Eurovanya: Україну потрібно постійно пояснювати — виборювати підтримку комунікацією, історіями й діями

У англомовному Х і тіктоку серед акаунтів, які підтримують Україну, є сторінки під ніком Eurovanya. На них можна знайти заклики до підтримки України, матеріали про російську агресію, історії її жертв. Найпопулярніше відео цього профілю на тіктоку набрало 15 мільйонів переглядів і майже 2 мільйони лайків, а його твіти про Україну репостили американські та європейські діячі, наприклад, депутатка Конгресу США Александра Оказіо-Кортез, австрійський політик Гюнтер Фелінгер та американський історик Тімоті Снайдер. Акаунти Eurovanya мають більш ніж 255 тисяч підписників у тіктоку та майже 19 тисяч на Х.

Їх веде Іван Бембеклі — 25-річний українець родом із Криму, який переїхав із родиною до каліфорнійського містечка Сакраменто у США після анексії півострова Росією у 2014 році. В інтерв’ю «Детектору медіа» Іван розповідає про специфіку роботи з темою України в соцмережах, про те, як йому вдається привернути увагу до неї іноземців, а також про Євробачення, різні формати для різних соцмереж і Крим.

— Як ви почали дописувати на Х, тікток та інші соцмережі? Ви прийшли вже з зацікавленістю в іноземному медіапросторі чи радше українському?

— Я почав користуватися соцмережами ще з «Євробачення-2021». Тоді Катерина Павленко з гуртом Go_A представляла Україну, і я зробив її фото аватаркою свого акаунту. Мені здавалося тоді крутим бути частиною цього глобального медіапростору, дивитися, як українська культура та музика резонують за кордоном. Виходить, що я прийшов через інтерес до іноземного контенту, але й українського теж.

Скриншот із профілю Eurovanya на Х

— Ви активно цікавитеся «Євробаченням». Чому?

— «Євробачення» для мене ніколи не було «просто конкурсом». Моє перше «Євробачення», яке я добре пам’ятаю, — 2009 рік у Москві. Я тоді ще був дитиною, але навіть у тому віці відчував фальш заяв про «нейтральність». Танки на сцені під час виступу гурту t.A.T.u, дискваліфікація Грузії через пісню We Don’t Wanna Put In після подій в Абхазії, атмосфера «побєдобєсія» — сьогодні це виглядає кринжово, але дуже показово. Багато з нинішніх проблем не виникли з вакууму.

Моїм улюбленим конкурсом стало «Євробачення-2023», коли Україна та Велика Британія приймали конкурс разом. Тоді я вперше по-справжньому відчув слоган United By Music («Об’єднані музикою») не як маркетинговий хід, а як ідею: культурну присутність замість нав’язування сили. Відкриття шоу з українською музикою різних років, Івасюк у виконанні Марії Яремчук, дует Олени Тополі з Ребекою Фергюсон, хімія між Юлією Саніною і Ханною Веддінґем — це був момент гідності.

Сьогодні «Євробачення» знову переживає кризу — скандали лише підкреслили, що конкурс намагається вдавати нейтральність там, де нейтральності не існує. Залишаючи Ізраїль на «Євробаченні», ЄМС робить конкурс ще більш політичним. Тепер кожен допис про це сповнений суперечками. Де тут єдність музики, коли п’ять країн — Ісландія, Іспанія, Нідерланди, Словенія й Ірландія — покидають конкурс через дії однієї країни, яка навіть не в Європі? Культура завжди була політичною, і питання не в тому, чи є політика на «Євробаченні», а в тому, чи чесно організатори готові говорити про свої цінності «єднання».

— Як ви опинились у Сполучених Штатах?

— Мій дідусь жив у Сакраменто ще з 2011 року, і він нас запросив приїхати. Після того як у 2014 році відбулися події в Криму, Севастополі, ми вирішили повністю переїхати до США. Це було непросто, але водночас відчуття нових можливостей і свободи допомогло адаптуватися.

Іван Бембеклі

— Чи багато американців, із якими ви спілкувалися з 2014 року і дотепер, розуміють, що відбувалося?

— Це був не лише фізичний переїзд, а й психологічний — інша мова, інша культура, відчуття втрати дому. У 2014 році дуже мало американців розуміли, що відбувається. Багатьом людям просто байдуже і вони не звертають на це уваги. Для більшості це була «десь там далеко» історія. Це не жарт, коли говорять, що лише четверо зі ста американців зможуть показати Крим на мапі. Навіть зараз багато хто плутає контекст. Різниця в тому, що після 2022 року з’явився запит на пояснення — люди почали ставити питання, а не просто дистанціюватись, і це важливо.

На початку повномасштабного вторгнення у 2022 році всі були дуже зацікавлені. Кожен робив репости, ділився новинами, підтримував Україну. Зараз увага трохи спала через новини з інших країн, але люди, хто реально цікавиться геополітикою, та, звичайно ж, українці продовжують стежити за подіями. У Каліфорнії американці, особливо з ліберальними поглядами, люблять контент про людей, культуру, Крим — вони хочуть розуміти історії та думки звичайних людей, а не тільки цифри й сухі факти, які дають новини.

— Україна якось фігурує в місцевій політиці — на рівні штату, наприклад, чи загальнонаціональній?

— У Каліфорнії підтримка України загалом вища у порівнянні з низкою інших штатів країни, особливо серед ліберальної аудиторії. У магазинах продають свічки з Зеленським для молитов, а коли тут був протест No Kings(протести проти політики Дональда Трампа —«ДМ»), люди виходили протестувати з прапорами України.

Під час президентської кампанії 2024 року Україну все частіше використовували як аргумент у дискусіях про гроші, кордони, «втому від війни». Це небезпечний момент, бо людські історії починають губитися за гаслами політиків.

— В Україні є думка, що демократам нібито не потрібна Україна, що вони насправді хочуть миру з Росією. У вас є таке відчуття?

— Демократи — не моноліт. В партії є сильні голоси, які підтримують Україну, передусім через гуманітарну й ціннісну призму.  Проблема не в тому, що деяким демократам «не потрібна Україна», хоча проросійські політики й корисні ідіоти, які грають на руку Кремлю, завжди поширюють подібну риторику. Річ у тім, що Україну потрібно постійно пояснювати. Підтримка не є автоматичною — її потрібно виборювати комунікацією, історіями й діями.

— Як ви привертаєте увагу американських та європейських політиків до свого контенту?

— Через соцмережі, репости, меседжі. Я роблю це, щоб важливі питання, пов’язані з Україною, доходили до тих, хто ухвалює рішення. Це допомагає формувати підтримку на реальному рівні. Наприклад, коли політики бачать конкретні історії людей або інфографіку, це резонує більше, ніж сухі новини.

— В українській медіаспільноті обговорюють етичну дилему — з одного боку, світу важливо побачити всю трагедію українців без фільтрів. З іншого — є враження, що світ уже втратив чутливість до подібного контенту і що показ приголомшливих відео або фото без фільтрів лише додатково травмує безпосередніх учасників трагедій. Як на вашу думку, чи потрібно показувати світу графічний контент?

— Я вважаю, що нескінченне шокування перестає працювати. Світ звикає. Ба більше — це може бути травматично для самих українців. Для іноземної аудиторії ефективніше працюють історії людей, контекст, культура, пояснення. Не лише «що сталося», а чому це має значення. Баланс — у людяності, а не в кількості жахливих кадрів.

— У ваших дописах багато про Крим. Чи можна ще привернути увагу до півострова з огляду на те, скільки всього іншого відбувається і в самій Україні, й поза її межами?

— Крим для мене — дуже особиста тема. У ньому моє дитинство, родина, спогади. Я дуже люблю слова Джамали, які вона сказала у рамках промо свого неймовірного альбому QIRIM. Що Крим — це не про чебуреки й морько. Хочеться, щоб люди повернули Крим ментально — його історію, зі скіфами, таврами, кіммерійцями, Ханським палацом і Херсонесом. Ми з Арсенієм Чугуєм, істориком із Сімферополя, який живе зараз у Києві, робили проєкти гербів для майбутнього деокупованого Криму, для мапи з історичними назвами міст, — це приклад того, як можна підтримувати зв’язок із домом.

Скриншоти дописів у рамках цього проєкту

Крим треба показувати через історію, культуру, архітектуру, щоб люди розуміли, що це не просто територія на карті, а місце, де живуть і жили люди. У соцмережах важливо робити це емоційно та візуально, щоб ця тема виділялася серед інформаційного шуму.

— Якими є особливості роботи з західною, особливо американською аудиторією? Чи якось відрізняються користувачі соцмереж у США та інших країнах Європи?

— Американці цінують простоту і конкретику. Їм цікаві особисті історії, короткі відео, меми. У Європі люди люблять меми, але вони більше читають аналітику й заглиблюються в історичний контекст. Те, що добре працює з американцями, часто не працює в Європі. Не працюють теж довгі тексти, імена лідерів, складні політичні деталі.

— Ми ось говорили раніше про «Євробачення», у нього доволі багата квір-аудиторія. Чи цікава цій частині американського суспільства Україна?

— Для американської квір-аудиторії важливо бачити, що Україна — жива країна, яка змінюється під час війни. І так, багатьом американським ЛГБТ-людям є діло до України, якщо з ними говорити мовою солідарності, а не пропаганди. Я дякую квір-інфлуенсерам, таким як німець Франк Вайлд, журналіст Кайлін Робертсон і, звісно ж, ЛГБТК+ військовим на фронті.

— У своїх дописах ви часто звертаєте увагу на теми, які залишаються поза офіційними комунікаціями українських інституцій — наприклад, нещодавні заяви Зеленського про Палестину. Ви це робите свідомо, щоб заповнити ці прогалини в комунікаціях, чи радше відповідаєте на запит аудиторії?

— Я роблю це свідомо. Мені здається важливим заповнювати інформаційні прогалини — показувати те, що не завжди потрапляє в офіційні повідомлення. Як показує практика, якщо щось не потрапляє в мейнстрим, це означає, що мені є більше чого сказати. Часто це збігається з тим, що цікаво американській аудиторії — вони хочуть бачити ширший контекст.

— Що потрібно робити, щоб зацікавити американську аудиторію?

— Перш за все, робити контент простим і зрозумілим. Використовувати історії людей, а не тільки політиків. Багато президента, але мало історій про простих людей. Україна — це більше, ніж одна людина. Важливо також взаємодіяти з лідерами думок і соцмережевими платформами — це допомагає пробити інформаційний шум.

Для тіктоку потрібні короткі, емоційні відео. Для Х — чіткі факти та репости інших твітів. Помилки: занадто складна мова, довгі тексти, ігнорування культурних особливостей аудиторії.

— Як ви дізнаєтеся новини про світову й українську політику?

— Я постійно живу між двома інформаційними просторами. Українські джерела дають емоцію, контекст і відчуття реальності. Американські — показують, як ці події інтерпретуються назовні.

Мені важливо бачити розрив між тим, що ми знаємо в Україні, і тим, що доходить до західної аудиторії. Саме в цьому розриві я й працюю.

— Ви навчалися в американському університеті. Чи допомагає вам освіта просувати контент у соцмережах?

— Можете мене привітати — цього року я закінчив бакалаврат із політології в Державному університеті Сакраменто, маю також освіту в комунікаціях і соціальних науках. Це навчання дуже допомагає, особливо у розумінні того як працює американська політична система, американські медіа, американський лобізм, публічна дипломатія США. Соцмережі на кшталт Х та тіктоку — це теж форма політичної комунікації. Університет навчив мене формулювати меседжі не «для своїх», а для конкретної аудиторії, з урахуванням її цінностей, страхів і «сліпих зон».

Я також неймовірно вдячний за мій досвід роботи стажером із комунікацій у Global Ties Sacramento, де я підтримував міжнародні програми обміну, проводив дослідження на національному рівні та створював комунікаційний контент із гарними показниками. Одним із найбільш приголомшливих моментів була зустріч з американською дипломаткою Ерін Елізабет Маккі та представниками організації Nova Ukraine, що займається гуманітарною допомогою та адвокацією України. Подібні ініціативи, так само як Sunflower Society, надають масштабну медичну та гуманітарну підтримку, мобілізуючи громади Каліфорнії та Сакраменто через пожертви, акції з донорства та постійну адвокацію питань, важливих для України.

Іван в одній із зал місцевого уряду Сакраменто, джерело — сторінка Івана в інстаграмі

— Чи відчуваєте ви розрив між українцями за кордоном та українцями на території країни на собі?

— Так, відчуваю. Українці за кордоном орієнтуються на глобальну аудиторію, хочуть пояснити Україну світу. Українці всередині країни зосереджені на внутрішніх проблемах. Я намагаюся балансувати між донесенням правди й адаптацією контенту для іноземців, щоб він був зрозумілим і цікавим.

Моє життя зараз пов’язане зі США, але Україна і Крим для мене — не абстракція. Це питання не «де», а «навіщо». Якщо мій досвід і навички будуть потрібні Україні, я бачу себе там. Я знаю, вірити в повернення Криму — дуже складно і боляче для всіх нас, але втратити цю надію на повернення я собі не дам.