ШІ в журналістиці та дезінформації, вбивства журналістів, відкриття доступу до Ради. Головні медіаподії та медіатренди 2025 року в Україні та світі

«Детектор медіа» спитав у колег, які події в медіа та в житті для них були найважливішими у 2025 році. Ми попросили їх назвати три головні медіаподії року, три ключові медіатренди року та три персональні уроки року.

Публікуємо відповіді Миколи Чернотицького, Альони Яцини, Наталії Гуменюк, Іванни Найди, Оксани Романюк, Яніни Соколової та Лізи Кузьменко.

Першу та другу частину опитування читайте тут і тут.

Інші підсумки року 2025 читайте за посиланням.

Микола Чернотицький, голова правління Суспільного мовлення:

Ключові медіаподії:

1. Запуск першого українського додатка для дітей «Бробакс». Це стратегічна інвестиція в майбутнє і протидія російськомовному впливу через дитячий контент. Я пишаюся цим проєктом і дякую за нього всій команді Суспільного. 250 годин якісного, безпечного, верифікованого цифрового продукту для дітей українською мовою.

2. Угода про співпрацю між Суспільним та одним із найпотужніших європейських мовників ARTE вплине на всю індустрію в Україні. Співпраця між двома мовниками посилює євроінтеграційні процеси між Україною та Європою і відкриває можливості до нових якісних копродукційних проєктів, що дасть поштовх для розвитку всієї української індустрії.

3. Суспільне PRO — вперше цього року Суспільне об’єднало професіоналів у сфері виробництва аудіовізуального контенту. Ми збираємо разом фахівців, щоб розвивати індустрію, знаходити нові можливості для співпраці, об’єднувати спільноту навколо спільних цінностей. Наступного року ми розширимо формат, щоб ще більше представників галузі долучити до співпраці.

Ключові медіатренди року:

1. Більше контенту виробляється суто для цифрових платформ, а не ефірного прокату. Українські ОТТ-платформи ввійшли у власне виробництво розважального контенту за прикладом «Нетфліксу» й інших світових платформ. Це позитивна тенденція для українського продакшну. Суспільне відкрите до кооперації й готове підтримувати такі проєкти.

2. Згортання програм американської підтримки свободи слова оголює супротив інформаційному наступу Росії. На цьому фоні Європа має знаходити рішення, як протистояти російському впливу і допомагати медіа бути сильними.

Закриття програм USAID вплинуло на роботу місцевих, локальних медіа. На цьому тлі розбудова гіперлокальної мережі кореспондентів Суспільного є не тільки розширенням представлення Суспільного на локальному рівні, але й збільшенням підтримки для місцевих журналістів. Цього року ми обрали близько 50 кореспондентів і радіємо, що наша команда посилюється талановитими журналістами на місцях. Зокрема авторка документального проєкту «Суспільне Чернігів» «Сенеж. Операція “Помста”», що вже зібрав понад 1,2 млн переглядів на ютубі, Надія Мартишко доєдналася до нас у 2021 році саме завдяки цій програмі.

3. Запит суспільства на свободу слова. Багатотисячні протести у Вільнюсі проти спроб влади встановити контроль над суспільним мовником LRT підтверджують, що суспільні верифіковані медіа важливі для людей. Люди виходять, щоб захистити свободу слова, бо вона потрібна. В українському суспільстві є запит на верифіковані новини. Зокрема, згідно з дослідженням, доступ саме до верифікованих новин став одним із п’яти найважливіших факторів вибору для споживачів, хоча раніше цього терміна не існувало у вжитку українців.

Ключові персональні уроки:

1. Вибори на посаду голови правління Суспільного мовлення важливі не лише результатом, а й підтримкою команди. Щастя працювати з людьми, з якими поділяєш спільні цінності й спільне бачення розвитку. Дякую команді Суспільного за це. Також хочу подякувати міжнародним партнерам, які пліч-о-пліч зі Суспільним у найскладніші часи: приїжджають, допомагають і завжди нас підтримують. Ця підтримка іноді неочікувана, коли ми отримуємо її більше, ніж сподівалися.

2. На жаль, цього року раптово пішли з життя Гліб Гончаренко, очільник департаменту ліцензування, та Василь Рудаков, режисер монтажу «Суспільне Херсон». Війна, стреси, робота на максимумі впливають на кожного. Дуже важливо зупинитися, звертати увагу на колег, підтримувати ментальне здоров’я на рівні компанії. Над цим напрямом ми працюємо зараз.

І звичайно, пам’ятати тих, хто віддав своє життя за Україну: Олексія Ольховика, Дмитра Сірика, Ірину Цибух, Кирила Полікевича. Вічна пам'ять героям.

3. Якщо ставити мету, бути наполегливим і багато працювати, то буде результат. Копродукційний напрям ми почали розробляти ще у 2020 році, й лише цього року бачимо результати. Фантастична «Куба & Аляска», створена у копродукції з Суспільним, збирає нагороди, перегляди, відгуки. Пишаюся, що Суспільне долучається до проєктів такого рівня.

Альона Яцина, воєнна кореспондентка та співзасновниця «Кордон.медіа»:

Медіаподій року в Україні для мене було дві головні, тому що в основному всі медіаподії цього року були за кордоном. Але в Україні це були «Львів медіафорум» і «Донбас медіафорум».

Львівський медіафорум уперше пройшов у форматі класного міжнародного заходу й повністю був англійською мовою. А «Донбас медіафорум» я обожнюю перш за все за атмосферу — дуже домашню, попри формат саме форуму.

Медіатренди:

1. Перший медіатренд — це персоналіті, тобто людина довіряє людині. Так є, так має бути та, як на мене, це буде тільки посилюватись і тривати. Цей рік дуже яскраво це підкреслює.

2. Короткі формати й соцмережі. Люди хочуть більше коротких, доступних, зрозумілих форматів у медіа на одній кнопці. Це не почалося цього року, але цей рік підкреслив це максимально.

3. І третій медіатренд буде як підсумком двох попередніх. Це питання року: журналістика чи блогерство? Як на мене, то це питання варто було порушувати ще раніше. І журналіст має бути блогером, який несе відповідальність за свої слова й ту інформацію, яку він несе в маси. А блогер має розуміти, що інформація — це зброя, і так само нести відповідальність. Тоді в нас в усіх разом у майбутньому вийде непогане суспільство та інформаційна сфера загалом.

Персональні уроки:

Перший персональний урок полягає в тому, що наші ресурси обмежені. Здоров’я, емпатія і час у добі. Це величезні уроки 2025 року.

Ну і щодо ресурсів, — це другий урок, щодо грошей. Він теж не новий, але 25-й рік його підкреслив. Треба, як то кажуть, розкладати яйця в різні кошики й мати гарну фінансову подушку. Для нормального життя і спокійного сну в медіа має бути фінансова подушка мінімум на пів року наперед. І джерела доходів мають бути різними. Як би не хотілось мати Core Support на 70, а то і 80% фінансування медіа, такі підтримки можуть бути дуже зручними, але дуже небезпечними в разі, якщо трапиться щось таке на кшталт, як трапилося з USAID. Тепер ми бачимо всі, що це можливо.

І третій урок цього року — це людиноцентричність. «Кордон медіа називає себе людиноцентричним медіа, і насправді наша цінність номер один — це саме людиноцентричність. Ми говоримо про людей, для людей, ми — це люди. Ми не ідеальні, але ми справжні. От такі підсумки року, і насправді люди — це найбільша цінність, найбільший скарб. Люди й у команді, колеги з інших медіа, люди, які працюють в навколомедійних організаціях, донорських організаціях, люди загалом, які нас оточують, для кого і завдяки кому ми працюємо. Ось ця система таких сплетінь — це дуже-дуже красивий візерунок життя. Як на мене, найкращий урок цього року підтвердив, що така цінність як людяність і людиноцентричність, не просто так на першому місці. І це не слова, а присутність життя.

Наталка Гуменюк, очільниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу:

Медіатренди:

1. Посилення небезпеки та повна зміна умов роботи журналістів в зоні конфлікту на передовій. Якщо раніше військові хотіли бачити фотографів, відео, сюжети, то весь останній рік усе працює геть інакше. Тобі в принципі мало що можна показувати. Ти сидиш в окопі, тобі потрібно все блюрити, але суть навіть не в цьому. Ти дійсно там, на місці, можеш зрозуміти, що відбувається, поспілкуватися, зрозуміти, наприклад, наскільки унезалежнюється українське збройне виробництво, які настрої на фронті тощо. Але фактично ми відмовляємося від візуальної журналістики на користь змістовно-аналітичної. І саме завезення журналіста на фронт стає небезпекою. Не перебування в окопі є найнебезпечнішим, — я зараз не говорю про позиції піхоти, — а саме пересування журналіста лінією фронту становить для нього небезпеку. І тому воєнна журналістика в Україні змінилася взагалі, вона геть не така, як у 2023 чи навіть у 2024 році. Тут важливо згадати Олену Губанову, Євгена Кармазина та Антоні Лалікана, які загинули торік.

2. Позитивна тенденція — відновлення політичної й критичної журналістики, розслідувальної журналістики, зокрема тієї, що стосується внутрішньої політики, верхівки влади й так само військових і військового керівництва. Тому що у 2022 році в нас був певний рівень не те що самоцензури, а й не було про що дискутувати. Протягом цих років політика потихеньку поверталася, але особливо з літніми протестами проти закону, який скасував незалежність НАБУ і САП, і пізніше з розслідуваннями у справі Міндіча, — можна сказати, що політична журналістика живе на повну. Це частина тієї ж тенденції, що і дуже активна критика головнокомандувача, розслідування про конкретні підрозділи чи бездіяльність окремих командирів. Можна багато дискутувати про те, чи можлива така журналістика під час активних бойових дій на фронті, адже пару років тому ми навіть не могли уявити, що її буде так багато і наскільки вона буде звичною.

3. І третій тренд для України — я відношу це саме до трендів, а не до подій — це закриття USAID, припинення великої частини американського фінансування. Воно суттєво вплинуло, але вплинуло менше, ніж могло, на українські медіа, і дуже сильно перетрусило початок року та звичний перебіг подій. Деяким медіа довелося перелаштуватися, зрештою це вийшло не так помітно для читачів, мені здається, як могло бути — і це є добрим. Але всередині для багатьох ньюзрумів це було величезним викликом.

Медіаподії:

Я б поставила на перше місце зустріч Зеленського і Трампа в Овальному кабінеті, саме тому, що це більше медіаподія, ніж сама подія. Це був медіапідхід, подія була створена для того, щоб медіа побачили цю зустріч. Вона запустила всю подальшу динаміку — тобто ця показуха, яка була влаштована для українського президента, створила світові тренд того, як узагалі приймають президентів, як ставляться до України, взагалі якоїсь публічності та надмірної прозорості й нетипово демонстративної дипломатії з боку Сполучених Штатів на тлі всього переговорного процесу, якій тривав цілий рік. Тому решта подій — Аляска, саміти численні, — зачинателем цього всього була зустріч в Овальному кабінеті, яка задала тон.

Друга подія — це операція «Павутина» як медіаподія, тому що це було рішення СБУ створити з неї саме медіаподію, щоб продемонструвати певний успіх. І вона поставила багато питань про те, що саме ми розповідаємо, як ми розповідаємо, про українську гордість своїми силовими органами тощо.

Третя медіаподія — я їх пов’язую, на жаль, погані й хороші події — це повернення тіла і поховання Вікторії Рощиної. У нас багато журналістів у полоні, але таких відомих не було, і тих хто там загинув, на щастя, теж не було — журналісти гинули на фронті. Убивство сталося у 2024 році, але поховали ми Вікторію у 2025 році. І звільнення з полону Дмитра Хилюка — така само дуже важлива медіаподія.

Персональні уроки:

На жаль, це можна було б назвати трендом, але я залишу його в уроках. Коли йдеться про якісь розробки, фронтові знахідки, важливі операції, розвиток дронів, наприклад — іноземні медіа починають писати про це набагато раніше, ніж українські. Я сама пишу для іноземних медіа, розповідаю про щось у січні — і за пів року десь починають виходити статті в українських медіа на цю ж тему. Прикладів багато, особливо в воєнній журналістиці. Я ніколи не було прихильницею ідеї меншовартості, завжди наполягала на тому, що українська журналістика змістовна, що місцеві журналісти знають більше, копають глибше. Але я побачила цього року, зокрема на своєму досвіді, що можна бути першими — українські командири, виробники все тобі розкажуть. Але є якась проблема в тому, щоб розгледіти велику важливу новину серед потоку. Мій урок цього року — з цим треба працювати більше. І ця відірваність видна багатьом. Ми говорили про це, наприклад, із військовими пресофіцерами, які приїжджали на низку форумів і подій. Вони теж говорили про те, що українська журналістика більше пише про політику, що мало пишуть про якісь прикладні речі. Так, журналісти пишуть про підрозділи, можуть назвати імена командирів, які дають політичну оцінку подіям або загальні коментарі про стан фронту. Але про наземні роботизовані комплекси чи кілзони ми пишемо з запізненням на пів року.

Другий урок — нам не вистачає системного аналізу. Чи йдеться про мобілізацію, чи сплату податків, чи перебудову економіки. Пишуть про окремі випадки, наприклад, «бусифікації», але не про здатність держави мобілізувати та навчати певну кількість людей. Або про протести проти скасування незалежності НАБУ і САП — розповідають цю історію як історію окремих людей і їхньої взаємодії або протистояння, але немає дискусії в медіа щодо розбудови системи правоохоронних органів. Тож мій урок — мати більше узагальнень. Оскільки мені доводиться писати для великих світових медіа, я взагалі відповідаю на питання виживання держави, наявності коштів на виживання держави, наявності військової допомоги для того, щоб держава могла вижити тощо. І дуже багато речей, які в нас у заголовках, здаються дуже дрібними у порівнянні з виживанням країни. Вони мають бути в загальнонаціональних медіа, і зовсім не означає, що ми не повинні бути критичними до влади — маємо, повинні. Але іноді здається, що ми якось перестали жити в моменті постійної загрози.

І третій урок, дуже персональний. Я висвітлювала Мінський процес із першого дня підписання Мінських домовленостей. Це був мій фокус, я з цим працювала, була на всіх самітах, зустрічах, підписаннях до 2022 року. Тепер у мене дежавю. Я розумію для себе, що треба шукати вихід і не жити нав’язаною реальністю. Це відбувається, наприклад, коли маєш відповідати на запитання ВВС про те, чи очікуємо ми прориву щодо мирних переговорів — а тут на фронті ескалація, найбільші обстріли столиці за весь час війни, найбільш небезпечна ситуація на фронті, найбільша кількість боїв протягом осені — а світові медіа з заголовками про ймовірний мир. І ми про нього так само говоримо. Тому, звісно, за ними варто стежити, але сприймати їх як тло, до того ж нам нав’язане.

Іванна Найда, керівниця власних і партнерських нішевих телеканалів «1+1 media»:

1. Серед головних медіаподій року — приголомшливий успіх «Сніданку з 1+1» на «1+1 Україна», який підтвердив: аудиторія потребує живого, щоденного діалогу. Ще одна важлива подія — відновлення українського кінопрокату: поява нових релізів і зростання конкуренції зі світовими прем’єрами за увагу глядача.

2. Серед ключових медіатрендів року — трансформація штучного інтелекту з гучного тренду на практичний інструмент для роботи. Без сумніву, є й багато викликів, повʼязаних із використанням ШІ в різних процесах, і потрібен час на їх вивчення й адаптацію. Друге — контент дедалі активніше переходить в OTT-платформи та мобільні пристрої, а короткі формати остаточно закріплюються як стандарт споживання. Паралельно зростає кількість нішевих і FAST-каналів, що відповідають запиту на персоналізований контент.

3. Говорячи про персональні уроки року, виділила б три ключові. Перший — усвідомлення того, що українські діти суттєво подорослішали: їхні запити, теми та сприйняття світу значно глибші, ніж у довоєнних однолітків. Другий — робота з командою в умовах війни та віддалених форматів потребує ще більшої довіри, гнучкості й людяності. І третій — необхідність постійно адаптуватися до змінюваних правил гри, навчившись жити й працювати в режимі «нестабільної стабільності».

Ліза Кузьменко, медіаекспертка, голова правління ГО «Жінки в медіа»:

Три головні медіаподії року:

1. Перша і головна медіатрагедія року — це те, що у 2025 році Росія продовжує вбивати українських журналістів і журналісток. Торік загинуло 24 журналісти, з них дві жінки — Альона Губанова, яка була воєнною кореспонденткою каналу «Фрідом» і загинула в Краматорську в жовтні від російського «Ланцета» , і Тетяна Кулик, яка загинула в Київській області, коли дрон влучив у її будинок. Вона була журналісткою «Укрінформу». Це величезні трагедії, наступ на свободу слова й нагадування собі самим, хоч ми про це і не забуваємо, і міжнародній спільноті.

2. Друга подія — це призначення нової віцепрем’єр-міністерки, яка відповідає за культурну та медійну політику. І переформатування МКІП на Мінкульт.

3. Спочатку хотіла сказати про повернення трансляцій і з Ради, і з комітетів, і про доступ медіа в парламент, і про сучасний порядок денний, і про прийняття закону про страхування журналістів, які їдуть в зону бойових дій… Але ці події перезріли у 2025 році. Це мало б бути зроблене набагато раніше. Тому назву не за значущістю, а з останнього, що сколихнуло спільноту, — це оприлюднення Ярославом Юрчишиним списку журналістів, за якими потенційно стежили фігуранти справи Міндіча. І для мене це сигнал про те, що у 2025 році такі ганебні сигнали все ще можливі. Хтось говорив, що список дивний, але для мене — це чергове зміщення акцентів: суть не в тому, за ким стежили, а за ким ні. А в тому, що взагалі цей список існує.

Головні медіатренди:

Насамперед це ширше використання ШІ медійниками в редакціях для різних завдань. І одразу другий тренд — часте нерозуміння того, що ШІ має не тільки переваги, а й загрози. «Жінки в медіа» разом із ЮНЕСКО робили дослідження про ШІ та гендерні загрози проти журналісток, і ми вже зараз бачимо, як штучний інтелект використовується для охолоджувального ефекту щодо свободи слова в Україні. Гендерно зумовлені загрози полягають у тому, що створюються дипфейки щодо журналісток. Ми робили також велике дослідження разом із «Текстами», базоване на великих даних, яке називається «ШІ й тікток: як відомих журналісток перетворюють на фейки», — і там ми побачили, як ворог використовує образи наших відомих журналісток для створення дипфейків і поширення дезінформації, зокрема, для дискредитації української влади. Це справді загроза, оскільки їх стає все важче відрізняти, дипфейки стають дуже якісними. А редакції, як показало наше опитування, якщо і приймають ШІ-політики, то здебільшого спрямовані на етичне повідомлення аудиторії про використання ШІ в роботі над матеріалами. А не на захист працівників і працівниць.

І третій тренд. «Жінки в медіа» разом із Нацрадою третій рік поспіль аналізують гендерний профіль українських медіа, і цього року ми побачили, що жінки вперше переважають в усіх напрямках роботи редакцій і складають 57% усіх співробітників медіа. При цьому для жінок залишається стеля, тобто жінки здебільшого залишаються серед виконавиць, але не на керівних посадах. І тенденція зберігається: чим нижче рівень виконавчої відповідальності, ти більший там відсоток жінок. Тобто ведучі, журналістки, фрилансерки, маркетологині складають до 78% працівників медіа. А на керівних посадах — десь 50 на 50.

Це тривала тенденція — медіа зараз відчувають фінансову кризу, яка почалася з початком повномасштабного вторгнення, зокрема, через відтік рекламних бюджетів, чоловіки мобілізуються або йдуть через низькі зарплати, тому жінок буде ставати все більше і більше. А це означає, що їм потрібен специфічний захист, зокрема, від сексизму, розриву в оплаті, зумовленою гендером, а також потрібно посилювати жіноче лідерство.

Персональні уроки року:

1. Підтримка — це стратегія виживання для медіасектора. 2025 рік показав, що саме спільнота справді рятує. Тому що коли журналісток атакують онлайн, або йдеться про вигорання, коли здається, що сил взагалі вже немає, — саме підтримка колег і партнерів дає ресурс і відновлює віру. І те, як медійна спільнота може об’єднуватися в кризові моменти, все ще продовжує мене з року в рік надихати.

2. Говорити вголос дуже важливо, навіть у часи війни. Навіть коли є сумніви, наскільки зараз доречно говорити про права, про рівність, про насильство, про певні виклики в медіа, про недоречність певних державних медійних форматів. Попри все, це треба робити, тому що замовчування нас не захищає. І те, що ми оприявнюємо якісь проблеми — це є частиною нашого опору, а не підрив держави під час війни. Це демонстрація нашої стійкості та готовності відстоювати наші цінності й жити з ними далі.

3. Маленькі кроки змінюють систему. Кожна тренінгова сесія, кожна опублікована новина, кожен впроваджений гендерний стандарт у маленькому чи великому медіа, — це певний реальний зсув. Ці зміни не завжди гучні, але вони працюють. Цього року «Жінки в медіа» проводили гендерний аудит для Суспільного мовника. Те, що Суспільне виявилося відкритим на рівні найвищого керівництва до зовнішньої оцінки та з честю й гордістю витримало всі рекомендації, які були надані, — для мене показник успіху. Або нещодавно я проводила тренінг із гендерної політики для «Точки сходу», невеликого незалежного медіа, яке переважно пише про схід, зокрема тимчасово окуповані території. Те, що таке медіа захотіло такий тренінг, при тому, що в них немає фактично помилок із неправильною термінологією чи дискримінацією, але вони хочуть мати гендерні політики — це показник змін. І це дає надію.

Оксана Романюк, виконавча директорка Інститут масової інформації:

Три головні медіаподії року:

1.⁠ ⁠Відкриття парламенту та профільних комітетів. Початок роботи нового складу Верховної Ради та комітетів став моментом укріплення ролі медіа як інструменту демократичного контролю, а не лише каналу комунікації. Для журналістської спільноти це означає нові можливості впливу.

2.⁠ ⁠Звільнення Владислава Єсипенка й Ігоря Хилюка з російського ув’язнення. Ці звільнення стали великою радістю для медіаспільноти, бо вони дуже рідкісні, й ми дуже чекали наших колег. Це важливі сигнали, що міжнародний тиск і системна адвокація мають результат. Водночас 26 українських журналістів і тисячі цивільних залишаються в незаконному ув’язненні без належної уваги світу.

3.⁠ ⁠Падіння американської підтримки медіасектору. Закриття фінансової підтримки з боку США стало структурним шоком для українських медіа, які роками будували сталість на зовнішніх ресурсах, і американські гранти були одним з найпотужніших таких ресурсів. Рік показав, що медіа потрібні нові моделі виживання і внутрішні трансформації, щоб вижити. Вижили не всі.

Ключові медіатренди року:

1.⁠ ⁠Повернення прихованої політичної реклами. Зростання реклами казино, прихованої й ні. Все це стало наслідком фінансової вразливості редакцій. Ми побачили, що багато редакцій, які раніше були лідерами прозорості, взяли немарковану політичну рекламу. На жаль, фінансова криза ослабила внутрішні етичні запобіжники. В стратегічному вимірі це підриває довіру до медіа саме в той момент, коли суспільство найбільше потребує надійних джерел інформації. Хотілося б, щоб суспільство більше підтримувало медіа.

2.⁠ ⁠Редакції дедалі частіше грають у конкуренцію, ми бачимо, як це впливає, наприклад, на погане лінкування джерел. Це, звісно, не посилює ринок, а виснажує його, перетворюючи медіа на суперників у змаганні за виживання.

3. ШІ ще сильніше увійшов у редакційні процеси, від адмінки й до створення текстів і візуалів. Дуже видно, коли медіа використовують ШІ для генерування текстів. Водночас рік показав, що без етичних рамок і людської відповідальності технології можуть так само легко посилювати маніпуляції, як і ефективність.

Персональні уроки:

Не знаю. Я ще вчуся. Хотіла би навчитися не виснажуватись і бути більше структурованою.

Яніна Соколова, журналістка та ведуча 5 каналу, блогерка:

Медіаподії року:

1. Штучний інтелект. Його вплив посилюється на всі напрямки життя. Від побуту та контенту до виробництва зброї. Це привід задуматися.

2. ⁠Вбивство і розслідування обставин убивства Вікторії Рощиної.

3. ⁠Фільм НАБУ «Операція “Мідас”» і фільм Павла Острікова «Ти — космос».

Медіатренди року:

1. Документалістика стає вподобаним продуктом для масмаркету.

2. ⁠Україномовний ютуб вийшов у тренди. Тенденція і перспектива дуже позитивна.

3. Розважальний контент у ютубі, першопрохідцями в якому ми були у 2018-му, створивши «Вечір із Яніною», бʼє рекорди переглядів, ставши основним сегментом українського ютубу згідно з уподобаннями українців.

Персональні уроки:

1. Український ютуб потребує психологічного контенту. Для військових і цивільних. Тому ми відкрили новий канал подкастів «Варто жити» в рамках проєкту психологічної лінії «Варто жити» у моєму фонді.

2. ШІ в роботі редакції.

3. Ми отримали золоту кнопку ютубу, а з нею й урок: суспільство потребує пояснення складних тем простими словами. Наступного року ми маємо брати ще більше складних історичних, політичних, ідеологічних тем і пояснювати їх наново людям у деталях. Ніби школи й університету не було. Розквіт історичних каналів на ютубі довів, що є запит у суспільства на це. Продовжимо.