Нацгвардієць після розстрілу прикинувся мертвим та зумів утекти з полону

Військовослужбовець 50 полку імені полковника Семена Височана Нацгвардії України з Івано-Франківська Максим Гриник під час першого свого бойового завдання потрапив у російський полон, а відтак – під розстріл. Однак із пораненнями він зумів утекти та вижити. Зараз боєць проходить реабілітацію та продовжує службу в лавах НГУ. Як інформує «Главком», про це йдеться у сюжеті «Суспільного».

Інженер-конструктор став нацгвардійцем

Максимові Гринику – 30 років. У цивільному житті він працював інженером-конструктором і створював проєкти будинків. Проте вже понад три роки чоловік носить однострій. До Національної гвардії України потрапив разом із другом: обом вручили повістки, наступного дня вони пройшли військово-лікарську комісію, а далі – служба.

Свій позивний Грін або Грінвіч Максим обрав під час військового злагодження.

«Нам сказали: «З цього моменту ви забуваєте свої імена та прізвища, маєте придумати позивні». Згадав, що колись мене так називала подруга у школі. Вирішив: нехай буде. «Грін» – це скорочено від «Грінвіч», так легше говорити по рації», – пригадує боєць.

Перший бойовий вихід і засідка

Перше бойове завдання на Донецькому напрямку стало випробуванням на межі життя і смерті, каже Максим. На початку, пригадує, він ще нічого не підозрював. Група з трьох бійців, у якій він був, мала доставити міни на одну позицію та ротувати побратимів на іншій.

«Настрій був бойовий. Ішов із серйозним наміром захищати країну, свою землю. Рухалися трійкою з дистанцією, аби не стати ціллю для дронів. Я йшов останнім. У першого і третього, тобто у мене, були рації», – розповідає Максим Гриник.

Далі нацгвардієць зненацька побачив попереду групу людей. Боєць говорить: його насторожила російська мова, але спершу подумав, що це – військові зі суміжного підрозділу, про який не попередили.

«Один із них каже російською: «Давай, підходи, дрони не сплять». Ми зайшли, і на нас одразу наставили зброю. Їх семеро. Був шок і сильне розчарування. Як так могло статися? Звичайно, завжди кажуть, що треба бути готовим, що противник може бути будь-де. Але якось так склалося, що не очікували такого – між нашими позиціями все мало бути спокійно. Вони так пробралися, що ніхто не помітив», – говорить військовослужбовець.

Питали про золото та долари

Росіяни роззброїли нацгвардійців, забрали телефони й годинники, запитували, чи мають вони золото, срібло, долари або євро. Потім зв'язали їм руки скотчем, натягнули шапки на очі й посадили в окоп.

«Спершу вони дивилися, що у наших портфелях. Ми йшли так нормально споряджені. Було чути, як вони захоплено кажуть: «О, є павербанки, запасні батареї до рації, сигарети, їжа». Я ще помітив: форма у росіян була різною, тобто штани – з одним камуфляжем, а куртка – з іншим», – пригадує нацгвардієць.

Максим чув, як весь цей час українське командування виходило по рації до них на зв'язок і не отримувало жодної відповіді. Тож на завдання відправили бійця із суміжного підрозділу, щоб перевірити, що сталося. Він не дійшов – росіяни його розстріляли.

«Над нами з'явився український дрон. Росіяни почали переживати, що зараз їх обстрілюватимуть, і вийшли по рації до свого командування: «Готуйте техніку, машину, щоб нас забрати». Почали прилітати наші дрони й летіти на них скиди. Також мінами працювали хлопці. Вони так точково, гарно били по противнику. Чути було, що росіяни бігають, метушаться, розбігаються», – розповідає Максим Гриник.

Українські військові росіянам також скинули дроном записку у консервній банці.

«Як мені пізніше хлопці розповідали, там було написано: «Відпустіть людей, і будете жити, а як ні, то ми вас всіх уб'ємо», – каже нацгвардієць.

«Я впав і не ворушився. Думав: якщо побачать, що живий – доб’ють»

Коли росіяни усвідомили, що евакуації не буде і доведеться відходити пішки, вони вирішили розстріляти полонених.

«Я почув кроки, хтось підбіг впритул. Потім – автоматна черга. Перша куля пішла в руку. Я відчув, як перебило кістку. Наступна – у грудну клітку збоку, ще одна – у плече. Я впав і не ворушився. Думав: якщо побачать, що живий – доб'ють», – згадує Грін.

Другий побратим теж залишився живим. Він розірвав скотч на руках і підняв Максима, але сам не зміг вибратися з окопної лінії.

«Я вже почав бігти й в один момент відчуваю, що позаду ніхто не біжить. Обернувся: побратим закинув одну руку і ногу на бруствер, і бачу, що він непритомніє. Я почав з ним говорити: друже, давай, борися, нам тут 300 метрів і тобі нададуть допомогу. Він каже: «Я не маю сили, біжи по допомогу сам». Він не вижив, але через певний час вдалося забрати його тіло», – говорить Максим.

Із його слів, третій побратим, який був з ними у полоні, загинув на місці. Йому куля влучила в голову.

«Це був викид адреналіну. Я точно знав, куди бігти»

Із перебитою плечовою кісткою Максим почав бігти до своїх побратимів під російськими мінометними обстрілами.

«Ворог прикривав свій відхід. Я бачив, як попереду вибухнула міна. Побіг прямо через ту вирву – знав, що снаряд двічі в одну яму не влучає. Це був викид адреналіну. Я точно знав, куди бігти», – пригадує Максим Гриник.

Коли боєць дістався до позицій суміжного підрозділу, його спершу не хотіли впускати – боялися, що за ним можуть зайти росіяни. Тільки після того, як дрон з повітря підтвердив, що Грін один, його затягнули в бліндаж й надали медичну допомогу.

Стабілізаційний пункт і шлях до Франківська

Максим провів ніч у бліндажі під касетними обстрілами, очікуючи на евакуацію разом з іншими пораненими.

«Ми розуміли, що назад треба було йти обережно, бо ворог розкинув міни. Евакуація почалася о 4:30, у короткий проміжок «сірої години», коли не працюють ні нічні, ні денні дрони», – говорить Грінвіч.

Коли військовослужбовці минули ще одну позицію, за ними приїхала броньована техніка. Далі – авто швидкої допомоги, стабілізаційний пункт та лікарня.

«Якщо тобі стане легше – ми їх вбили»

Максим Гриник каже: коли стан стабілізувався, йому пощастило потрапити на лікування до рідного Івано-Франківська. Там зустрів побратима, і він розповів про подальшу долю росіян, які взяли Гріна у полон.

«Він мені сказав: «Якщо тобі стане легше – ми їх всіх вбили: п’ятьох із них закидали з дронів, двом вдалося заховатися, але їх бачили й відправили туди групу наших хлопців. Вони їх «задвохсотили», – каже Грін.

Із часу поранення Максима минув рік. Наразі він продовжує службу в Нацгвардії та чекає на ще одну операцію на руці, де мають забирати металевий штифт.

Також окупанти взяли українку в полон на очах у її дітей.