Вовки Да Вінчі, син Моцарта та добра енергія. Як місто Бурштин переживає ракетні атаки та що тут важливіше за ТЕС

Герой оповідання Рея Бредбері "Гуркіт грому" (1952 року) вирушив у минуле й випадково розчавив метелика, що призвело до корінних змін у сучасному світі.

Після того, як Бредбері мовою фантастики показав те, що математики назвуть "ефектом метелика", поблизу містечка Бурштин на Прикарпатті в 1962 році почали будувати найбільшу на заході України теплоелектростанцію.

Якби не поява Бурштинської ТЕС, життя у цьому краю було б геть іншим.

Замість русла річки Гнила Липа не з'явилося б водосховище більше як 7 кілометрів завдовжки й понад 2 кілометри завширшки.

Не існувало б цілого кварталу з кількома десятками багатоповерхівок, який місцеві називають "Новий Бурштин".

Не було б тисяч робочих місць і династій енергетиків.

А ще росіяни не скеровували б сюди ракети й дрони.

Ті, хто звик спостерігати за розвитком повітряних атак у Telegram-каналах, нерідко бачать повідомлення: "Ракети змінили курс на захід.

Бурштину приготуватись!".

Від початку повномасштабного вторгнення ця точка на мапі стала однією з пріоритетних для РФ, яка вже кілька років мріє "вогнать Украину в каменный век".

Влітку 2025 року очільниця Івано-Франківської ОВА Світлана Онищук заявила, що Бурштинську ТЕС не можна відновити.

Втім, у компанії "ДТЕК Енерго", до якої входить станція, відповіли, що навіть не розглядають категорію "відновленню не підлягає".

Відродити потужності всіх ТЕС, що їх атакують росіяни, реально, стверджують у ДТЕК.

Хоча на це потрібні навіть не місяці, а роки.

Останні дві атаки на Бурштин наприкінці минулої осені та за тиждень перед Новим роком були одними з найпотужніших.

Попри те, що ТЕС розташована за містом, у деяких будинках громади повибивало вікна.

Після кожного обстрілу в Бурштині, де живуть майже 15 000 людей, трапляються перебої з електрикою й водопостачанням, але комунальної катастрофи вдається уникнути.

Принаймні поки що.

На випадок серйозних проблем із опаленням, за словами голови громади Василя Андрієшина, готові задіяти локальні, мобільні модульні котельні.

"Українська правда" побувала в Бурштині, де на відстані більш ніж тисяча кілометрів від лінії бойових зіткнень, не гірше за інших знають, що таке війна.

І не лише через наявність важливого енергетичного об'єкту, що перебуває під прицілом росіян.

А й через велику кількість військових, які, починаючи з 2014 року, захищають країну зі зброєю.

Та волонтерів, які з того ж самого першого року війни допомагають ЗСУ.

Чому місто Бурштин значно більше й цікавіше, ніж місцева ТЕС? Як тут вдалося зберегти історичну пам'ять і виховати визначних бійців, серед яких комбат "Вовків Да Вінчі" Дмитро Коцюбайло? Та як Бурштин пов'язаний із Мігелем де Сервантесом і родиною Моцарта? Читайте в репортажі УП.

Титан і море.

У сонячну суботу на каналі, за допомогою якого ТЕС скидає в Бурштинське водосховище теплу, технічну воду, збирається кілька десятків чоловіків – від школярів до пенсіонерів.

Добре клюють окунь, судак, лящ, плотва, тому тут завжди багато рибалок.

"Сьогодні це ще мало людей.

Буває значно більше", – каже 42-річний Іван Зобків, волонтер із десятирічним стажем.

Місток через канал веде на доглянутий пляж зі стаціонарними шезлонгами.

Далі простягається море – так називають водосховище.

На іншому його березі – пагорби Касової гори, яка входить до Галицького національного природного парку і має найбільшу висоту 334 метри.

Купатися у цих водах не рекомендують, але рибу ловити можна.

На кількох багатоповерхівках міста є мурали з птахами, яких можна зустріти на Бурштинському водосховищі, зокрема й "червонокнижними".

Місцеве море – популярне місце серед "бьордвотчерів".

Водоймище в Бурштині з'явилося в 1960-х.

Коли побудували теплоелектростанцію, річку Гнила Липа перекрили.

Затопили долину разом із хуторами й пасовиськами, які залишились під водою на глибині до восьми метрів.

"У нас з дитинства було море і наш корабель (прогулянковий теплоход – УП).

Називався "Галичанка".

Батько в неділю брав мене, і ми плавали більше години по колу", – згадує Іван Зобків.

До сьогодні "Галичанка" не дожила.

У теплу пору на воду виходять катамарани та сапборди.

А ще – не так багато, як до повномасштабного вторгнення – байдарки і каное.

"В Бурштині раніше була серйозно розвинута спортивна гребля, – розповідає Іван.

– Є вихідний канал, який ідеально підходить для тренування.

Течія йде в одну сторону від ТЕС, а спортсмени гребуть на байдарках проти неї.

Зараз греблею теж займаються".

Одна з мистецьких робіт на парковій алеї.

Після повномасштабного вторгнення у Бурштині пройшов міжнародний фестиваль дерев'яних скульптур.

Рельєфний мозаїчний "Прометей" на місцевому Палаці культури.

Автори – художник-монументаліст Віктор Ельконін і скульптор Юрій Александров.

До "нового" міста, яке виникло з появою ТЕС, від пляжу й водосховища вгору веде алея через великий парк.

Тут є спортивний комплекс із футбольним стадіоном, діючий басейн із 25-метровими доріжками.

Та Палац культури, торець якого прикрашає Прометей – пластична мозаїка 1974 року.

Міфічний титан, який подарував людству вогонь, міг би стати головним героєм для населеного пункту зі слоганом "Бурштин – місто доброї енергії".

Але його історію створювали й продовжують створювати не титани, а люди.

Чим живе місто, де немає ракетних атак та комендантської години.

"Краще зустріти ворога там".

У грудні 2024 року у сквері Небесної сотні, що височіє над місцевим морем, відкрили кований Меморіал полеглим героям з архангелом Михаїлом нагорі.

Він вмістив фото з біографіями 71 захисника й захисниці.

Станом на початок 2026 року загиблих представників Бурштинської громади вже понад 100.

"Назарій Бакай, – показує світлину Іван Зобків.

– Старший сержант, 31 рік.

Пішов добровольцем у 2014 році в складі "Правого сектору", потім перейшов в "Айдар".

Коли почалась повномасштабка, знов відправився на війну.

Леся Михайленко – "Азов", 23 роки.

Пропала безвісти (загинула в бункері на "Азовсталі" після скиду авіаційної бомби, тіло не ідентифіковано – УП).

Дмитро Коцюбайло "Да Вінчі", 27 років.

Був енергійним, завзятим.

Як кажуть – рвався у бій".

Меморіал героям Бурштинської громади, які загинули в російсько-українській війні.

Було важко уявити, згадують місцеві, щоб Да Вінчі, уродженець тутешнього села Задністрянське, зміг всидіти вдома, пов'язати своє життя із ТЕС, труби якої бачив все дитинство зі свого двору.

Він пішов неповнолітнім на Майдан.

Вирушив на Донбас добровольцем, коли йому не було ще 18-ти, приховав свій справжній вік.

Кум волонтера Івана Зобківа, молодший сержант Володимир Кізан теж був добровольцем з 2014-го року.

Перед повномасштабкою працював далекобійником у Європі, а після 24 лютого сказав: "Я повертаюсь в Україну, йду воювати".

Він загинув у серпні 2022 року на Донеччині.

Разом із сусідніми селами Бурштинська громада має зо 24 000 мешканців.

Вертеп на площі героїв УПА в Бурштині.

"Краще зустріти ворога там, на сході, ніж пустити його сюди", – кажуть у Бурштині про мотивацію продовжувати боротьбу, не погоджуватися на капітуляцію.

І це не просто пафосна приказка.

Пам'ять про те, хто такі росіяни, та що вони несуть на окуповані землі, збереглась тут на родинному рівні з часів визвольних змагань від революційного 1917-го року до глухого підпілля 1950-х.

"Моя бабуся народилась у 1922-му.

Вона носила штафети (записки повстанців із тайнописом – УП).

І коли я був малим, дуже цікаво було почути про УПА, про наших місцевих героїв.

Але тоді ми майже нічого не знали, де вони поховані", – розповідає Іван Зобків.

У дев'яностих все почало повертатися на свої місця.

Ентузіасти відшукували й відновлювали криївки.

Знаходили могили бійців ОУН-УПА та жертв радянських репресій.

Попри отриману Україною незалежність, у цьому краї були люди, які не сумнівались: велика війна з Росією буде.

В лісах Прикарпаття націоналісти з "Тризуба" та інших організацій проводили вишколи для молоді ще в ті роки, коли більшість вбачала в цьому щось щонайменше підозріле.

З радянських часів у Бурштині залишилось централізоване теплопостачання, яке залежить від роботи ТЕС.

"Після розпаду Союзу на Франківщині почав розвиватися потужний патріотичний рух, – каже Іван Зобків.

– У Бурштині, наприклад, почала діяти відроджена "Молода Просвіта".

Тому не дивно, що тут виросли такі молоді люди, як Дмитро Коцюбайло.

Майдан 2014 року мобілізував всіх місцевих патріотів.

Хтось поїхав у Київ, а тут вже після перших сутичок у столиці створили громадську організацію "Майдан.

Почали активно займатися волонтерством, допомагати війську".

Декілька історій енергетиків, які варто знати під час блекаутів.

Людина чину.

Якщо проїжджати Бурштин автошляхом H09 і бути уважним, можна помітити не тільки труби ТЕС, які сягають висоти 250 метрів, а й дзвіницю римо-католицького костела Пресвятої Трійці на вулиці Бандери.

Побудований у другій половині 18 століття на місці дерев'яного храму, костел певний час належав ордену тринітаріїв.

Його монахи розселялися по всій Європі, прославившись тим, що займались викупом християн із мусульманської неволі.

Одним із тих, кого тринітарії витягли на свободу, був автор "Дон Кіхота" Сервантес, який потрапив до рук турецьких піратів й опинився в алжирському полоні.

Після Другої світової майже пів століття костел використовували не за призначенням.

Тут була бібліотека та склад комбікормів рибтресту.

Православний священник з Бурштина, капелан Віталій Грицюк, своє покликання відчув, коли йому було приблизно 6 років.

"Це був 89–90 рік, – каже він з усмішкою.

– Бабця завжди водила до храму, а мені було дуже цікаво.

В "Отче Наш" є місце, коли пастир піднімає догори руки.

І в цей момент я повторив – теж підняв.

А сестричка їх опустила зі словами: "Це тільки священник може робити".

І тоді я сказав: "Теж буду священником".

Давнє бурштинське кладовище.

На задньому плані – греко-католицька церква священномученика Йосафата.

Побудована у 2001 році.

Бабуся отця Віталія жила в хаті в долині Гнилої Липи, яку з появою Бурштинської ТЕС поховала велика вода.

"Хату забрали.

Дали кімнату в школі, де народилась моя мама.

Там досі є кабінет, де вони мешкали", – згадує капелан.

60-ті роки, каже він, відзначилися сплеском бандитизму.

На будівництво присилали робочих з усіх усюд.

Серед них було багато колишніх політв'язнів родом із заходу України, яким дали можливість осісти в Бурштині.

Але поміж тим було чимало криміналітету з різних частин Союзу.

"Можна сказати, що з початком будівництва ТЕС це було "бандитське місто.

Проте одночасно розвивалася українська ідея, тож кримінал потихеньку розчинявся.

А ідея соборної, незалежної України не вмерла, бо її передавали з покоління в покоління", – розповідає Віталій.

Будинок адвоката Сьокала.

У 1940-х тут були райвідділ НКВС та льох-катівня.

Потім шкірвендиспансер.

За часів незалежності України – військовий комісаріат.

Будівля старої бурштинської аптеки другої половини 19-го століття.

"Моя прабабця була просвітянською (з товариства "Просвіта" – УП).

Вони могли у пана викупити броварню, розібрати на цеглу й побудувати читальню.

Зробити позичальню, щоб підтримувати своїх", – продовжує священник.

"Навіть комуністична влада не змогла все знищити.

Все одно ці зв'язки залишались, у підпіллі.

Так само передавали по-тихому один одному пісні, у тому числі повстанські.

Співали їх на Різдво.

Так воно і збереглось.

Наприкінці 80-х тут був дуже потужний "Рух"", – каже отець Віталій.

Через кілька років, у 1995-му, в Задністрянському народився представник нового покоління патріотів Дмитро Коцюбайло.

Як каже священник, "людина чину, людина духу, людина самопожертви":.

"Ідея нації для нього була вища за власні цілі.

Дмитро шанував своїх бійців, цінував їхнє життя.

Він показав себе у бою, у дійсно правдивому служінні.

В його ділах не було лукавства".

Чим живе та як змінюється Франківськ під час війни.

"Нічого не закінчується".

Величезна Бурштинська ТЕС, побудована за часів СРСР, визначила подальші десятиліття, але не затьмарила собою минуле містечка.

"Бурштину більше чотирьохсот років, – нагадує Віталій Грицюк.

– Це місто, де були ремісники, які робили унікальні речі з алебастру – його неподалік тут видобували.

Це місто, де була фортеця.

Був величезний палац Яблоновських.

У Бурштині зустрічались різні культури – українська, польська, єврейська, – і вони між собою годились.

У нас багато церков, храмів і каплиць.

Бурштин приймає всіх такими, як вони є.

Це місто під Божою опікою".

Серед історій, які не поєднуються зі стереотипним образом Бурштина – слід, який залишив тут син Моцарта Франц Ксавер Вольфганг.

На початку 19 століття він кілька років навчав у Бурштині дітей місцевого представника австрійського імператора, встиг організувати світський хор і театральні вистави.

Капличка й усипальниця сім'ї Скарбеків-Яблоновських.

Зведена у 1813 році.

Вілла Ядвіга, або "Новий палац Яблоновських", побудований у 1909 році.

Палац роду Скарбеків-Яблоновських у Бурштині, який сильно постраждав під час Першої світової війни та врешті не зберігся.

Одна з легенд Бурштина – про підземелля, куди місцеві ховались під час воєн з турками в 17 столітті – пов'язує минуле з невигаданою дійсністю російсько-української війни.

Тепер під час потужних ракетних і дронових атак містяни ховаються у бомбосховищах.

"Найбільше люди ходять після того, коли десь в Україні прилітає по житлових будинках, як, наприклад, у Тернополі", – каже волонтер Іван Зобків.

"Знаєте, це як із ситуацією зі столяром, який розслабився, почав робити справу на автоматі, – додає отець Віталій.

– І дуже часто в таких столярів потім пальців не вистачає.

Українці, на жаль звикли до війни.

З'являється зрадливе відчуття безпеки.

Не всі ходять до укриттів під час тривог, навіть у Краматорську чи Києві.

Ця байдужість призводить до тяжких наслідків.

Ми маємо зрозуміти одну річ – треба вберегти себе та тих, хто навколо.

Не можна плутати сміливість із глупотою".

Попри повітряні тривоги та атаки Іван Зобків (ліворуч) та Віталій Грицюк називають Бурштин комфортним для життя містом.

Наскільки це взагалі можливо під час війни.

У звикання до війни є й інший, паралельний ефект, який бурштинські активісти відчувають так само гостро, як волонтери по всій країні.

"Люди стали менше донатити, допомагати війську, – шкодує Іван Зобків.

– Думаю, це пов'язано з тим, що постійно йде інформаційна хвиля, що війна скоро закінчиться.

Що для цього залишилось якихось 10%.

Але я спілкуюсь із хлопцями з різних бригад, маю розуміння того, що відбувається на фронті, більше, ніж людина, яка сприймає реальність через інтернет.

Я розумію, що нічого не закінчується.

Тому не зупинюсь.

Я завжди кажу, що на фронті наші хлопці, яким маємо допомагати.

Бо якщо вони не будуть відчувати нашу підтримку, то що їм взагалі там робити? Ніхто за нас нічого не вирішить.

Як показує історія, у вирішальні моменти українці залишаються сам на сам з ворогом.

Тільки об'єднавшись, всі разом ми зможемо все подолати".

Євген Руденко, УП.