоти, спецпідрозділів, операторів БПЛА, а також робота з розвідкою та зв'язком. А ще вони відповідали за ППО й мали перебувати на чергуванні в день викрадення Мадуро, але жодного пострілу ППО не відбулося. І це не “договорняк” путіна з Трампом. У росіян не було можливості стріляти, їх просто саботували місцеві. Їх горезвісне ГРУ проспало американську спецоперацію і навіть не попередило Мадуро і кубинських друзів. Попередили китайці й ніби, за певною інформацією, пропонували варіант почесного заслання, але Мадуро не повірив. Тепер виступає в суді Нью-Йорка.

- Китай. Відступ та компенсація. Для Каракаса Пекін – другий імпортер після Індії та головний експортер після США. Венесуела зберігає позитивний торговий баланс з Китаєм, експорт більше імпорту в 3 рази. Але для Китаю Венесуела не є ключовим торговим партнером в регіоні. Доля Венесуели в товарообігу КНР з Латинською Америкою становить всього 2%. У 2016 році між Каракасом та Пекіном пробігла „чорна кішка“. Мадуро банально кинув свого патрона, почавши загравати з Делі, Москвою та Вашингтоном. Підприємства та інфраструктурні проєкти, в які вклалися китайці „зависли“, корумпована бюрократія з’їла всі гроші. Пекін почав виставляти рахунки, а Венесуела відмовлялася платити. І з 2016 року Китай перестав кредитувати Венесуелу. Сі поставив Мадуро „на паузу“. Лише в травні 2023 року Пекін відновив діалог на високому рівні.

Китайська національна нафтова корпорація China National Petroleum Corp. на початку квітня 2023 р. збільшила видобуток на своєму спільному з Венесуелою підприємстві Sinovensa майже вдвічі – до 90 тисяч барелів на день. Видобуток все ще приблизно на 40% нижчий за історичний рівень у 160 тисяч барелів на день у 2015 році.

Однак останні півроку Пекін не поспішав вкладати гроші у Венесуелу, розуміючи ризики вторгнення американців.

Минулого року венесуельська нафта становила близько 4% імпорту КНР, однак її важка, високосірчиста сировина має критичне значення для виробництва бітуму, що використовується у будівництві та дорожній інфраструктурі. Саме тому вона користується попитом серед незалежних китайських НПЗ - так званих "чайничків", передусім через значні знижки.

Попри те що Венесуела володіє найбільшими у світі доведеними запасами нафти, нині вона забезпечує менш ніж 1% глобальної пропозиції. Хоча Sinopec і China National Petroleum Corporation мають історичні претензії на розробку венесуельських родовищ, за оцінками Morgan Stanley, заява Трампа про відбудову нафтового сектору американськими компаніями ставить під сумнів майбутню роль китайських фірм. Але свою частку нафти у Венесуелі Китай все ж отримає, на відміну від росії та Ірану.

З метою захистити свої позиції Китай вже активізував своїх клієнтів в політичному класі Венесуели. Мої джерела кажуть, що китайці оперативно намагаються сформувати щось на кшталт прокитайської партії, яка торгуватиметься з Трампом про своє збереження у владі. Під китайські гарантії, звичайно.

- Кубинці та сусіди. Хто наступний? Куба визнала, що її військові захищали Мадуро і загинули під час американської атаки (бо своїм силовикам він не довіряв), а президент Мігель Діас-Канель Бермудес заявив, що кубинська армія готова воювати за Венесуелу. Гавана була не лише співучасником, але чи не головним бенефіціаром чавістського режиму Мадуро. Кубинці надсилали вчителів та лікарів для амбітних соціальних планів Чавеса, пізніше чистили армію та силовий блок від нелояльних до режиму, були комісарами та контррозвідкою Мадуро. За це Куба отримувала дешеву / безкоштовну нафту. В умовах тотального енергетичного дефіциту – це стало основою виживання кубинської економіки.

Звичайно, кубинці могли б направити до Венесуели кілька десятків тисяч добровольців, але Гавана не впевнена, що вони самі не стануть наступною ціллю американської інтервенції. Куба є символом історичної поразки США в Карибському басейні. Трамп би не відмовився від реваншу. Питання лише в тому, що у Куби немає нафти і рідкоземельних металів. Звідти вже не пливуть десятки тисяч мігрантів і немає надмірних загроз. А коли Діас-Канелю прикручують хвоста, він проявляє дива договороздатності з Вашингтоном.

Сусіди Венесуели по континенту, попри ліві уряди, самі не в захваті від режиму Мадуро. 8 млн мігрантів осіло саме в Мексиці, Чилі, Колумбії та Бразилії. Ніхто з цих країн не бажає нової хвилі. Уряди цих країн з обуренням відреагували на американську атаку і засудили порушення суверенітету. Але жоден з них, ймовірно, не підтримає будь-який опір проти США. Натомість вони краще “стежатимуть за власною дупою”, як рекомендував Трамп президенту Колумбії Густаво Петро.

ВИСНОВКИ

1. В основі переходу влади лежить прагматична угода, а не демократична легітимність. Постмадурівський транзит у Венесуелі був ініційований не заради встановлення демократії чи передачі влади опозиції, а внаслідок стратегічної угоди між адміністрацією США та частиною колишньої правлячої еліти. Використання фігури Делсі Родрігес як тимчасового керівника, юридична казуїстика Верховного суду та усунення популярної опозиційної лідерки Марії Коріни Мачадо свідчать про те, що головним пріоритетом Вашингтона є контрольована стабільність. США обрали класичну стратегію збереження адміністративної безперервності через колишніх чавістів, що дозволяє уникнути хаосу та забезпечити передбачуваність, навіть ціною тимчасового компромісу з представниками старого режиму.

2. Головною внутрішньою інтригою стане доля у владі та “бізнес” “картелю Сонць", що визначить довгострокову стабільність. Найбільшою загрозою для будь-якого нового устрою залишається потужний злочинний симбіоз силовиків, політиків та наркоторговців на чолі з Діосдадо Кабельйо. Саме ця структура, а не формальна політична опозиція, є основним суперником США та тих еліт, що йдуть на угоду. Ліквідація або нейтралізація картелю, чи то через внутрішню різанину, чи через зовнішній тиск, буде найскладнішим і найкривавішим етапом трансформації. Від успіху цієї боротьби залежатиме, чи стане Венесуела функціонуючою державою, чи залишиться "наркодержавою" під новим керівництвом. Трамп прийме й передачу наркотрафіку під американський контроль.

3. Геополітичні наслідки означають поразку Росії, обережний відступ Китаю та нову реальність для регіону. Венесуельська криза демонструє радикальне переформатування впливу у Латинській Америці. Росія, що вклала мільярди і мала значні позиції, зазнала повної та безпомічної поразки, ймовірно втративши інвестиції, військову присутність та політичний вплив. Китай, що завчасно зменшив експозицію, намагатиметься дипломатично врятувати свої економічні інтереси, але його роль буде суттєво обмежена домінуванням США. Сусідні країни, незважаючи на риторичні протести, де-факто приймуть нову реальність, оскільки усунення Мадуро знімає тиск міграційної кризи. Таким чином, операція закріпила Вашингтон як беззаперечного арбітра регіональної безпеки в Західній півкулі.