Passive Aggressive: висновки RAND з війни в Україні

Примітка редакції. Говорити про те, як наш бойовий досвід учить інших, можна довго. А що про це пише провідний американський think tank? Перекладаємо лише фрагмент його дослідження, який стосується України. За себе вони явно подумають самі.

Сукупні військові втрати у російсько-українській війні на момент написання перевищували 500 000 осіб. Цей конфлікт дав нам уявлення про те, як зростає смертоносність сучасного поля бою.

І російські, й українські сили спромоглися поєднати постійне спостереження з оперативними та високоточними вогневими засобами, аби «фіксувати» противника й виснажувати його — особливо на ближній дистанції.

Обстріл? Чи захист від обстрілу?

У відповідь обидві армії почали впроваджувати інноваційні рішення, щоб або відгородити себе від ворожих ударів, або не дати противнику взагалі завдати таких ударів. У результаті пасивна оборона стала невід’ємною частиною війни, що триває в Україні.

За останні два роки високоінтенсивних бойових дій в Україні військовослужбовці на передньому краї зменшували ефект ворожих обстрілів, укріплюючи позиції та додаючи додатковий захист техніці.

Ці заходи, звісно, не нові в історії війн, але вони виразно підвищили живучість кожного елемента загальновійськової команди на сучасному полі бою. У цьому ж сенсі їх можна розглядати і як один із факторів, що підживлюють виснажливу затяжну фазу конфлікту.

Мабуть, найбільш наочним прикладом пасивної оборони, спрямованої на пом’якшення наслідків ударів у російсько–українській війні, стала так звана «лінія Суровікіна» — названа на честь одіозного російського генерала, який розпорядився її створити.

Це була перша велика система польових укріплень у війні. Взимку та навесні 2022–2023 років російські сили на південній і східній ділянках фронту збудували три ешелони траншей і укріплень в очікуванні українського літнього контрнаступу.

Такий ешелонований підхід давав можливість оборонятися по передньому краю, зберігаючи можливість виходу на наступні рубежі у разі прориву. Швидко розгорнути ці земляні роботи вдалося завдяки спеціалізованій техніці радянського періоду — швидкісним машинам для копання траншей БТМ-3, а також рішенню Кремля залучити цивільних робітників безпосередньо в зону активних бойових дій.

Ця «збірна» робоча сила — мігранти та українці, примусово мобілізовані на окупованих територіях, — доповнювала траншейну мережу бетонними й дерев’яними опорними пунктами, щоб захистити вразливі піхотні підрозділи від артилерії та ударів дронів.

Мінні поля, протитанкові перешкоди й оперативна вогнева підтримка загалом відіграли важливу роль у зриві українського контрнаступу 2023 року, уповільнивши наступаючих, однак російська траншейна система заслуговує на окрему згадку за свою оборонну роль — вона допомогла втримати рубежі російським силам, виснаженим і перевантаженим резервістами.

Показово, що ефективність цієї траншейної системи деякі західні спостерігачі прямо називали аргументом на користь постачання Україні суперечливих американських касетних боєприпасів DPICM, які зрештою прибули в липні 2023 року.

Фактор Авдіївки

Українські війська також рили траншеї «на місці» для самозахисту, але, лише після обвалу оборони під Авдіївкою на початку 2024 року, Київ почав вкладати ресурси у більш системне укріплення позицій — співмірне за масштабом із російськими зусиллями. Після хаотичного відступу Україна зіткнулася з жорсткою критикою через відсутність підготовлених рубежів на захід від промислового міста — особливо з огляду на те, що Росія не приховувала свій намір захопити його.

На початку березня 2024-го українська влада оприлюднила заплановане виділення 800 млн доларів лише на фортифікацію. Президент Володимир Зеленський особисто відвідав ділянку будівництва траншей, щоб підкреслити важливість цієї роботи.

Однак, на відміну від російської сторони, українські військові останнім часом мають труднощі з тим, щоб зібрати достатньо людей і прискорити риття. За повідомленнями, бойові підрозділи змушені облаштовувати першу лінію оборони, тоді як Державне агентство з відновлення та розвитку інфраструктури намагається збудувати ще дві за нею.

На тлі втоми та політично болісної кадрової кризи, українським силам упродовж 2024 року буде ще складніше паралельно вести бойові дії й нарощувати пасивну оборону для захисту підрозділів, що поступаються чисельно.

Фортифікація включає багато штучних елементів: траншеї, «зуби дракона», протитанкові рови. В Україні ж часто настільки ж помітну роль відіграють і міни.

Готовність і здатність Росії застосовувати тисячі протипіхотних і протитанкових мін стали вирішальним фактором, який дав змогу загальмувати український контрнаступ влітку 2023 року. Уздовж «лінії Суровікіна» російські війська виставляли тисячі мін, щоб «каналізувати» й зупиняти українські механізовані атаки — щойно техніка втрачала хід, її можна було уражати ПТРК, артилерією та армійською авіацією.

Повідомлення з поля бою вказують, що російські військові застосовували кілька «хитрих» прийомів, які посилювали зупиняльний ефект цих смертоносних пасивних засобів. По-перше, вони використовували високоефективні системи дистанційного мінування — такі як ІСДМ «Земледелие», — щоб швидко закривати мінами великі ділянки переднього краю.

Також «Земледелие» та інші «ракетні» міни застосовували, щоб приховано повторно «засівати» ділянки, які українські сапери вважали вже очищеними, завдаючи ЗСУ не лише фізичної, а й психологічної шкоди. По-друге, російські війська на окремих ключових напрямках розширювали мінні поля до глибини, що більш ніж у чотири рази перевищувала доктринальні норми.

Така адаптація, вочевидь, змушувала Україну витрачати більше дефіцитних засобів розмінування на виявлені заміновані зони. Інші ділянки залишалися менш прикритими, але все одно викликали в українців обережність.

Уже за кілька тижнів після початку контрнаступу Генштаб України наказав своїм бригадам злазити з бронетехніки західного виробництва й рухатися до позицій противника пішки, щоб знизити ефективність російського протитанкового мінування. До осені 2023 року контрнаступ пішов на спад, обмежившись кількома кілометрами території.

Росія не була єдиною стороною, що використовувала оборонний потенціал мін. Українські сили — ймовірно, застосовуючи як радянські протипіхотні, так і поставлені Заходом протитанкові міни — наситили мінами райони навколо Вугледара, щоб зірвати російську механізовану атаку в лютому 2023 року. Міни зробили внесок і у вражаючі втрати Росії на початку штурму Авдіївки в жовтні 2023 року.

Піхота наступає

Так само як українці після важких утрат на старті літнього контрнаступу переходили до атак «у пішому порядку», російські сили теж були змушені вдаватися до наступу піхотою — але лише після того, як за перші три тижні боїв утратили 200 бронемашин.

Зрештою, Авдіївку було взято в лютому 2024 року, однак, за словами одного помітного проросійського воєнного блогера, перемога обійшлася у 16 000 осіб і 300 бронемашин. У міру переходу Києва до оборони на решту 2024 року міни, без сумніву, залишаться критично важливою частиною загальної оборонної схеми.

У поєднанні з постійним спостереженням сучасними БПЛА та оперативною точністю артилерійських систем мінні поля, ймовірно, і далі будуть ефективно ускладнювати загальновійськовий маневр.

Через смертоносність західного озброєння, поставленого Києву, російські сили впровадили кілька захисних заходів, покликаних підвищити виживаність наземної техніки — при цьому ефективність деяких «польових» адаптацій нерідко ставлять під сумнів. Найпомітнішим прикладом такої російської «винахідливості» стало масове поширення ґратчастих конструкцій над баштами бронемашин.

Ці елементи вперше спостерігали на російських танках, зосереджених біля кордонів України наприкінці 2021 року — і відтоді вони стали предметом суперечок. З одного боку, деякі аналітики вважають, що це може бути прикладом того, як Росія «вчиться» на досвіді війни 2020 року в Нагірному Карабасі, де десятки машин Азербайджану й Вірменії були уражені баражуючими боєприпасами з повітря.

З іншого боку, висували версію, що ці конструкції — спроба протидіяти сучасним боєприпасам верхньої атаки або просто кумулятивним бойовим частинам, запущеним із височин — зачепивши ґрати, підривач може передчасно спрацювати на певній відстані від відносно тонко броньованого даху башти, тим самим знижується ймовірність пробиття кумулятивним струменем.

Однак західні засоби верхньої атаки, такі як американський FGM-148 Javelin, не використовують носовий підривач, тож проти них подібні конструкції, найімовірніше, будуть марними.

У соцмережах ці польові модифікації через сумнівну ефективність висміюють як «клітки для самозаспокоєння» — cope cages. Російські танкісти також критикували їх за те, що вони заважають використовувати командирський кулемет і ускладнюють вихід із башти в аварійних ситуаціях. Попри це, російська армія, схоже, залишається відданою ідеї «кліток» — усі нові танки тепер отримують їх як заводський стандарт.

Подібним чином російські підрозділи широко застосовують динамічний захист — ERA, — намагаючись захистити бронемашини від найсучасніших західних протитанкових засобів. На вигляд це невеликі «цеглинки» або плитки — касети ERA — містять вибухову речовину, затиснуту між сталевими пластинами.

Коли в таку касету влучає кумулятивна бойова частина, вибухівка спрацьовує — енергія виштовхує пластини назовні, руйнуючи — послаблюючи — кумулятивний струмінь і збільшуючи відстань, яку струмінь має пройти до основної броні машини. Якщо спрацювання було успішним, касета ERA руйнується, але базова броня під нею залишається не пробитою, хоч і пошкодженою.

Теоретично екіпаж може замінити відпрацьовані касети на нові елементи ERA — доки базова броня зберігає конструктивну цілісність.

Хоча Росія і до 2022 року в помірних обсягах застосовувала ERA на основних бойових танках, після початку повномасштабних боїв в Україні ця технологія стала фактично повсюдною. Наприклад, початковий варіант Т-72Б3 мав бічні екрани з ERA на передніх двох третинах бортів корпусу — задня третина закривалася ґратчастою бронею.

Моделі Т-72Б3М випуску «після 2022 року» тепер отримують бічні екрани ERA по всій довжині корпусу, а також додаткові «коробчасті» контейнери ERA, встановлені зверху бічних екранів. Додаткові касети також додавали на кормову частину й дах башти. Однак важливо підкреслити — ERA ефективна рівно настільки, наскільки ефективна базова броня під нею.

Тому вигода від оснащення застарілих машин ERA має переважно психологічний характер. Сучасні кумулятивні засоби — особливо тандемні бойові частини, спеціально розраховані на подолання ERA, — з високою ймовірністю дадуть катастрофічний ефект проти тонкої базової броні танків епохи Холодної війни, які в Україні повертають у стрій.

Кулібіни нікуди не зникали

Також варто згадати, що російські війська в Україні застосовували низку «кустарних» доробок — польових імпровізацій — bush fixes — очевидно, намагаючись підвищити виживаність техніки проти FPV-дронів.

Дешеві FPV-БПЛА тепер повсюдні на сучасному полі бою — вони або скидають гранати згори, або атакують у режимі «камікадзе», таранячи техніку з бойовою частиною від гранатомета. Українські сили стали особливо активними користувачами FPV-дронів, прагнучи компенсувати нестачу західних артилерійських боєприпасів.

У морській сфері російські сили також упроваджували пасивні заходи захисту, намагаючись протидіяти серйозній загрозі з боку українських безекіпажних надводних апаратів. Супутникові знімки зафіксували великі бонові загородження та сітки біля входу до військової гавані в Севастополі (Крим). Найімовірніше, ці засоби призначені для того, щоб чіпляти й зупиняти низькопрофільні надводні дрони, що йдуть із моря.

Комерційні знімки також показували наявність вольєрів для морських ссавців біля російських військово-морських об’єктів у Чорному морі. Аналітики припускають, що там утримують дельфінів, навчених протидиверсійним діям — імовірно, за схемою, аналогічною тій, яку Росія, за повідомленнями, застосовувала у 2018 році для захисту порту в Тартусі (Сирія).

Навіть оборона одного з найцінніших для Кремля об’єктів — мосту через Керченську протоку, що з’єднує Крим із материковою Росією, — була посилена відносно простими пасивними засобами. У 2023 році російські сили затопили кілька поромів біля мосту, створивши бар’єр проти потенційних атак із моря.

Попри помітні інвестиції Росії в морську пасивну оборону, корисність цих заходів виглядає сумнівною. Україні вдалося двічі порушити критично важливе сполучення через Керченський міст — крім того, українські морські дрони завдали вражаючих утрат — принаймні третині й без того пошарпаного Чорноморського флоту Росії.

Українські сили розробили й власні оборонні доробки, щоб захистити важливе західне обладнання від російських атак. Одна з помітних інновацій — артилерійські розрахунки, які почали накривати вогневі позиції рибальськими сітками та огорожами із сітки-рабиці після різкого зростання атак російських баражуючих боєприпасів «Ланцет-3» у 2023 році.

За рахунок дистанції (проміжку), створеної цим простим заходом, цілком можливо блокувати й «ловити» «Ланцети», не викликаючи детонації їхньої бойової частини. Принаймні одне проросійське джерело називало такий сітчастий захист досить удалою українською адаптацією, з огляду на стійкість «Ланцета» до засобів радіоелектронної боротьби.

Однак наприкінці 2023 року російські сили, схоже, розробили контрзахід проти українських сіток, застосовуючи «Ланцети» з датчиками близькості — proximity fuses. Як реагуватимуть українські артилеристи, і чи обиратимуть вони активні заходи або додаткові пасивні? Це питання залишається відкритим.