Людина, що біжить

Мій друг до війни бігав ультрамарафони.

Він розповідав, що насправді ніхто не біжить ані 60, ані 80 кілометрів.

Кожен біжить "ось до того повороту" і "ось до того пагорба".

Ультрамарафон лякає своєю дистанцією – і всі розбивають маршрут на зрозумілі фрагменти із чіткими чекпоінтами.

Я слухав його і думав про те, що наша служба в армії влаштована приблизно так само.

Нам усім наказано служити до перемоги – але при цьому кожен служить "до відпустки".

Або "до ротації".

Або "до дня народження".

Реперні точки впорядковують нескінченність.

Роблять її трохи відчутнішою.

І якщо випало бігти до горизонту, то символічні привали роблять маршрут хоч трохи зрозумілішим.

Мій перший армійський чекпоінт був на дистанції в 14 місяців.

Той самий АТО-шний термін мобілізації.

Я не служив до лютого 22-го – і тому весь час здавалося, що живеш у борг.

Їдеш у майбутнє на плечах тих, хто витяг на собі перший період війни.

24.02 з'явилася можливість повернути цей борг – і тому перша моя символічна дистанція тягнулася до травня 2023-го.

Слідом була спокуса чекати третьої річниці мобілізації.

Президент натякав нам на терміни служби, обіцяв передбачуваність та ротацію.

Треті роковини вторгнення наситили очікуваннями.

Як потім виявилося – порожніми.

Фрустрація військовослужбовців відгукнулась появою терміна "ухилянт" і зростання СЗЧ.

Стало зрозуміло, що ми біжимо безстроково.

Єдине, що змінюється, –це дистанція між символічними привалами.

Щоразу вони стають все коротшими.

Між моїми "пагорбами" та "поворотами" тепер у середньому минає не більше місяця.

Наша рота готується до переїзду – попереду у нас бої за Донбас.

Впіймав себе на думці, що востаннє був у Краматорську навесні 23-го.

Три роки тому.

До війни в такий період зазвичай вміщувалися дві-три країни, кілька фотоальбомів, пара сердечних історій та нове місце роботи.

А за останні три роки у мене помінявся хіба що корч і кількість сивини.

Інколи виникає відчуття, що останні чотири роки випало брати участь у реаліті-шоу на виживання.

Наприкінці кожного сезону твою участь продовжують ще на один рік.

І здається, ніби все довкола – одна велика девіація, і як тільки вона закінчиться, то повернешся до довоєнної норми.

А потім згадуєш, що довоєнної реальності більше нема.

Світ змінювався без твоєї присутності, і поки ти набував нових кваліфікацій – твої цивільні потроху вивітрювалися.

Повоєнне життя буде іншим.

Повоєнний ти теж.

Все, чим ти тут займався – для решти не більше ніж сайд-квест основного сценарію.

Багато хто вирішив його пропустити.

Соціологи кажуть, що в лютому 22-го черги до військкоматів складалися з тих, для кого ключовими були цінності самовираження.

З тих, кому важливо ухвалювати рішення та брати відповідальність.

Вчиняти відповідно до принципів і не поступатися під тиском.

За останні чотири роки всі вони встигли мобілізуватися, а тому тепер реклама бригад, побудована на мотивації досягнення, що пропонує "проявити себе" та "довести собі", звертається до неіснуючої аудиторії.

З тими, хто залишився, треба говорити мовою раціональних аргументів, зарплати та передбачуваності.

Що досить непросто, зважаючи на те, що в них перед очима приклад добровольців першої хвилі.

Усіх тих, хто найбільше цінував свободу – і в результаті її найбільше втратив.

Суперечки щодо якості нашого суспільства тепер стали головним змістом дискусії.

Ми говоримо про співвідношення громадян та обивателів.

Про баланс прав і обов'язків.

Про кількість тих, хто живе в борг і тих, хто тягне за себе та за інших.

Але для остаточного вердикту нам не вистачає головного.

Країни маминої подруги.

Щоб сказати, що ми не склали іспит, треба знати когось, хто склав.

Країну, в якій виявилося більше небайдужих.

Більше тих, хто готовий був покинути старе життя та безстроково вдягнути на себе форму.

Але в тому й річ, що соціологія старої Європи натякає, що конкурентів у нас може не виявитися.

Що ми ризикуємо очолити рейтинг.

Що наш рівень опору може стати недосяжною мрією для тих, хто десятиліттями звикав, що безпека дана їм за промовчанням.

Питання лише в тому, як багато виявиться тих, хто зосереджений на чомусь ще.

І може виявитися, що співвідношення, яке ми вважаємо недостатнім, для наших сусідів виглядає межею мрій.

Недосяжним ідеалом на випадок вторгнення.

Поки ми нарікаємо на кількість ухилянтів, решта захоплено стежать за нашою кількістю мобілізованих.

Коли навалюється спокуса розчаруватися у всьому – я думаю саме про це.

Про те, що інші могли не вистояти.

Що наш опір – це привід для гордості, а не для зневіри.

Мені, звичайно, дуже хотілося б, щоб співвідношення громадян та обивателів у нас було іншим, але для наших європейських сусідів воно і зараз може бути прикладом для наслідування.

Щоправда, всі ці міркування матимуть сенс, якщо ми вистоїмо.

Якщо дотягнемо до заморозки – без колапсу на фронті та обвалення оборони.

А тому до кінця четвертого року все частіше ловиш себе на тому, що війна робить із тебе фаталіста.

Ти знаєш, що президент продовжить говорити з нацією про мир, а не про війну.

Що політики продовжать жити переобранням, а не фронтом.

Що ухилянти прийдуть на вибори, а не у військкомати.

Що тил до останнього намагатиметься не дивитися вгору.

Мій наступний чекпоінт – це четверта річниця мобілізації.

До неї залишилося бігти шість тижнів.

Нашу участь у серіалі продовжили на п'ятий сезон.

Павло Казарін, для УП.