Пам'яті пілота-винищувача Тараса Редькіна

Тарас Редькін народився 2 жовтня 1996 року в Харкові. Дев’ять років займався вітрильним спортом, входив до резервного складу збірної України в цій дисципліні. А ще завдяки батькові, який працював на Харківському авіаційному заводі й часто брав сина з собою на роботу, Тарас любив небо й літаки.

Хлопець не тільки знав зсередини особливості авіаційного виробництва, а ще дуже багато спілкувався з льотчиками – цивільними і військовими. І він зробив свій вибір: після закінчення школи вступив до Харківського національного університету Повітряних сил ім. Івана Кожедуба на спеціальність «Льотна експлуатація та бойове застосування літаків».

За роки навчання в університеті Тарас Редькін опанував декілька типів літаків: ХАЗ-30, Л-39 та МіГ-29, мав понад 200 годин нальоту. Після закінчення навчання у 2019 році почав службу в бригаді тактичної авіації Повітряних Сил ЗСУ. Молодий офіцер обожнював польоти, тому весь час намагався вдосконалюватись у своїй спеціальності, завжди був напоготові виконувати поставлені бойові завдання. На літаку МіГ-29 здійснив понад 350 вильотів.

На початок повномасштабної війни офіцер обіймав посаду заступника командира ескадрильї – штурмана 204 Севастопольської бригади тактичної авіації. З перших днів Великої війни обороняв українське небо. Його роботою було перехоплення та знищення крилатих ракет, забезпечення бойових дій штурмової та бомбардувальної авіації, завдання авіаційних ударів по засобам ППО противника. А це – постійний ризик. З бойових вильотів пілота чекала кохана дружина Катерина. Вона пригадує, що до війни вони не раз обговорювали із Тарасом усе, що може статися, про катапультування – теж. У ніч із 23 на 24 лютого льотчик-винищувач Тарас Редькін заступив на чергування.

«Ніколи не забуду ту ніч. (...) Вже після 3-ї подзвонили колеги: «Збирайся! Тривога! Бойова!» В ту ніч Тарас разом із іншими льотчиками вивели техніку з-під ворожого удару, передислокувались. З того часу побути разом хоч кілька годин стало справжньою розкішшю. ...Він завжди стримано без особливих подробиць розповідав про бойову роботу. Лиш з часом ділився, що його не раз брали на приціл, що аеродроми потрапляли під ракетні удари», – згадує дружина.

У травні 2022 року Тарас зробив Катерині пропозицію, вони запланували, що рівно за рік, у 2023-му, обвінчаються, запросять батьків та друзів. «Уже 18 травня ми придбали обручки, та розписатись все не виходило через проблеми із документами, паспорт залишився на аеродромі у машині, на жаль, вже покійного товариша. Тож розпис довелося відтермінувати. Та прикро не те, а що на розписі був лише тато Тараса, оскільки мама із братом – за кордоном, а мої батьки – із Миколаївщини. Ви навіть не уявляєте, як ми чекали ротації, що ось-ось мала бути. Приготували подарунки, мама Тараса відправила йому посилку. Так хотілось хоча б невеличкого свята», – згадує Катерина Редькіна.

За два місяці до трагедії, 14 липня, пара одружилася. Катерина – теж військовослужбовиця, дешифрувальниця польотів. Обидва були у військовій формі. Попри завантаженість бойовою роботою, Тарас намагався якомога більше часу приділяти дружині.

Подарунок планували зробити і колеги: хотіли придбати і укомплектувати пілоту сучасну розгрузку. «Мали таку «ідею фікс» та, на жаль, так і не встигли її реалізувати. Не вкладається в голові, що ще 10 вересня ми разом із Тарасом сиділи в мене вдома, 11-го востаннє бачились на оперативному аеродромі, звідки розлетілись за різними напрямками. Після ротації планували разом повертатись додому. На жаль, повернулись без Тараса», – згадує побратим Вадим KARAYA Ворошилов.

І Катерина, і колеги Тараса розповіли, як він мріяв про F-16, поглиблено вивчав англійську мову. «Ніколи не міг сидіти на місці без діла, кожну хвилину хотів здобувати перемогу... В одній людині було все: якості, які можна перелічувати безкінечно. Вірний чоловік і справжній офіцер! Теперішнє майбутнє майбутнього», – говорить дружина Катерина.

25 вересня 2022 року майор Тарас Редькін вилетів на виконання бойового завдання неподалік від лінії бойового зіткнення. Побратими пригадують, що того дня він виконував чергове завдання – знищення ворожої ППО самонавідними протирадіолокаційними ракетами AGM-88 HARM. Завдання було небезпечне, оскільки льотчик мав виявити (засвітити) себе для ворожих комплексів ППО і тільки після цього виконати по них пуски ракет. Тарас успішно відпрацював по наземних цілях, а коли вже розвертав свій МіГ-29, щоб повертатися на аеродром, побачив пуск ворожої ракети у свій літак. Це сталося поблизу села Володимирівка Баштанського району Миколаївської області. Пілот ще міг врятуватися, катапультувавшись. В останні миті життя Тарас діяв швидко. Він відвів підбиту машину далі від села, бо знав: літак може впасти буквально на голови людям, вибухнути, спричинити пожежі, зруйнувати будинки...

«У це справді неможливо було повірити, – говорить Катерина. – Напередодні ми розмовляли, а потім, як завжди, ще й переписувалися. Пізно ввечері о 22:31 Тарас написав мені: «Люблю». Я відповіла: «Дуже» – і повідомлення було прочитане».

«Він був дійсно талановитим льотчиком, одним із найкращих. Тарас 2019-го року випуску, а давав фору значно досвідченішим пілотам... Він, як і зазвичай, результативно відпрацював по наземних цілях, вже розвертався. «Бачу пуски по мені», – встиг сказати в ефірі. Це було близько 4-ї ранку. Більше на зв’язок не виходив. Ми до останнього сподівались, що Тарас встиг катапультуватись, чекали, що вийде на зв’язок. На орієнтовне місце падіння літака одразу виїхала пошуково-рятувальна команда. На жаль… Колосальна втрата», – згадує його колега KARAYA.

1 жовтня Тараса Редькіна поховали у рідному Харкові, наступного дня йому мало б виповнитися 26 років... У нього залишилися батьки, брат і дружина.

За життя офіцер був нагороджений медаллю «За військову службу Україні», нагрудними знаками «Знак пошани», «За зразкову службу».

7 листопада 2022 року Указом Президента України майор Тарас Редькін був удостоєний ордена Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

23 серпня 2023 року в Харкові пам’ять про захисника вшанували відкриттям меморіальної дошки в його рідній школі (нині це ліцей №142 Харківської міської ради). Також у Київському районі Харкова названо його ім'ям вулицю.

Вічна пам’ять Герою!

Фото з відкритих джерел

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform